Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

А по тому було шепотіння й витягання в'язів, і всі думки про вогкість і холоднечу зникли, щойно річка, здавалося, просто передумала, й хвиля заввишки у два чи три фути попрямувала просто на нас, розриваючи течію всією своєю шириною, від краю до краю. Цей здійнятий бриж зрівнявся з нами, прорвався крізь нашу групу і завернув коліном удалечінь; дехто з моїх приятелів погнався за хвилею, лементуючи, кленучи й спотикаючись, коли вона випереджувала їх; я залишився на березі сам. Навряд чи я можу передати ефект, який та мить справила на мене. Це не було схоже на торнадо чи землетрус (хоч я не бачив ні того, ні іншого), коли природа, стаючи жорстокою й руйнівною, вказує нам на наше місце. Це було тривожно, бо виглядало досить неправильно, немовби хтось натиснув на якийсь невеликий важіль, і тут, лише на три хвилини, природа переінакшилася, й час укупі з нею. А в присмерку це видиво виглядало ще більш таємничо, ще більш потойбічно.

Після того, як ми розійшлися, вона зі мною переспала.

Так, я знаю. Ви, певно, гадаєте: бідолашний телепень, як він міг не передбачити цього? Та я не передбачив. Я гадав, що між нами все було скінчено й що була інша дівчина (нормального зросту, що на вечірки взувала високі підбори), яка мене цікавила. Я не передбачив цього ані коли ми з Веронікою натрапили один на одного в пабі (вона не любила паби), ані коли вона попрохала мене провести її додому, ані коли ми спинилися на півдорозі й поцілувалися, ані коли зайшли до її кімнати, й я ввімкнув світло, а вона знову його вимкнула, ані коли вона зняла свої трусики й тицьнула мені пачку "Дюрекс Фезерлайт", і навіть, коли вона взяла одного з моєї тремтячої руки й надягнула його на мене, чи впродовж усієї справи, яка робилася похапцем.

Атож, ви можете знову сказати: ох ти, бідолашний телепень. І ти гадав, що вона-незаймана, коли вона натягала презерватив на твого стрижня? Знаєте, дивним чином, але я таки гадав. Гадав, що це, либонь, було однією з інтуїтивних жіночих навичок, якої мені бракувало. Що ж, можливо, так і було.

-Ти маєш притримувати його, коли виходитимеш,-прошепотіла вона (може, вона гадала, що я-незайманець?). По тому я підвівся й пішов до ванної, наповнений презерватив час од часу ляпав об внутрішні боки моїх стегон. Звільнившись від нього, я остаточно вирішив: Ні все скінчено, ні.

-Ти — егоїстичний покидьок, — мовила вона, коли ми зустрілися наступного разу.

-Так, що ж, от тобі й на.

-Це-майже зґвалтування.

-Не думаю, що бодай щось на це вказує.

-Ти ж бо міг мати порядність сказати мені заздалегідь.

-Я не знав заздалегідь.

-О, то було так погано?

-Ні, було добре. Просто...

-Просто що?

-Ти завжди прохала мене подумати про наші стосунки, тож, зараз, мабуть, я подумав. Таки подумав.

-Браво. Певно, це було важко.

Я подумав: а я ж навіть не бачив її персів за весь цей час. Відчував їх, та не бачив. До того ж, вона помиляється щодо Дворжака й Чайковського. Окрім цього, я зможу ставити свою платівку Un Homme et Une Femme скільки забажаю. Відкрито.

-Перепрошую?

-Господи, Тоні, ти навіть зараз не можеш зосередитися. Мій брат мав рацію щодо тебе.

Я знаю, що мав спитати, що казав брат Джек, та не хотів завдавати їй такої втіхи. А що я мовчав, вона продовжила:

-Й не кажи цього.

Життя здавалося грою в загадки навіть більше, ніж звичайно.

-Чого "цього"?

-Що ми й досі можемо залишатися друзями.

-А я мав би це сказати?

-Ти можеш казати все, що думаєш, що відчуваєш і, на Бога, що маєш сказати.

-Гаразд. У такому разі я не казатиму того, що мав би сказати. Бо я не думаю, що ми й досі можемо залишатися друзями.

-Чудово,-мовила вона з нотками сарказму.-Чудово.

-Та дозволь мені спитати тебе. Ти переспала зі мною, щоб повернути мене?

-Я вже не мушу відповідати на твої питання.

-У такому разі чому ти не спала зі мною, коли ми зустрічалися?

Жодної відповіді.

-Бо тобі це було непотрібно?

-Можливо, я не хотіла.

-Можливо, ти не хотіла, бо тобі це було непотрібно.

-Можеш вірити в усе, що забажаєш.

Наступного дня я відніс глечик для молока, який вона мені подарувала, до крамниці Оксфам8. Я сподівався, що вона побачить його у вітрині. Та коли я спинився, щоб перевірити, то натомість побачив у вітрині дещо інше: маленьку кольорову гравюру Чізлгерсту, яку я подарував їй на Різдво.

Принаймні ми вивчали різні дисципліни, й Брістоль був досить великим містом, аби ми лише час від часу перетиналися. І коли це траплялося, мене вражало почуття, яке я можу назвати лиш "передпровиною": очікування, що вона скаже чи зробить щось, що змусить мене чутися добряче винним. Але вона так і не забажала заговорити до мене, тож це побоювання поступово зникло. І я сказав собі, що мені немає за що почуватися винним: ми обоє були майже дорослими, відповідальними за власні вчинки, з власної волі ввійшли в зносини, з яких нічого не вийшло. Ніхто не завагітнів, нікого не вбили.

