Відчуття закінчення - Барнс Джуліан Патрік

Я не маю наміру стверджувати, до речі, що інфрасекс не захоплював, або навіть, окрім очевидного, розчаровував. До того ж, ці дівчата дозволяли собі значно більше, ніж їхні матері, а я отримував значно більше, ніж мій батько.

Принаймні, я так гадав. І щось було кращим за ніщо. Хіба що тим часом Колін і Алекс усталили стосунки з дівчатами, які не мали заборонених місць,-принаймні, вони на це натякали. Та тоді ніхто не говорив усієї правди про секс. І щодо цього дотепер нічого не змінилось.

Я був не зовсім незайманцем, якщо вам цікаво. Між школою й університетом я мав кілька навчальних епізодів, втіха від яких була більшою за відбиток, який вони залишили. Тож те, що відбувалося згодом, змушувало мене почуватися чимраз дивніше: що більше вам подобалася дівчина, то меншим, здавалося, був шанс мати секс із нею. Хіба що, звісно,-й цю думку я висловив лише по часі-якусь частину мене приваблювали жінки, які казали "ні". Та чи може існувати такий зворотний інстинкт?

-А чом би й ні?-спитаєте ви, коли стримувальна рука міцно зімкнеться на вашому зап'ясті.

-Це якось неправильно.

Ці слова можна було почути перед численними газовими плитами, в супроводі мелодій численних свистових чайників. Й марно було заперечувати проти "почуттів", адже жінки були в цьому фахівчинями, а чоловіки-грубими початківцями. Тож "це якось неправильно" було більш переконливим і неспростовним, аніж будь-яке апелювання до церковної док

трини чи поради матері. Ви можете сказати: "А хіба це були не шістдесяті?" Так, але лише для деяких людей, лише в деяких куточках країни.

Мої книжкові полиці припали Вероніці до душі більше, ніж моя збірка платівок. Тоді книжки в м'яких обкладинках виходили в своїх традиційних серіях: помаранчеві "Пенґвінз" для художньої літератури, блакитні "Пеліканз" для нон-фікшн. Мати на полицях більше блакитних, аніж помаранчевих, було доказом серйозності. Й узагалі я мав удосталь правильних імен: Річард Гоґарт, Стівен Рансімен, Гейзинґа, Айзенк, Емпсон...,а до всього-"Відверто Богові" єпископа Джона Робінсона поряд із моїми коміксами Ларрі. Вероніка підлестила мені, припустивши, що я їх усі прочитав, і не запідозривши, що найбільш зношені було придбано вживаними.

На її власних полицях було багато поезії у форматі книг і брошур: Еліот, Оден, Макніс, Стіві Сміт, Том Ґан, Тед Г'юз. Були видані Лівим книжковим клубом Орвел і Кьостлер, якісь романи дев'ятнадцятого сторіччя в палітурках із телячої шкіри, кілька дитячих книжок із ілюстраціями Артура Рекгема та її настільна книжка "Я захоплюю фортецю"5. Я ані на мить не сумнівався, що вона прочитала їх усі, чи що саме їх слід було мати. Ба більше, вони видавалися органічним доповненням її розуму й особистості, тим часом як мої були вузькофункціо-нальні-у них я намагався знайти опис героїв, на яких сподівався перетворитися. Ця невідповідність нагнала мені легкої паніки, й, переглядаючи полиці Вероніки з поезією, я згадав слова Філа Діксона:

-Звісно, усім цікаво, коли в Теда Г'юза вичерпаються тварини.

-Справді?

-Так мені казали,-мляво відповів я. З вуст Діксона це звучало дотепно й вишукано, з моїх-лише жартівливо.

-У поетів матеріал вичерпується не так, як у прозаїків,-повідомила вона мені.-Бо вони інакше залежать від матеріалу. Ти ж бо ставишся до нього, мов до зоолога. Та навіть зоологи не знуджуються від тварин, правда ж?

