Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

Велика Література). Жодну з цих причин не можна застосувати до Робсонового жалюгідного посереднього вчинку.

Так само жодну з них не можна застосувати до Едріена. У листі, який він залишив ко-ронерові13, він виклав своє обґрунтування: життя-це дарунок, підносити який ніхто не просив; мисляча людина має філософський обов'язок вивчити як природу життя, так і умови, що ними воно супроводжується; і якщо ця людина вирішує зректися дару, якого ніхто не просить, моральним і людським обов'язком є прийняти наслідки цього рішення. У кінці бракувало хіба ОЕО14. Едріен попрохав короне-ра оприлюднити це обґрунтування, й службовець зобов'язався це зробити.

Нарешті я спитав:

-Як він це зробив?

-Він порізав собі зап'ястки у ванній.

-Господи. Це щось...грецьке, чи не так? Чи там була цикута?

-Швидше, я би сказав, взірцево римське. Розрізання жили. Й він знав, як це робиться. Потрібно різати поздовжно. Якщо різати впоперек, можна зомліти, рана закриється й ти виживеш.

-Можливо, натомість ти просто захлинешся.

— Навіть тоді, це-друга премія,-мовив Алекс.-Едріен хотів би першу.-Він мав рацію: першокласний диплом, першокласне самогубство.

Він збавив собі віку в квартирі, де мешкав із двома приятелями-аспірантами. Інші поїхали геть на вихідні, тож Едріен мав удосталь часу, щоб підготуватися. Він написав листа ко-ронерові, причепив до дверей ванної цидулку зі словами "НЕ ЗАХОДЬТЕ-ВИКЛИЧТЕ ПОЛІ-

ЦІЮ-ЕДРІЕН", наповнив ванну, замкнув двері, порізав зап'ястя в гарячій воді, стік кров'ю до смерті. Його знайшли півтора дні по тому.

Алекс показав мені вирізку з Cambridge Evening News. "Трагічна смерть талановитого юнака". Вони, певно, постійно мали цей заголовок напоготові для друку. У вердикті розслідування ко-ронера зазначалося, що Едріен (22) збавив собі віку "коли похитнулася рівновага його глузду". Пригадую, як розлютив мене цей загальник. Я заприсягся б, що Едріен був одним із тих, чий глузд ніколи не втрачав рівноваги. Та з погляду закону, якщо ти вчиняв самогубство, то ти був божевільним за визначенням, принаймні в мить вчинення цієї дії. Закон, суспільство й релігія вкупі стверджували, що неможливо бути при тямі, здоровим, і водночас вчиняти самогубство. Можливо, ті органи влади, створені державою, боялися, що обґрунтування самогубства могло заперечити природу й цінність життя у державі, яка платила коронерові? Й тоді, оскільки вас проголошували тимчасово божевільним, ваші обґрунтування збавлення собе віку також могли вважатися божевільними. Тож я маю сумнів, що хтось надав багато уваги Едріеновим аргументам із цитатами давніх і сучасних філософів про перевагу втручання над ганебно пасивним ставленням до життя, якому ти просто дозволяєш із тобою статися.

Едріен перепросив поліцію за завдані незручності й подякував коронерові за оприлюднення його останніх слів. Він також попрохав, аби його спалили, а попіл-розвіяли, оскільки швидке руйнування тіла також було вибором філософа, який хотів позбутися бездіяльного очікування природного розкладання в землі.

-Ти ходив? На похорон?

-Мене не запросили. Як і Коліна. Лише родина.

-Що ми про це думаємо?

-Що ж, гадаю, це-право родини.

-Ні, не про це. Про його мотиви.

Алекс сьорбнув пива.

-Я не міг визначити, чи це збіса вражаюче, а чи збіса жахливо.

-Ну то що ж? Визначив?

-Що ж, це могло бути й тим, і іншим.

-От чого я не можу збагнути,-мовив я,-то це того, чи цей вчинок самодостатній,-я не маю на увазі егоцентричний, розумієш, це те, що стосується лише Едріена,— а чи щось, що містить приховану критику всіх інших, у тому числі й нас.

Я поглянув на Алекса.

-Що ж, це могло бути й тим, і іншим.

-Припини це торочити.

-Мені цікаво, що про це подумали його викладачі філософії. Чи чулися вони відповідаль-

ними. Зрештою, це ж його мозок вони тренували?

-Коли ти востаннє його бачив?

-Десь за три місяці до його смерті. Саме там, де ти сидиш. Саме тому я запропонував це місце.

-То він їхав до Чізлгерста. Яким він здавався?

-Радісним. Щасливим. Собою. Ба більше, по нашім прощанні він сказав мені, що закоханий.

От сучка, подумалося мені. Якщо в цілому світі й існувала одна жінка, у яку чоловік міг закохатися й водночас замислюватися про самогубство, то це була Вероніка.

-Що він казав про неї?

-Нічого. Ти ж знаєш, яким він був.

-Він сказав тобі, що я написав йому листа, в якому вказав йому, куди його запхати?

-Ні, та це мене не дивує.

-Що саме: що я написав йому чи що він не сказав тобі?

-Що ж, це могло бути й тим, і іншим.

Я штовхнув Апекса, саме достатньо, щоб розлити його пиво.

Вдома, майже не маючи часу обміркувати почуте, я мусив відбивати мамині питання.

-Що ти довідався?

Я трохи розповів їй, як саме він це вчинив.

-Певно, бідолашним поліцейським було вельми неприємно. Те, що вони мусять робити. Він мав проблеми з дівчиною?

Частина мене хотіла сказати: Звісно-він зустрічався з Веронікою. Натомість, я відповів лишень: "Алекс сказав, що він був щасливим, коли вони востаннє бачилися".

