Без догмата - Сенкевич Генрик

Мені й до голови не приходило підозрювати щось таке; я нічого не зрозумів навіть тоді, коли пані Целіна сказала мені:

— Лікар запевняє, що це чисто нервове, майже не пов'язане з її станом.

Побачивши, що я ні про що не здогадуюсь, вона збентежено промовила:

— Я повинна сповістити тобі велику новину…

І сповістила мені цю "велику новину". Почувши її, я відчув у роті смак цинку, а мозок у мене наче похолов — зовсім як тоді, коли я несподівано побачив Кроміцького.

Я повернувся до готелю. Добре пам'ятаю, що, незважаючи на різні почуття, які мене терзали, мені хотілося сміятись. Оце та ідеальна істота, якій навіть платонічне кохання здавалось чимось недозволеним і яка замість "кохання" казала "дружба"!

Мені хотілося сміятись — і хотілося битись головою об мур.

Проте я зберігав якусь механічну свідомість…

Я розумів, що все скінчилося раз і назавжди, що я повинен виїхати… не можу тут залишатись… Немов автомат, я почав старанно готуватись до від'їзду.

Я був такий холоднокровний, що навіть дотримався всіх правил пристойності. Навіщо? Не знаю! Для мене це не мало ніякого значення. Мабуть, це були якісь механічні рефлекси мозку, що протягом місяців і років звик приховувати правду й дотримуватись правил пристойності. Я сказав пані Целіні, що був у лікаря, що в мене хворе серце, і він звелів мені, не гаючи ані хвилини, їхати до Берліна. І вона повірила.

Зате Анелька — ні! Я бачив її очі, розширені від жаху, бачив погляд зганьбленої мучениці, і в мене боролося двоє чоловіків. Один з них казав: чи ж вона винна? А другому хотілося плювати їй в обличчя.

О, навіщо я так кохав цю жінку!

12 вересня

Скоро вже два тижні, як я в Берліні. Вони, напевно, вже повернулись до Плошова. Сьогодні написав тітці, побоюючись, що вона тривожитиметься за мене й приїде сюди. Часом аж дивно подумати, що є людина, якій я по-справжньому дорогий.

13 вересня

Є чоловіки, які спокушають чужих жінок, обдурюють їх, потім, розтоптавши їхнє почуття, кидають їх і спокійно йдуть собі. Я нічого такого не зробив, а якби Анелька віддалася мені, то я б кожну порошинку з її дороги змітав, і тепер ніяка людська сила не могла б відірвати мене від неї. Отже, є кохання, злочинніше за моє; але тим часом на мене звалився такий тягар, що я мимоволі сприймаю його як страшну кару і, вимірюючи величиною цієї кари свою провину, не можу позбутись почуття, що мов кохання було страшним злочином.

Це свого роду інстинктивна тривога, від якої не рятує жодний скептицизм. Але ж найстрогіша мораль мусить погодитися з тим, що більшим злочином було б приваблювати до себе жінку, не кохаючи її; робити з розрахунку все те, що я робив за велінням серця. За великі й всепоглинаючі почуття не може бути тяжча відповідальність, ніж за почуття дрібні й нікчемні.

Ні, не може! Тому моє кохання насамперед — страшне нещастя.

Людина без передсудів може собі уявити, що вона в певному випадку відчула б, якби була забобонною; так само людина невіруюча може уявити, як би вона молилась, коли б вірила в бога. Я не тільки це відчуваю, але душа моя страждає так, що я майже щиро молюсь. І кажу: "Господи, якщо я винен, то я вже так спокутував свою вину, що було б не дивно, якби ти трохи змилувався наді мною".

Проте я не уявляю собі, в чому могло б проявитись боже милосердя до мене. На це зовсім не можна надіятись.

14 вересня

Вони вже, напевно, повернулись до Плошова. Про Анельку я думаю ще часто, бо від свого минулого можна відірватись тільки тоді, коли маєш щось попереду, а в мене немає нічого, абсолютно нічого. Якби я був віруючим, то став би ксьондзом; якби рішуче заперечував існування бога, може, повірив би в нього. Але в мені та частина душі, що нею людина вірить, висохла, як часом висихає річка. Я нічого не знаю, крім того, що релігія не може мене втішити в горі.