Вона поглянула на мене, підвівши одну брову над окулярами. Вона була старшою від мене на п'ять місяців, а часом змушувала почуватися так, ніби на п'ять років.

-Так лишень казав мій вчитель англійської.

-Що ж, оскільки ти тепер навчаєшся в університеті, ми маємо навчити тебе мислити самостійно, адже так?

У цьому "ми" було щось, що змусило мене запідозрити, що я розтлумачив усе не зовсім хибно. Вона лише намагалася вдосконалити мене-

зо й ким я був, аби опиратися цьому? Однією з перших речей, про які вона мене спитала, було, чому я носив свого кишенькового годинника лицем до внутрішнього боку зап'ястка. Я не міг цього пояснити, тож повернув його лицем назовні, як робили нормальні, дорослі люди.

Я занурився в звичні буденні клопоти: навчання, проведення вільного часу з Веронікою, й по тому, в своїй кімнаті в гуртожитку,-вибухове дрочіння від фантазій про неї, розпростану піді мною чи вигнуту дугою наді мною. Щоденна близькість змушувала мене пишатися обізнаністю в косметиці, моді, жіночих лезах для гоління, таємницях і наслідках жіночих місячних. Я виявив, що заздрив цьому регулярному нагадуванню про щось таке цілком жіноче й визначальне, таке пов'язане з величним природним циклом. Я, певно, висловлював це так само незграбно, як зараз, намагаючись пояснити свої відчуття.

-Ти лише романтизуєш те, чого не маєш. Єдиний сенс цього-вказати тобі на те, що ти не вагітна.

Зважаючи на наші взаємини, це пояснення вразило мене своєю зухвалістю.

-Що ж, сподіваюся, ми живемо не в Назареті.

По тому настала одна з тих пауз, коли пари мовчазно домовляються чогось не обговорювати. А що було, властиво, обговорювати? Хіба що

невисловлені умови "угоди". З моєї точки зору те, що ми не займалися сексом, виправдовувало мої роздумування про стосунки, які б відрізнялися б від близькості, наприклад, з жінкою, яка, виконуючи свою частину угоди, не питатиме чоловіка, куди ці стосунки прямують. Принаймні, так я розумів цю угоду. Та тоді, як і тепер, я помилявся щодо більшості речей. Приміром, чому я вважав її незайманою? Я ніколи не запитував її, вона ніколи не казала. Я так гадав, бо вона не спала зі мною: то де в цьому логіка?

Якихось вихідних під час канікул мене запросили на гостину до її батьків. Вони мешкали в Кенті, в напрямку Орпінґтона, в одному з тих передмість, які припинили кам'яніти над природою, й відтоді самовдоволено утверджували свій сільський статус. їдучи потягом із Черінґ-Кросу, я переймався тим, що через свою завелику валізу-єдину, яку мав,-я скидався на потенційного грабіжника. На станції Вероніка представила мене батькові, який відкрив багажник своєї автівки, забрав із моїх рук валізу й зареготав.

-Схоже, ти збираєшся переїхати до нас!

Великий, гладкий і червоновидий, він вразив мене своєю грубістю. Невже від нього тхнуло пивом? О цій порі? Як він міг бути батьком цієї феї?

Він кермував своїм "Гембер Супер Снайпом", імпульсивно обурюючись через тупість інших. Я сидів позаду, сам. Час від часу він вказував на щось, певно, мені, хоча я не міг зрозуміти, чи мав я відповідати. "Церква Сент Майклз, із цегли й кременю, значно вдосконалена вікторіан-ськими відбудовниками". "Наше власне "Кафе Рояль"-вуаля!" "Ось вишуканий дерев'яний алко-шоп праворуч від тебе". Я дивився на Вероніку, шукаючи розгадки, та не знаходив.

Вони мешкали у приватному будинку з червоної цегли, вкритому черепицею, з висипаною жорствою доріжкою перед входом. Містер Форд відчинив вхідні двері й крикнув, ні до кого не звертаючись:

-Хлопчина приїхав на місяць.

