Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

А ось тепер, коли панові Пляшкерові конче треба було з ним порозмовляти, й на очі не показувався. Нарешті пан Пляшкер так знетерпеливився, що пізно увечері подався до пані Моркван, боязко прочинив двері її кімнати й сказав:

— Вибачте, будь ласка, пані Моркван, що турбую, але, може, ви знаєте, коли до нас завітає пан Вівторакус?

Пані Моркван, що саме сиділа за столом і гортала Бремове "Життя тварин", здивовано підвела очі.

— А самі ви не знаєте? Хіба ваш приятель вам не сказав? Завтра, принаймні, він не прийде, післязавтра, мабуть, також ні, а післяпіслязавтра — певнісінько, що ні. Завтра чи післязавтра його кицька має привести кошеняток, а наступного дня він іде до зубного.

— Бідолаха, в нього зуби заболіли? — спитав пан Пляшкер.

— Та ні! У нього зламав зуба хомячок. Анді. Щей не якого-небудь, а основного різця! А ви ж знаєте, як Антон любить тварин. Тобто пан Вівторакус. —

І вона трохи соромливо призналася: — Ми з Антоном віднедавна перейшли на "ти".

— Перекажіть, будь ласка, Антонові, що я дуже хотів би з ним побалакати.

— Гаразд, я йому повідомлю.

— Дякую, і приємного відпочинку! — сказав пан Пляшкер, повернувся до своєї кімнати, якийсь час замислено сидів у кріслі, уривчасто відповідаючи на Суботикові запитання, і дуже рано ліг спати.

Тієї ночі Суботик зненацька прокинувся, сів у ліжку й прислухався. Щось було не так, як завжди.

— Татку! — прошепотів він.

З того боку, від ліжка пана Пляшкера, не почулося ніякої відповіді.

— Татку! — Цього разу Суботик покликав трохи голосніше — так, що пан Пляшкер неодмінно мав прокинутися. Але й далі в кімнаті стояла тиша, навіть ковдра татова не шелеснула. Суботик навпомацки знайшов вимикача й увімкнув світло. Таткове ліжко було порожнє, мабуть, він нечутно вислизнув з кімнати, коли Суботик спав.

— Татку! — покликав малий утретє.

Хоча в глибокій нічній тиші це пролунало страх як гучно, відповіді не було. Суботик вирушив на пошуки. Спочатку потупцяв через тихий, темний коридор до кухні. Там крізь шпарину в дверях пробивалася тоненька смужка світла. Суботик тихесенько відчинив кухонні двері.

Пан Пляшкер скам'яніло сидів коло столу, спершися головою на руку й сумно втупивши погляд у тьмяне світло невеличкої лампочки над газовою плитою.

— Ось де ви, татку! — вимовив Суботик, підтягнув ближче до столу другого стільця й сів біля пана Пляшкера. — Що ви тут робите?

Не встиг пан Пляшкер відповісти, як двері знову відчинилися й до кухні зайшла пані Моркван у халаті.

— А, це ви тут, пане Пляшкере, ви зі своїм Суботиком, — сказала вона з полегкістю. — Я почула гомін і прийшла поглянути, чи все тут гаразд.

Хочеш знать, чи все гаразд, — завертай на кухню враз, а нічого знать не хочеш — дибай з кухні серед ночі, —

негайно звіршував Суботик.

Пані Моркван пустила те повз вуха. Вона сказала панові Пляшкеру:

— Не забудьте вимкнути світло, як ітимете спати, й, будь ласка, не зчиняйте галасу.

— Авжеж, авжеж, добре, — промимрив пан Пляшкер. — На добраніч, пані Моркван!

— На добраніч! — суворо відказала господиня й знову подалася до своєї кімнати.

Суботик зачекав, поки вона сховалася за своїми дверима, а тоді спитав удруге:

— Що ви тут робите, татку? Вам не спиться? Пан Пляшкер похитав головою.

— Думки не дають? — допитувався Суботик. Пан Пляшкер кивнув головою — ледь помітно.

— Просто біда якась, — вимовив він. — Сам знаю, що я поводжуся по-дурному, як мала дитина, а вдіяти нічого з собою не можу...

