Груповий портрет з дамою - Белль Генріх

аж ніяк не схвалює, власне, жертвами його податливості). Питання про те, чи авт. властива ВВУ, чи тільки ВВО (відмова від опору), хай лишається відкритим. К. викреслила все, що їй здавалося зайвим, не пожаліла свого улюбленого червоного олівця, лишила тільки "істотне" (К.).

1) Кілька днів тому якась Кете Цвіфелер звернулася до вахмістра Дітера Вільфена, який поставив свою патрульну машину біля південного кладовища, з проханням відчинити помешкання Ільзи Кремер по Нурггаймерштрасе, 5. На питання, чому вона вважає це за потрібне, пані Ц. пояснила, що вона після дуже довгих пошуків, які тривали двадцять п ять (!) років,— правда, як вона призналася, ці двадцять п ять років вона провела не тільки в пошуках,— взнала адресу пані Кремер і вирішила відвідати її, бо хотіла повідомити їй щось важливе. З пані Ц. був її син, двадцятип'ятирічний Генріх Цвіфелер, хлібороб, як і його мати. Вони хотіли повідомити Ільзу Кремер, що її загиблий наприкінці

1944 року син Еріх намірявся перебігти до американців в одному селі між Комершайдтом і Зімератом. Його почали обстрілювати і американці, й німці, і він спробував сховатися в хаті Цвіфелерів. Пані Ц. впустила його, кілька днів переховувала, і між нею, тоді дев'ятнадцятирічною, і сімнадцятирічним Еріхом К. дійшло до інтимних любовних стосунків. Вони "заручилися", "заприсяглися бути довіку вірними одне одному" й вирішили не виходити з хати, навіть як там стало небезпечно лишатися через стрілянину: хата стояла "між лініями вогню". Коли американці почали наближатися, Еріх К. спробував вивісити над дверима білу кухонну ганчірку (правда, в червону смужку) як ознаку капітуляції, і його вбив снайпер німецького вермахту, влучивши просто в серце. Вона, пані Ц., навіть бачила того снайпера, він сидів на дереві "між лініями вогню" і стріляв не в американців, а в село, де після випадку з Еріхом К. ("в селі лишилося якихось п'ять чоловік") ніхто більше не зважувався вивісити білий прапор. Пані Ц. сказала, що вона затягла мертвого Еріха К. до хати, поклала в коморі, дуже за ним побивалася, а згодом, коли американці захопили село, власноручно поховала на "освяченій землі". Незабаром вона помітила, що завагітніла, і "в належний час", двадцятого вересня сорок п'ятого року, народила сина, охрестивши його Генріхом. її батьки — наприкінці сорок четвертого року вона жила сама в хаті — не вернулися з евакуації, і вона нічого про них не дізналася, вони пропали без вісті, мабуть, загинули під час якогось бомбардування. їй, матері нешлюбної дитини, самій на невеликій садибі, яку вона знов привела до ладу, довелось нелегко, але "час загоює рани", вона виростила сина, що успішно закінчив школу і став хліборобом. Усе-таки багато хлопців не мали й того, що він,— батькової могили поблизу. Вона, пані Ц., "вже" (!!) 1948 року пробувала знайти Ільзу Кремер, потім 1952—(!!) року ще раз, але марно, так само, як і третього разу, 1960 (!!) року. Звичайно, вона тоді ще не знала, що Еріх К. теж був нешлюбний син, не знала також, як звати його матір і де вона працює. І аж півроку тому з допомогою одного продавця мінеральних добрив, що ласкаво погодився взяти справу у свої руки, дістала адресу пані Кремер, але ще не зважувалась їхати до неї, бо ж не знала, як та "її зустріне". Нарешті хлопець наполіг, і вони поїхали в місто, знайшли помешкання пані Кремер, та хоч скільки стукали, їм ніхто не відчинив. Вони звернулися до сусідів (саме тут чималу роль відіграла дама з бігуді, собака, що жалібно скавучав, і т. д.— все це стало жертвою нещадної боротьби за новий стиль, незгіршої за реформу літургії !!), і вони сказали, що пані Кремер не могла нікуди поїхати й ніколи не їздила. Одне слово, вона, пані Ц., "має підозру, що сталося якесь лихо".

2) Вільфен не знав, що йому робити. Може, це та ситуація, коли "гаятися небезпечно", єдина легальна можливість відчинити помешкання пані Кремер? Врешті він разом з пані Ц. та її сином приїхав на Нургтаймерштрасе, 5 і дізнався, що вже цілий тиждень ніхто з сусідів не бачив пані Кремер. Один сусіда (не той з "кудлатими грудьми, а п'яниця-пенсі о-НЄр_викреслений! — який розмовляв нижньорейнським діалектом) сказав, що начебто чув, як три дні підряд "жалібно пищала її пташка". Вільфен вирішив таки відчинити помешкання — не тому, що ситуація здалася йому такою, коли можна було застосувати термін "гаятися небезпечно", а більше з жалю до птаха. На щастя, в сусідстві знайшовся один молодик (цим блідим словом означено дуже цікаву особу, яку вже чотири чи п'ять разів судили за бійку з тілесними ушкодженнями, сутенерство і квартирні крадіжки, яку всі мешканці величали "Крекесом-Ломиголовою" і яку навіть вахмістр Дітер Вільфен змалював як "добре відомого типа з довгим, густим, кошлатим, брудним каштановим чубом"), що з підозрілою спритністю відімкнув двері, значуще мовивши: "Цього разу я виламую двері для поліції".