Другого тижня літніх канікул надійшов лист із поштовою маркою Чізлгерста. Я оглянув незнайоме-петлювате, трохи неохайне-письмо на конверті. Жіноча рука: її мати, без сумніву. Черговий спалах "передпровини": либонь, Вероніка зазнала нервового виснаження, вона спустошена й самотня. Можливо, в неї перитоніт, і вона просить із лікарняного ліжка, щоб я прийшов. Чи, можливо,... та навіть я міг сказати, що це були зарозумілі фантазії. Лист і справді був від Веронічиної матері; короткий і, на мій подив, без ніяких звинувачень. їй було прикро, що ми розійшлися, й вона була певна, що я знайду когось більш підхожого. Та не схоже було, що вона розуміла під цим, що я-мерзотник, який заслуговував на когось такого ж безсумлінного. Швидше, вона мала на увазі протилежне: що я добре поводився, й вона зичила мені всіляких гараздів. Ліпше б я зберіг листа, бо він став би доказом, підтвердженням. Натомість єдине свідчення, що зринає в моїй пам'яті,-неохайна досить хвацька жінка, яка розбила яйце, зготувала мені ще одне й застерегла мене від своєї доньки.

Я повернувся до Брістоля на останній курс. Дівчина нормального зросту, яка носила високі підбори, була менш зацікавленою, ніж я гадав, тож я зосередився на навчанні. Навряд чи я був достатньо розумним, аби отримати першу відзнаку, та постановив собі отримати 2:19. П'ятничними вечорами я дозволяв собі гайнувати вечір у пабі. Якось дівчина, з якою я теревенив, пішла зі мною й залишилася на ніч. Усе було приємно, захопливо й плідно, та жоден із нас не забажав сконтактуватися по тому. Тоді я думав про це менше, ніж тепер. Гадаю, така гуляща поведінка виглядає цілком буденною як тепер, так і тоді: зрештою, чи ж то були не шістдесяті? Так, атож, та, як я вже казав, усе залежало від того, де й ким ви були. З вашого дозволу, коротенький урок історії: у більшості "шістдесяті" настали в сімдесяті. Це означало, що більшість у шістдесятих усе ще переживала п'ятдесяті-чи, у моєму випадку, шматочки обох десятиріч пліч-о-пліч. Що вельми все заплутувало.

Логіка: атож, де ж логіка? Де вона, приміром, у наступній частині моєї історії? Приблизно в середині мого останнього року навчання я отримав листа від Едріена. Це траплялося дедалі рідше, бо ж ми обидва гарували, готуючись до випускних іспитів. Звісно, він мав отримати першу відзнаку. Й що тоді? Певно аспірантура, потому-докторантура чи якась робота в громадській сфері, де його розумові й почуттю відповідальності знайшлося би гарне застосування. Хтось колись сказав мені, що державна служба (чи, принаймні, її вищі ешелони) була захопливим місцем роботи, бо там ти завжди мав ухвалювати моральні рішення. Можливо, Едріен пішов би на це. Звісно, мені він не здавався людиною від світу сього чи авантюристом-хіба що інтелектуальним, звісно. Він не належав до тих, чиї ім'я чи обличчя потрапляли на газетні шпальти.

Ви, певно, здогадалися, що я зволікаю з оповіданням вам наступного шматочка. Гаразд. Едріен сказав, що писав, аби попрохати мого дозволу зустрічатися з Веронікою.

Атож, чому вона, й чому саме тоді; понад те, навіщо прохати дозволу? Власне, достеменно пригадуючи, наскільки це можливо (й цього листа я також не зберіг), він сказав, що вони з Веронікою вже зустрічалися, обставина, яка, без сумніву, рано чи пізно стала би мені відомою; тож здавалося кращим, аби я почув про це від нього. До того ж, попри те, що ця звістка, певно, була несподіванкою, він сподівався, що я зрозумію й прийму це, бо коли б я не зміг, він би вчинив інакше, зважаючи на нашу дружбу. Й нарешті, що Вероніка згодилася, щоб листа написав він,-насправді це було частково її пропозицією.

Як ви можете собі уявити, мені припав до душі шматок щодо його моральних гризот, де йшлося, що якби я вважав, що було порушено якийсь поважний кодекс лицарства чи, що навіть краще,-якийсь сучасний етичний принцип, тоді би він, природно й логічно, припинив її трахати. За умови, що вона не морочила його, як мене. Мені також сподобалася криводушність листа, метою якого було не лише сказати мені щось, про що б я інакше не довідався (принаймні, якийсь час), а сповістити мене, на кого вона, Вероніка, змінила мене: на мого найрозумнішого друга, ба більше-на кембриджського хлопака, такого, як Брат Джек. І також, аби попередити мене, що вона буде поряд, якщо я надумаю зустрітися з Едріеном. Це справило бажаний ефект, бо я перестав хотіти зустрітися з ним. Непогано, як на один день, або ніч. Знову ж, маю наголосити, що це-моє сьогочасне тлумачення того, що сталося. Чи радше, мій сьогочасний спогад про моє тодішнє тлумачення того, що тоді сталося.

Та гадаю, я мав інстинкт виживання, самозбереження. Можливо, саме це Вероніка назвала боягузтвом, а я назвав сумирністю. Хай там як, але щось застерігало мене від того, аби вплутатися в це,-принаймні не зараз. Я взяв першу-ліпшу поштівку-зі зображенням Кліф-тонського підвісного мосту-і написав щось на кшталт "Відповідаючи на твій лист від 21-го, нижчепідписаний просить прийняти його вітання й побажання на знак того, що я ставлюся до цього вельми добре, старий". По-дурному, проте недвозначно; як на тепер, то нормально. Я вдавав-особливо перед собою,-що анітрохи не заперечував. Я завзято навчався, стримував емоції, не приводив нікого з пабу додому, дрочив як і коли слід було, і таки отримав диплом, на який заслуговував.