— Це ви все про ту жінку з ліфта, розумію, — сказав Суботик, зіперся й собі головою на руку, втупився в просторінь і став скидатися на ще одного пана Пляшкера, тільки маленького, прикрашеного червоно-рудим, їжакуватим чубом і хо-ботцем.

Якийсь час вони мовчки сиділи отак поруч, аж поки, після особливо тяжкого зітхання пана Пляшкера, Суботик не витримав. Він легенько штовхнув свого татка під бік і прошепотів:

— А може, на це рада таки є...

— Я розумію, ти хочеш сказати: якби я переборов свою несміливість і просто звернувся до неї десь отако: "Привіт! Ну то як наші справи? Чи й досі подобається нам наша робота? А погодонька ж сьогодні — просто диво! Хіба ні?" Або ще щось подібне до цього, що зазвичай кажуть інші чоловіки в ліфті. Але мені здається, в мене це вийде так безглуздо, що я просто не годен розтулити рота, і край!

— Ні, я зовсім про інше, — заперечив Суботик, щільніше притулився до пана Пляшкера й прошепотів йому на вухо: — Знаєте, мені й не вільно про це розповідати... Але тому, що ви мій татко і що ви так журитеся...

— Про що тобі не дозволено розповідати? — спитав пан Пляшкер.

— Є один спосіб, як...— Суботик сторожко озирнувся на всі боки, чи ніхто часом його не чує, крім пана Пляшкера, і прошепотів ще тихіше: — ...як можна знову здобути цятки для здійснення бажань!

Пан Пляшкер підскочив, мов сонний собака, якому несподівано наступили на хвіст.

— Цятки для здійснення бажань?! — вигукнув він.

— Цсс-сс! — злякано просичав Суботик і потяг тата знов донизу, на стілець. — Не галасуйте! Про це нікому не можна казати! Навіть вашому Вівторакусові.

— Будь ласка, годі вже тобі з мене кепкувати, будь ласка! — заблагав пан Пляшкер. — Скажи по щирості, ти справді знаєш, як здобути сині цяточки?

Суботик кивнув головою.

— Тільки це дуже-дуже важко, тату, — прошепотів він. — Задля цього треба мати мужність, і вам також. Хоч трохи мужності.

— Якщо лише трохи, то, може, в мене й знайдеться, — пошепки відповів пан Пляшкер.

— І треба не боятись висоти. Щоб у вас не памо-рочилось у голові.

— Щоб не паморочилось у голові? Оцього я, на жаль, ніяк не зумію. У мене паморочиться в голові навіть коли я пройду кілька кроків понад краєм тротуару. Але, може, якщо я добре потренуюся, то щось і вийде?..

— Нам доведеться вилізти на дах будинку.

— На дах? Аж на вершечок? — злякався пан Пляшкер.

— Аж на гребінь.

— Господи Боже!

— Та ще й опівночі.

— Та тоді ж нічого не буде видно!

— Буде видно, тату, — світитиме місяць. На дах треба вилазити при місяці.

— При місяці? Та розкажи нарешті все до ладу! Як добути нових цяток для здійснення бажань? Що треба зробити? Чи я також муситиму щось виконувати, чи тільки ти?

— Я прокажу вам чаклунське закляття, і ви все знатимете. Наче ж я його ще не забув?.. — Суботик якусь мить подумав, кивнув головою, присунувся ще ближче до вуха пана Пляшкера й зашепотів:

Як п'ятниця вступається суботі, в ту опівнічну пору спати — годі! Бо саме настає цятковий час — на дах, мов на коня, мерщій вилазь! Як повний місяць в небо випливає,

згадай: у світі чарівні слова є! Нехай тоді одне з них пролуна — його лише одна істота зна. Хоч то ім'я тії істоти, так, але його читати слід навспак!

— Здається, ніде не помилився. Нічого не забув. Ви все зрозуміли, тату?

— Не так щоб дуже, правду кажучи, — відповів пан Пляшкер. — Хіба що ти мені розтлумачиш те, чого я не втну. Ось хоч би вже перше речення — про п'ятницю, що "вступається суботі".

