Груповий портрет з дамою - Белль Генріх
Можете сміятися, але повірте мені: я вперше відчув, що маю душу і що та душа страждає, вперше переконався, що не будь-яка, а тільки одна жінка може мене вилікувати. Я б задушив того турка... І що вона тільки знайшла в тому неотесаному селюкові, який смердить баранами й часником і взагалі на десять років молодший за неї? Він має жінку й чотирьох дітей, а тепер ще й їй зробив дитину... Я... поможіть же мені! " Авт., який останнім часом дедалі більше симпатизував Пельцерові, зауважив, що, як підказує досвід, у такій біді втручання третьої особи не дає добрих наслідків, навіть шкодить; у цій справі кожен сам собі мусить давати раду. "А я ж,— це знов Пельцер,— щодня ставлю мадонні десяток свічок, я — признаюся вам як чоловік чоловікові — шукаю розради в інших жінок і не знаходжу, я п'ю, ходжу в казино... але можу одне тільки сказати — rien ne va plus1. Хоч сядь та й плач". Якщо ми скажемо, що Пельцер справляв зворушливе враження, то в цих словах не буде й сліду іронії, тим більше, що він сам влучно прокоментував свій стан: "Я ніколи в житті не був закоханий, ніколи, я волочився, вчащав до продажних жінок... А свою дружину... ну, до дружини я завжди дуже добре ставився і тепер добре ставлюся, вона не знатиме ніякої кривди, поки я житиму,— але я ніколи не був у неї закоханий. Лені ж... ну, я жадав її від того дня, як уперше побачив, і завжди на дорозі мені ставав якийсь чужинець. Я не був у неї закоханий, аж тепер закохався, як знов
Нічого не допомагає (фр.)> побачив її тиждень тому. Я... я ж зовсім не винен у смерті її батька, я... кохаю її... я ще про жодну жінку не казав цього". Тієї миті вернулася Клементина й непомітно, але рішуче дала знати авт., що пора йти. її коментар був досить зневажливий, щонайменше холодний і прозаїчний: "Називай це як хочеш_пельцерівською чи шіртенштайнівською хворобою".
Прогулянкою до Тольцема — Лісеміха авт. убив двох зайців. Клементина, яка завжди називала себе баваркою та переконаною горянкою і тільки знехотя визнавала, що й на північ від Майна живуть симпатичні люди, змогла сама переконатись, якої краси, навіть чарів сповнена рівнина, яку авт. показував їй, може, трохи й з надмірним захопленням; вона визнала, що ніколи ще не бачила такої великої і такої пласкої рівнини, яка б їй нагадувала Росію, "якби я не знала, що тут рівнина тягнеться тільки на триста-чотириста кілометрів, а там на тисячі. Але погодься, що вона справді нагадує Росію". Зауваження авт. про те, що ця рівнина, може, й нагадувала б Росію, якби не огорожі, Клементина не захотіла взяти до уваги і взагалі назвала його розлогі міркування про огорожі, живоплоти й межові знаки "надто літературними", а коли він нагадав, що межові знаки вперше запровадили стародавні кельти, звинуватила його в "расизмі", але врешті, хай і неохоче, все ж таки визнала, що тут "людину вабить до себе горизонт, як у нас її вабить прямовисна вершина; тут завжди почуваєш себе так, наче ти пливеш,— навіть у машині і, мабуть, у поїзді також,— аж страх бере, що ти ніколи не досягнеш берега. А може, тут узагалі немає берега?" Вказівка авт. на те, що далеко на обрії видно узгір'я Ейфеля, викликало в Клементини тільки глузливий сміх.