-То чого ж він це вчинив?

Я надав скорочену версію короткої версії, не зазначаючи імен відповідних філософів. Я намагався пояснити відмову від небажаного дарунку, та опозицію дія/бездіяльність. Мати кивнула, коли вислухала все це.

-От бачиш, я мала рацію.

-Тобто, мамо?

-Він був надто розумним. Якщо ти такий розумний, то можеш переконати себе в будь-чому. Ти просто нехтуєш здоровим глуздом. Його підвів власний мозок, саме тому він вчинив це.

-Так, мамо.

-Оце й усе, що ти можеш сказати? Тобто ти згоден?

Єдиним способом стриматися було не відповідати.

Наступні кілька днів я провів, намагаючись обміркувати Едріенову смерть під усіма кутами. У той час, як я сам навряд чи міг очікувати прощального листа, мені було прикро за Коліна й Алекса. Й що я зараз мав думати про Вероніку? Едріен кохав її і усе одно збавив собі віку. Як це можна було пояснити? Для більшості з нас перше кохання, навіть якщо з нього нічого не виходить-можливо, надто коли з нього нічого не виходить,-доводить існування чогось, що надає життю цінності. Й хоча подальші роки можуть змінити цю думку, поки дехто з нас не відмовиться від неї цілком, коли кохання вперше його зранить, не існує нічого схожого на нього, чи не так? Ви згодні?

Та Едріен був незгодний. Можливо, була інша жінка... чи ні-Алекс підтвердив Едріе-нів піднесений стан, коли вони бачилися востаннє. Чи в тих проміжних місяцях сталося щось жахливе? Та коли так, то Едріен, запевне, вказав би на це. Він був серед нас правдошукачем: якщо такими були викладені ним причини, отже, такими були його справжні причини.

Щодо Вероніки, то я перейшов від звинувачення її в тому, що вона не врятувала Едріена, до жалю: ось чого вона досягла своїми тріумфальними компромісами, й погляньте, що з цього вийшло. Чи варто мені висловити свої співчуття? Та вона вважатиме мене лицеміром. Якби я зателефонував їй, то вона або не відповіла б, або перекрутила б усе якось так, що я втратив би тверезість мислення.

Врешті я почав міркувати тверезо. Себто розуміти Едріенові мотиви, поважати їх і захоплюватися ним. Він мав більше глузду й суворішу вдачу, ніж я; він мислив логічно, а потім діяв на підставі логічних висновків. У той час, як більшість із нас, думаю, чинять навпаки: ми робимо інстинктивне рішення, тоді надбудовуємо інфраструктуру причин, аби його виправдати. І називаємо результат здоровим глуздом. Чи вважав я Едріенів вчинок прихованою критикою решти нас? Ні. Чи, принаймні, я не певний, що він замислював його саме таким. Едріен міг приваблювати людей, але він ніколи не поводився так, ніби хотів мати послідовників; він вірив, що ми всі мислимо самостійно. Чи був би він живий, якби "насолоджувався життям", як робить чи намагається робити більшість із нас? Можливо; або ж почував би провину й каяття через неспроможність узгодити свої вчинки зі своїми переконаннями.

Та ніщо зі сказаного вище не змінює того, що це було таки, як сказав Алекс, збіса жахливо.

Минув рік. Колін і Алекс запропонували зустрітися. На річницю Едріенової смерті ми втрьох зібралися випити в "Черінг-Крос Готел", а тоді пішли повечеряти індійськими стравами. Ми намагалися згадати й ушанувати нашого побратима. Пригадали, як він казав Старому Джо Гантові, що той залишається без роботи, й просвітлював Філа Діксона щодо Еросу й Та-натосу. Ми вже перетворювали наше минуле на анекдот. Пригадали, як тішилися звісткою про те, що Едріен одержав стипендію в Кембриджі. Ми збагнули, що хоча він був удома в усіх нас, жоден із нас не був удома в нього; й що ми не знали-а чи запитували колись?-що вчинив його батько. Ми пили за упокій його душі вино в барі готелю й пиво наприкінці вечері. Надворі ми поплескали один одного по плечах і заприсяглися щорічно повторювати вшанування його пам'яті. Та наші життя вже прямували різними напрямками, й спільної пам'яті про Едріена було не досить, аби тримати нас вкупі. Можливо, брак таємниці в його смерті означав, що його справу було легше закрити. Звісно, ми пам'ятатимемо його все життя. Та його смерть була радше взірцевою, ніж "трагічною",-як звично стверджувала Кембриджська газета,-тож отак він пішов від нас досить швидко, знайшовши своє місце у часі й історії.

Відтоді я полишив дім і почав стажуватися у царині арт-менеджменту. Згодом я зустрів Маргарет; ми побралися, й три роки по тому народилася Сьюзі. Ми придбали невеличкий будинок під значний кредит; я щодня їздив до Лондона з передмістя. Моє стажування перейшло у тривалу кар'єру. Життя плинуло. Якийсь англієць колись сказав, що шлюб-це довга, нудна трапеза, в якій десерт подається першим. Гадаю, це-надто цинічно. Я тішився зі свого шлюбу, та певно, був надто стриманим-надто сумирним-заради власного ж добра. По дванадцяти роках подружнього життя Марґарет завела чоловіка, який керував рестораном. Мені він не дуже подобався-як і його страви, з цієї причини,-та я й не вельми хотів, аби було інакше, чи не так? Опіку над Сьюзі було розділено. На щастя, здавалося, розлучення не надто позначилося на ній; і як я зараз усвідомлюю, я ніколи не застосовував до неї свою теорію про ушкодження.

Після розлучення я мав кілька романів, але нічого серйозного. Я завжди розповідав Марґарет про кожну нову дівчину.