— Цсс-сс! — просичав Суботик. — Не так голосно! Та це ж ясно: коли відходить п'ятниця і настає субота — опівночі!

— Потім там сказано про цятковий час. Це як розуміти?

— А ви й не здогадалися? Та це ж той час, коли здобувають цятки для здійснення бажань!

— А-а... — прошепотів пан Пляшкер. — Зрозуміло! А що там ще про коня?..

Суботик захихотів.

— Там не про коня, татку, а про дах. Бо коли сидиш на даху, на самісінькому гребені, поспускавши ноги обабіч, то наче ти на коні.

— Он як! А що там про місяць? Він неодмінно має бути повний?

— Авжеж, татку, саме так! Отже, ви все зрозуміли.

— Та де там! Я не второпав найважливішого: про слово, яке має пролунати.

Суботик ще раз проказав останні два рядки свого чаклунського закляття:

Воно — ім'я тії істоти, так! Але його читати слід навспак!

— Якої істоти? — Пан Пляшкер геть розгубився.

Суботик зареготав.

— Та моє! Ця істота — то ж я.

— Ти? — Пан Пляшкер став міркувати: — Твоє ім'я — Суботик. І треба його прочитати навспак, з кінця. Тобто це слово — "Китобус"!

— Саме так, "Китобус" — це і є наше слово. Добре його запам'ятайте. На той випадок, якщо я забуду, — прошепотів Суботик. — Отепер ви знаєте, як нам добути сині цяточки для здійснення бажань!

— Чи таки справді знаю? — мовив пан Пляшкер. — Перекажу-но я краще все це ще раз своїми словами. Аби ти впевнився, що я зрозумів тебе як слід, нічого не перекрутив. Отже, нам доведеться якось опівночі з п'ятниці на суботу, при повному місяці, вилізти на дах. І там, угорі, ти рівно о дванадцятій годині промовиш слово "Китобус"! А Що ж тоді станеться?

— Тоді я знову матиму сині цятки для здійснення бажань!

— Це просто чудово, — сказав пан Пляшкер. — Але я так і не збагнув одного: чого й мені неодмінно треба дертися з тобою на дах? Хіба ти сам не можеш здобути своїх синіх цяток?

Суботик похитав головою.

— На жаль, ні, — сказав він. — Цятки здобувають неодмінно удвох. Один — той, хто приймає їх на себе, і другий — той, хто загадує бажання. Інакше не можна.

— Ну гаразд. То вилазьмо на дах уже наступної п'ятниці, — прошепотів пан Пляшкер.

— Як-то — наступної п'ятниці? Ви ж переказували чаклунське закляття своїми словами і самі сказали: опівночі при повному місяці. А наступної п'ятниці на небі видно буде хіба що три чверті місяця.

— Ох, та це, виявляється, значно тяжче, ніж я собі думав, — прошепотів пан Пляшкер. — Сподіваюся, він не забариться, той повний місяць.

— Він з'явиться наступного тижня.

— Наступного тижня? Чудово!

— Але, на жаль, у вівторок чи в середу.

— Та це ж просто підло з його боку! — обурився пан Пляшкер. Так наче місяць на злість йому навмисне здумав стати повним не в п'ятницю, а десь серед тижня. Аби лишень "варити воду" з пана Пляшкера! — А коли ж потім випаде повний місяць?

— Та днів за тридцять. Хіба ж ви не знаєте?

— За тридцять днів! — простогнав пан Пляшкер. — А чи буде ж тоді п'ятниця?

— Цього я й сам не знаю. Доведеться просто чекати.

— Ні-ні-ні! — Пан Пляшкер підхопився. — Я знаю, як нам це з'ясувати. Адже в моєму кишеньковому календарику це вказано. Гайда в кімнату й поглянемо, не відкладаючи!

І вони разом кинулися бігти коридором до кімнати пана Пляшкера. Пані Моркван рвучко розчинила двері своєї спальні й вигукнула:

— Чи буде коли змога бодай одну ніч проспати в цьому помешканні спокійно, так, щоб пан пожилець не гупав, як слон, коридором? І це о четвертій ранку!

Щоправда, було в цьому подвійне перебільшення, навіть наклеп.