Я завважив масний блиск на темних меблях і на листках вишуканої кімнатної рослини. Батько Вероніки взяв мою валізу, немовби керуючись призабутими правилами гостинності, й, кумедно прибільшуючи її вагу, заніс до горішньої кімнати й кинув на ліжко. Він тицьнув на маленький умивальник.

-Дзюритимеш сюди вночі, як схочеш.

Я кивнув у відповідь. Мені не вдалося втямити, чи він намагався говорити зі мною по-чоловічому, чи ставився до мене як до нікчеми-маргінала.

зз

Брата Вероніки Джека було легше зрозуміти: він був одним із тих здорових спортивних юнаків, які кпили з багатьох речей і дражнили своїх молодших сестер. Зі мною він поводився як із об'єктом поміркованої цікавості й аж ніяк не з першим, на кого було б слід звертати увагу. Мати Вероніки не зважала на сторонні речі, що відбувалися довкола неї, спитала мене про навчання й на довгий час зникла на кухні. Гадаю, вона мала сорок із гаком, хоча, звісно, мені здавалося, що вона, як і її чоловік, мала за п'ятдесят. Вона була не дуже схожа на Вероніку: ширше обличчя, перев'язане стрічкою над високим чолом волосся, трохи вищий за середній зріст. У ній було щось артистичне, хоча точно сказати з відстані, в чому це виявлялося,— в барвистих шаликах, неуважності, наспівуванні оперних арій,-я не міг.

Я був такий напружений, що всі вихідні потерпав від закрепу: це-мій чільний справдешній спогад. Решту становлять враження й напівспогади, які, отже, можуть бути користолюбними: приміром, як Вероніка, дарма що запросила мене, спершу, здавалося, заглибилася в родину й долучилася до їхнього оцінювання мене-хоча зараз я не можу визначити, чи це було причиною, а чи наслідком моєї непевності. Під час вечері тієї п'ятниці мене трохи розпитували про мої соціальні й інтелектуальні досягнення; я почувався, ніби перед слідчою комісією. По тому ми переглянули телевізійні новини й недолуго обговорили перед сном події в світі. Якби ми були героями роману, було б якесь підкрадання між поверхами за палким поцілунком після того, як глава родини замкнувся на ніч. Але ми не були; Вероніка навіть не поцілувала мене на добраніч того першого вечора й не перепросила щодо рушників, як і не перевірила, чи мав я все, чого потребував. Можливо, вона боялася братових кпинів. Тож я роздягся, помився, агресивно подзюрив в умивальник, натягнув піжаму й довго лежав, не засинаючи.

Коли я зійшов униз до сніданку, в будинку була лише місіс Форд. Решта пішли на прогулянку по тому, як Вероніка запевнила всіх, що я захочу відлежатися. Я не міг як слід приховати свою реакцію на це, бо відчував, як місіс Форд вивчала мене, поки готувала шинку й яйця, смажачи їх якось похапцем і розбиваючи один із жовтків. Я не мав досвіду спілкування з матерями своїх дівчат.

-Ви давно тут мешкаєте?-врешті спитав я, хоча вже знав відповідь.

Вона зробила паузу, налила собі чаю в горня, розбила ще одне яйце на сковорідку, сперлася на шафку, вщерть напхану тарілками, й мовила:

-Не дозволяй, щоб Вероніці надто часто все так миналося.

Я не знав, що відповісти. Я мав образитися на це втручання в наші стосунки чи прибрати сповідального вигляду й обмовити Вероніку? Тож я мовив трохи вимушено:

-Що ви маєте на увазі, місіс Форд?

Вона поглянула на мене, ласкаво всміхнулася, злегка хитнула головою й мовила:

-Ми мешкаємо тут уже десять років.

Тож наприкінці я поладнав із нею майже так само, як і з рештою, хоч їй, здавалось, я сподобався.