Без догмата - Сенкевич Генрик

Я віддав би всю решту свого життя за те, щоб ніхто її більше не кохав, і вона нікого не кохала. Тільки за такої умови я ще зміг би існувати.

21 жовтня

Якщо мене не врятує те, що я взяв собі в голову, я знову чим-небудь захворію або збожеволію. Оце я підводжу підсумки! Що мені ще лишилося в житті? Нічого! Що мене чекає? Нічого. А якщо так, то нічого не заважає мені подарувати себе комусь, кого такий дарунок може ощасливити. За моє життя, за мою душу й здібності, за всього себе я не дав би тепер і ламаного гроша; до того ж я не кохаю Клари, але якщо вона мене кохає, якщо в житті зі мною вбачає найвище щастя, то було б жорстоко відмовити їй у тому, що я сам так мало ціную. Я тільки вважав би своїм обов'язком сказати їй, хто я такий, щоб вона знала, що бере. Якщо це її не злякає, тим гірше для неї,— але це вже її справа.

Мене таке рішення приваблює лише тим, що воно ще поглибить безодню між мною й Анелькою. Я доведу їй, що коли вона розкопувала цю безодню зі свого боку, то я зумію це ж саме зробити й зі свого. Тоді вже буде остаточний кінець, бо поки що я про неї думаю. Я це розумію й роздратовано признаюся собі в цьому.

Може, це вже ненависть, але ще не байдужість.

Пані Крохміцька, мабуть, вважає, що я пішов від неї, тому що був змушений піти, а тепер я їй доведу, що теж цього хочу. Гадаю, що чим грубшим буде мур, який я збудую між нами, тим надійніше він заховає її від мене, тим скоріше я про неї забуду.

Що стосується Клари, то повторюю, я не кохаю її, але знаю, що вона кохає мене. Крім того, я їй багато чим зобов'язаний. Під час моєї хвороби бували хвилини, коли її піклування про мене я називав подумки німецьким сентименталізмом, хоч та й не наважилася б проявити такий "сентименталізм". При її високій цнотливості вона скоріше дала б чоловікові померти без допомоги, аніж побачити його без краватки, такий привілей вона залишає тільки своєму законному чоловікові. Клара не зважала ні на що; заради мене занедбала музику, не побоялась важкої праці, безсонних ночей, можливих людських пліток і весь час була коло мене.

Я перед нею у великому боргу — і цей борг сплачу. Щоправда, плачу я погано й фальшивою монетою, бо віддаю їй себе тому, що не дорожу собою, що мені тепер усе байдуже і я лише уламок людини, а не людина. Та якщо для неї цей уламок дорожчий від власного життя, нехай бере його собі.

Тільки тітку цей шлюб дуже засмутить: він вразить її патріотичні почуття й родову гордість. Та якби вона могла прочитати в моєму серці те, що діялося в ньому останнім часом, вона, напевно, воліла б, щоб я одружився з Кларою, аніж кохав Анельку. В цьому я аніскільки не сумніваюсь.

А що з того, що Кларині предки були, здається, ткачами? Я не маю жодних принципів, маю лише нерви, а мої випадково сформовані погляди скоріше ліберальні. Я давно дійшов висновку, що в лібералів часто більш обмежений кругозір, ніж у консерваторів, зате ліберальні погляди самі по собі ширші від консервативних і більш згідні з ученням Христа, — що мені, зрештою, байдуже.

Про ці переконання навіть говорити не варто. Тільки в горі відчуваєш усе їхнє безсилля.

Мимоволі весь час думаю про те, як Анелька сприйме звістку про мій шлюб. Я так звик перевіряти її ставлення до всього, що в мене й досі лишилася ця болісна звичка.

22 жовтня

Сьогодні вранці послав листа Кларі. Відповідь чекатиму завтра, а може, сама Клара приїде ще сьогодні ввечері.

Після обіду одержав переслану мені другу телеграму Кроміцького. В ній стільки розпачу, скільки може його вміститись у кільканадцяти словах. Мабуть, там усе дуже погано склалося, бо я не сподівався, що крах настане так скоро. Наневно, виник якийсь несподіваний збіг обставин, якого Кроміцький не передбачав.

Втрата грошей, які я йому позичив, не дуже позначиться на моєму багатстві,— незважаючи на цю втрату, я однак залишуся більш ніж заможною людиною, — але Кроміцький!..

Навіщо обманювати себе! Десь у глибині душі я радий, що він розорився. Подумати лише, що ці люди в майбутньому зможуть існувати тільки завдяки тітці, яка сама себе називає "управителем спадщини Плошовських".

Поки що я не збираюсь відповідати Кроміцькому. А якби й вирішив це зробити, то замість відповіді лише поздоровив би його з потомком. Згодом все буде інакше! — згодом я дам їм обом хліб і ще багато чого до хліба.

23 жовтня

Клара вчора не приїхала; сьогодні вже вечір, а від неї не було відповіді. Це тим більше дивно, що досі вона писала мені щодня, розпитуючи про моє здоров'я. Її мовчання не здивувало б мене, якби я припускав, що вона хоч хвилин із десять роздумуватиме. Буду терпеливо чекати. Але краще б вона не затримувалася з відповіддю. Я знаю, що коли б я не відіслав до неї того листа, то, може, написав би другого, такого ж змісту; але якби той лист можна було вернути назад, я, напевно, вернув би його.

24 жовтня

Ось що пише мені Клара:

"Дорогий мій пане Леоне! Одержавши вашого листа, я втратила голову від щастя й хотіла одразу ж їхати до Берліна. Але саме тому, що я вас гаряче кохаю, я послухала внутрішнього голосу, який сказав мені, що справжня любов не має бути егоїстичною, і я не можу дозволити, щоб ви пожертвували собою заради мене.