Зате Марія ван Дорн мала цілковитий успіх. Пиріг зі сливами і збитими вершками (коментар: "Ви тут з усім їсте вершки"), кава, що її М. в. Д., "як і годиться", тут-таки підсмажила й змолола,— та кава остаточно скорила Клементину: "надзвичайна, перша справжня кава в моєму житті, аж тепер я знаю, що таке кава" і т. д., і т. д. А ще: "Ви тут, мабуть, усі гурмани". М. в. Д. на прощання також висловила свої враження: "Пізнувато, але нічого, хай вас бог благословить.— Тоді пошепки: — Вона вам дечого додасть.— М. в. Д. почервоніла і так само пошепки пояенила: — Ну, якогось ладу і таке інше.— Потім крізь сльози: — А я вже так і вікуватиму старою дівкою".
У притулку сказали, що Богаков "зник", і, що вже зовсім дивно, "зник невідомо куди". Лишив тільки записку: "Не шукайте, поки що дякую, дам звістку", та вже чотири дні ніякої звістки не давав. Біленко вважав, що Богаков знов "десь жирує", а Кіткін вирішив, що він, мабуть, "червоний шпигун", тому й утік. Привітна сестра відверто призналася, що Богаков десь дівся, але не дуже турбувалась — мовляв, таке з ним буває майже щовесни. "Тоді він мусить десь вискочити, але такі прогулянки для нього стають дедалі важчі, бо йому потрібні уколи. Добре, якщо він там у теплі".
Хоч К. знала вже стільки найрізноманітніших думок про Лені, стільки відгуків, серед них і гострих, частково прямих, а частково й посередніх (відгук Б. Г. Т., який усе ж таки міг підвердити існування Лені), вона тепер захотіла неодмінно побачити її саму, "на власні очі, живу, з плоті і крові". Не без остраху й тремтіння авт. через Ганса Гельцена влаштував зустріч з Лені, що давно вже була на часі. Домовилися, що на цю зустріч будуть допущені тільки Лотта, Мехмет і ще одна особа—"ви здивуєтесь, як побачите, хто",— бо Лені дуже "знервована".
"Вона,— сказав Ганс Гельцен,— після перших прогулянок з Мехметом така збуджена, що не витримала б присутності більш як п'яти чоловік. Тому нас із дружиною також не буде. Що її особливо нервує, то це закоханість і еротична жага, яку аж наче випромінюють Пельцер і Шіртенштайн і яка помітна навіть у Шольсдорфа".
Оскільки К. ревниво сприйняла її знервованість, авт. пояснив, що хоч він про Лені знає все, а про неї — К.— майже нічого, хоч унаслідок довгих, наполегливих пошуків він утаємничений у найінтимніші почуття Лені й через це часом почуває себе шпигуном, а часом її спільником, усе ж таки вона — К.— йому близька, а Лені — тільки симпатична, але чужа.
Треба щиро признатися: для авт. присутність К., її філологічна ї соціологічна цікавість були порятунком; без К.— врешті, він би й не мав її, якби не Лені й не Гару епіка — авт. напевне наразився б на небезпеку, що теж захворіє невиліковною шіртенштайнівською чи пельцерівською хворобою.
На щастя, його хвилювання й напружене очікування пригасила одна несподіванка: кого ж він побачив у Лені? Хто там сидів на канапі біля мило зарум'янілої Лотти Гойзер, відверто тримаючи її за руку і з ніяковості широко всміхаючись?