3) Пані Кремер знайшли мертву. Вона отруїлася снодійними таблетками і, цілком одягнена, лежала в кухні ла лаві. Тіло ще не почало розкладатися. Вона тільки (!!!—Авт.) написала на старому дзеркалі над зливальницею недоїденою томатною підливою, в яку, певне, вмочала палець, одне речення в трьох різних* формах: "Я більше не хочу. Я більше не хотіла. Я давно вже не хо..." Тут, мабуть, підливи не стало. Здохлого птаха, хвилястого папугу, знайшли в спальні під комодом.

4) Дітер Вільфен признався, що пані Кремер перебувала на обліці в поліції. Через агента К-14 відомо, що вона була комуністкою, але від 1932 року відійшла від політичної діяльності, хоч до неї — це також відомо поліції — багато разів приходили, особливо після заборони КПН, намагаючись залучити її до партійної роботи. (Тут К. вписала справжнє ім'я "Фрща", яке цього разу вже стало жертвою червоного олівця

5) Пані Ц. і її син заявили свої претензії на спадщину. Дітер В. знайшов гаманець, де було 15 марок 80 пфенігів, і ощадну книжку на 67 марок 50 пфенігів. Єдиною справді цінною річчю був іще майже новий чорно-білий телевізор, на який пані Кремер наліпила записочку: "Цілком оплачений". На одній фотографії, що висіла в рамці над лавою в кухні, пані Ц. упізнала Еріха К., батька свого сина. На другій фотографії був, "мабуть, його батько. Бо страшенно схожий". У помальованій квітками бляшанці з-під кави, на якій лишилася марка відомої фірми, знайдено: "Майже нічого не вартий, але справний чоловічий ручний годинник. Потертий золотий перстень із штучним рубіном, так само майже нічого не вартий. Десятимаркову асигнацію 1944 року. Значок спілки "Ротфронт", вартість якого той, хто підписав протокол, не зміг визначити. Ломбардну квитанцію на закладений 1936 року за дві з половиною марки золотий перстень і другу на закладений 1937 року за дві імперські марки бобровий комір. Дбайливо ведену розрахункову книжку за квартиру". Якихось цінних харчових запасів не знайдено, лише півпляшки оцту, банку олії, майже повну (невелику), засохлий дієтичний хліб (п'ять скибок), почату банку молока, какао в бляшанці — десь 65—80 грамів, півсклянки розчинної кави, трохи солі, цукру, рису, картоплі, пакуночок їжі для птаха, непочатий. Крім того, дві книжечки цигаркового паперу і почату пачку дрібно нарізаного тютюну марки "Турецький". Шість романів якогось Еміля Золя, кишенькове видання, зачитані, не брудні. Мабуть, не великої вартості. Книжку під заголовком: "Робітничі пісні". Цікаві сусіди, що тим часом набилися до помешкання, зневажливо оцінили меблі як "самий мотлох", і їм у відповідь порадили заглядати краще у свої власні шафи. Після того як приїхав поліційний лікар, помешкання, згідно з інструкцією, опечатали. Пані Ц. з її претензіями на спадщину відіслано до судових органів.

6) Пані Ц. запропонували зв'язатися з добродієм ("Фрі-цом"), який, можливо, розповів би їй цікаві подробиці з життя померлої Ільзи Кремер і батька загиблого Еріха К. Вона відмовилася. Сказала, що з комуністами не хоче мати нічого спільного.

XIV

Коли К. не хапається за червоний олівець, то вона просто незамінна. Незаперечна чутливість германістки, що зраджує її тільки тоді, коли в ній прокидаються стилістичні або редакторські амбіції, досить тривалі вправи в спіритуалістичній діяльності, застосовані у світському житті, дають досить добрі наслідки; саме тому, що К. до певної міри емансипова-на вона з запалом, вельми корисним для авт., береться до куховарської праці, ладна день і ніч мити посуд, пильно, наморщивши лоба, вивчає ціни на м'ясо, витрати на помешкання, але не шкодує грошей на таксі й часто червоніє, коли бачить купи порнографічних видань; що стосується творчих питань, то вона стала, так би мовити, самостійною: накидається з червоним олівцем уже не на чужі тексти, а тільки на свої власні. Смерть Ільзи Кремер, як К. сама признається, "глибоко вразила" її, вона плакала (і досі плаче) над її долею, хоче написати коротку біографію цієї робітниці, "що після п'ятдесяти років праці лишила по собі щойно оплачений телевізор, півпляшки оцту, купку цигаркового паперу та ще розрахункову книжку за помешкання. Я ніяк не можу цього забути, просто не можу". Дуже похвальні слова і наміри.

Взагалі ж К. робила авт. неоціненні послуги як... ну, не зовсім шпиг, але як спостерігач. Тим часом як авт. усе ще було далеко до стану цілковитої ВВУ, якого він так палко прагнув, К. майже досягла своєї мети: робила те, що їй подобалось. А подобалось їй відвідувати Шіртенштайна й Шольсдорфа, де вона переконувалася, що їм набагато полегшало; причину того полегшення вона виявила аж згодом — Шіртенштайн із Лені "сиділи рядком у Блюхерівському парку". Що ж до Шольсдорфа, то вона двічі бачила на власні очі, як Лені в кав'ярні клала руку на його руку; а якось зустріла вдома в Лені чоловіка, що, за її описом, міг бути тільки Куртом Гойзером. Оскільки ж К. майже певна, що Лені в теперішньому своєму стані відмовляє в інтимних стосунках навіть Мехметові, то вважає, що з Пельцером вона зайшла надто далеко: "поцілувала його в темряві, в машині, близько від свого дому". Відвідати Пельцера К. не зважується, каже, що він "не дуже делікатний чоловік, може навіть дати волю рукам, зажадати якихось сурогатів еротики".

За Лева Груйтена К.