Ви, Леоне, не кохаєте мене. Я віддала б життя за те, щоб було інакше, але ви не кохаєте мене. Ваш лист написано в пориві вдячності і якогось відчаю. В першу ж хвилину нашої зустрічі в Берліні я помітила, що ви хворі й нещасні,— я так тривожилась за вас, що хоч ви попрощалися зі мною, сказавши, що від'їжджаєте, я все-таки послала до готелю дізнатися, чи ви справді виїхали, а потім щодня дізнавалася про вас, аж поки мені відповіли, що ви хворі. Доглядаючи вас під час хвороби, я переконалась, що й друге моє побоювання не безпідставне, у вас якесь велике приховане горе, або ви пережили одне з тих болісних розчарувань, після яких важко примиритися з життям. Тепер я зрозуміла, — один бог знає, як мені це важко, — що ви хочете зв'язати свою долю з моєю, щоб затамувати свій біль, про щось забути, щоб відрізати собі шлях до чогось. Здогадуючись про це, хіба я можу погодитись на вашу пропозицію? Відмовившись стати вашою дружиною, я, в найгіршому випадку, буду все життя дуже нещасною, але зате ніколи не скажу собі: "Я для нього тягар, кайдани на його ногах", Я покохала вас над усе з першої зустрічі, вже давно, і вже звикла до суму й страждань від нашої розлуки, від безнадії й усвідомлення того, що ви мене не кохаєте. Мені тяжко так жити, та я хоч можу виплакати своє горе в сльозах, як кожна жінка, чи в музиці, як музикант. І мені назавжди залишиться втіха, що, іноді згадуючи мене, ви подумаєте про мене: "Моя добра сестра". Цим я живу. Але, якби я, ставши вашою дружиною, помітила, що ви шкодуєте про свій порив, що ви нещасливі й зненавиділи мене, то я, напевно, не пережила б цього.

При цьому я кажу собі: "Що ти таке зробила, як заслужила, щоб бути такою безмежно щасливою?" Адже мені навіть страшно подумати про таке щастя. Чи ви розумієте, що можна кохати не тільки всім серцем, а й нічого не вимагаючи натомість? Я знаю, що можна, бо саме так кохаю.

Вже й те здається мені зухвальством, що в мене не вистачає мужності зовсім зректися надії на щастя. Ви не засуджуйте мене за це: Господь бог такий милосердний, а людина так прагне щастя, що не має сили назавжди замкнути перед ним двері. Якщо ви через півроку, через рік чи взагалі будь-коли повторите, що все ще хочете, щоб я стала вашою дружиною, тоді я буду винагороджена за все — і за те, що я вже вистраждала, і за ті сльози, яких не можу стримати зараз.

Клара"

У мені ще є чоловік, який може відчути й оцінити кожне слово того листа. Нічого в ньому для мене не пропало, і я кажу собі: в неї серце ще більш благородне, щире й любляче, ніж я гадав, тому тим більше слід повторити їй свою пропозицію.

Але є в мені й інший чоловік — змучений, який вже не має сили жити, який співчуває Кларі, а не кохає її, бо всього себе вклав у кохання до іншої жінки, і який ясно відчуває, що коли тепер піде від Клари, то вже ніколи не повернеться до неї.

28 жовтня

Я впевнений, що Клара не повернеться до Берліна, більше того, що, їдучи до Ганновера, вона вже вирішила не повертатись сюди. Вона не хотіла вислуховувати подяку від мене. Я думаю про неї із співчуттям і вдячністю; як шкода, що вона покохала мене, а не зовсім іншого, ніж я, чоловіка. В усьому цьому є якась іронія долі; якби я відчував до Клари хоч соту частину того, що відчуваю до Анельки, то цього кохання вистачило б для того, щоб створити цілий світ щастя. Та яка мені користь від того, що я сам себе обманюватиму? Я й досі в полоні споминів. Пригадую собі Анельку такою, якою вона була в Плошові, у Варшаві, в Гаштейні — й не можу відірватись від цього минулого. В нього вкладено стільки сили життя, що це й не дивно. Хіба ж може бути інакше? Найважче від усього забути.

Щохвилини я ловлю себе на тому, що думки мої крутяться навколо Анельки, і, щоб позбутися їх, нагадую собі, що вона вже не така, як була, що її почуття, напевно, спрямовані тепер на щось інше і я для неї більш не існую.

Раніше я намагався про це не думати, бо в мене паморочилося в голові, а тепер я іноді навмисне думаю про це, щоб заглушити голос, який все частіше звучить у мені й запитує: "Хіба вона винна, що їй нав'язали цю дитину? Звідки ти знаєш, що відбувається у неї в душі? Не була б вона жінкою, якби не полюбила дитини, коли та появиться на світ, але хто тобі сказав, що вона зараз не почуває себе такою ж нещасною, як і ти?"

Часом мені здається, що вона, може, ще нещасніша від мене, тоді мені хочеться знову захворіти запаленням легенів. Жити з таким хаосом у думках неможливо.

30 жовтня

Чим краще я себе почуваю, тим частіше повертаюсь у колишнє зачароване коло. Лікар запевняє, що вже через кілька днів я зможу їхати. І таки поїду, бо звідси дуже близько до Варшави й до Плошова. Може, це одне з моїх дивацтв, але мені здається, що в Римі, на Бабуїно, мені буде спокійніше. Я не ручаюсь, що й там не думатиму про минуле, навпаки, там я думатиму про нього з ранку до вечора, але ці думки будуть схожими на ті, що їх снують ченці за монастирськими гратами. Та хіба я знаю, що буде?! Знаю тільки, що тут мені не всидіти.