Хто ж* як не Богаков 1 Одне можна сказати напевне: привітній сестрі в притулку, з якого він утік, нема чого турбуватися — він у теплі! А якби хто мав сумнів, що Лотта Гойзер здатна випромінювати тепло, хай би сам глянув на них. Був тут і Мехмет, на подив і майже розчарування авт. не схожий на жителя Близького Сходу; простакуватий, у вимушеній позі, але не збентежений, у блакитному костюмі, накрохмаленій сорочці, в сіфомній (ясно-брунатній) краватці, він сидів поряд із Лені, тримаючи її за руку,— в такій позі десь року 1889 сиділи перед величезною камерою фотографа, що саме заклав пластинку і, перше ніж натиснути на гумову грушу, сказав не ворушитись. Лені... ну, авт. добре натремтівся, поки зважився звести на неї очі: адже протягом своїх невтомних пошуків він лише двічі мимохідь бачив її на вулиці, обидва рази збоку, не в лице, відзначив тільки її горду ходу, але тепер уже він мусив глянути їй просто в вічі. І тут авт. дозволить собі understatement у якому більше недооцінки, ніж переоцінки: було на що подивитися! Дуже добре, що з ним була К., а то авт. справді відчув би ревність до Мехмета; його й так щось кольнуло в серце, легенька заздрість, що не в його обіймах Лені сниться борона, кресляр і офіцер. Бона підрізала коси і трохи підфарбувала їх під сивий колір; тепер їй можна було дати тридцять вісім. У її темних, блискучих очах ледь прозирав смуток, і хоч доведено, що зріст її —1 м 71 см, здавалося, що вона має не менш як 1 м 85 см. Та водночас її довгі ноги свідчили, що вона ще краща, коли стоїть або ходить. Бона почала граційно наливати каву, Лотта накладала на тарілки печиво, а Мехмет, хто скільки бажав,—"Ложечку? Дві? Три?"—додавав збитих вершків. Видно було, що Лені не те що не балакуча й потайна, а просто скупа на слова й дуже несмілива, через що з обличчя в неї майже не сходила "боязка усмішка". На К. вона дивилась прихильно й ласкаво, що сповнило авт. гордістю й радістю. А коли К. спитала її про Гаруспіку, вона показала на велику, півтора на півтора метра, картину над канапою, справді імпозантну, хоч ще й не докінчену, не строкату, а барвисту; від неї віяло космічною силою і ніжністю. Лені задумала в тому не довершеному ще творі змалювати не всю сітківку ока, а тільки вісім її шарів, як можна було порахувати; за цей час із шести мільйонів колбочок вона встигла намалювати тисяч із тридцять, а зі ста мільйонів паличок — тисяч вісімдесят. Від свого попереднього заду-
1 Стримане зауваження (англ.)му — змалювати поперечний розтин ока — вона відмовилася, вдавшись натомість до площинного зображення, що мало вигляд безмежної рівнини, якою можна йти аж до невидимого обрію. Лені: "Оце вона — може, тисячна частина її сітківки, якщо я докінчу картину". Вона стала майже балакуча, бо додала: "Моя велика вчителька й велика приятелька". Більше вона нічого не сказала за тих п'ятдесят три хвилини, що авт. з К. сиділи в неї. Мехмет, здавалося, не мав почуття гумору; навіть подаючи вершки, він не відпускав Лені, і їй доводилось наливати каву однією рукою, бо другу тримав Мехмет. Це тримання за руки було таке заразливе, що врешті й К. взяла авт. за руку, ніби все міряла йому пульс. Безперечно, К. була захоплена. Від її академічної пихи не лишилося й сліду, видно було з усього, що хоч вона й знала про Лені, та не вірила в неї; хоч Лені й фігурувала в паперах ордену, але К. вразило, що вона існує насправді, цілком реально. К. важко дихала, і навіть авт. передалося її хвилювання.
Чи нетерплячий читач помітив, що ми тут маємо суцільний happy end? Герої тримаються за руки, одружуються, давні друзі — як Лотта й Богаков — знову сходяться, а інші — Пельцер, Шіртенштайн і, може, Шольсдорф,— спраглі й голодні, лишаються ні з чим? Що турок, схожий на селянина з Рену або з центрального Ейфелю, дістає наречену — турок, що має вже вдома жінку й четверо дітей, але, на підставі полігамних законів, про які він знав, та якими досі не міг скористатися, не відчуває ані найменших докорів сумління, може, навіть здатен був би щиро поділитися новиною з якоюсь там своєю Зулейкою; турок, що порівняно з Богаковим і авт.