Коли Анелька вийшла за Кроміцького, я думав, що між нами все скінчено. А проте я помилявся. Лише тепер я глибоко переконаний, що все скінчено, бо нас розлучила не тільки наша добра воля, не тільки мій від'їзд, а щось поза нами, не залежна від нас сила речей. Наші дороги розійшлись, і ніщо не може їх схрестити, навіть наша добра воля. На шляху в Анельки будуть страждання, але буде й новий світ, нові почуття, нове життя, а в мене попереду пустка. Анелька, безсумнівно, розуміє це так само добре, як і я.

Цікаво, чи вона іноді каже собі: "Я погубила цього чоловіка, може, це й не моя вина, але я його погубила"? Від цього мені не стане легше, та все ж хотілося б, щоб вона хоча б пожаліла мене.

Може, й жалітиме, до того часу, поки появиться на світ її дитина. Потім усі її почуття спрямуються в інше русло, а я перестану для неї існувати. Це теж сила речей, теж закон природи.

Чудовий закон!

16 вересня

Побачив сьогодні афішу з надрукованим великими літерами ім'ям Клари Гільст. Я й забув, що ще в Гаштейні отримав од неї листа, в якому вона написала, що буде в Берліні. Отож вона приїхала сюди й виступатиме з кількома концертами. Спершу мені було до цього байдуже. А зараз, тому що мене вже охопив мій звичайний нервовий неспокій, почуття мої роздвоюються; думка, що в цьому місті є якась знайома й прихильна до мене людина, підбадьорює, сам не знаю чому, — але мені досить тільки цієї думки. Бачити Клару я не хочу, і коли я переконую себе, що все-таки слід піти до неї, мені стає неприємно. Клара, турбуючись про людей, завжди хоче все про них знати, випитує їх. Вона схильна до романтичних припущень і вірить, що дружба може залікувати всі рани. А для мене розповідати що-небудь було б просто немислимо. В мене часто не вистачав сили навіть думати про те, що сталося.

17 вересня

Чому я прокидаюся щоранку? Навіщо живу? Яке мені діло до знайомих чи до всіх людей взагалі? Я не пішов до Клари, бо все, що вона може сказати, зовсім мене не цікавить, а вже зарані наганяє на мене нудьгу. Весь світ мені такий само байдужий, як і я йому.

18 вересня

Як добре, що я написав тітці! Якби не написав, вона приїхала б сюди. Ось що вона мені розповідав:

"Твій лист надійшов того самого дня, коли приїхали Целіна з Анелькою. Як же ти зараз почуваєш себе, мій найдорожчий? Ти пишеш, що добре, але чи зовсім уже добре? Що тобі сказали берлінські лікарі, чи ти довго там пробудеш? Пришли мені телеграму, чи ще застану тебе в Берліні, я одразу приїду. Целіна казала мені, що ти виїхав зненацька, і вони з Анелькою дуже стривожені. Якби ти не написав, що тобі, мабуть, припишуть морську подорож, я, отримавши твого листа, не гаючись, вирушила б до тебе. Адже їхати до Берліна всього п'ятнадцять годин, а я зараз почуваю себе здоровою. Припливи, що бували в мене раніше, більше не повторювались. Тривожить мене й твоя морська подорож. Щоправда, ти до такого призвичаєний, але я тремчу від самої думки про кораблі і бурі.

Целіна почуває себе добре, Анелька теж непогано. Казали, що ти вже знаєш про новину. Перед від'їздом із Відня вони ще раз запросили спеціаліста, той сказав, що Анельчина вагітність вже не викликав найменших сумнівів. Целіна дуже щаслива, я теж рада. Може, це змусить Кроміцького покинути свої справи на краю світу й оселитися на батьківщині. Та й Анелька буде щасливіша, маючи тепер мету в житті. Коли вона приїхала сюди, то була якась стомлена й ніби чимось пригнічена, може, це па неї дорога вплинула. У Снятинських дитина дужо хворіла крупом, але зараз уже видужала".

Читаючи тітчиного листа, я відчув, що для мене там, між ними, немає місця, особливо біля Анельки. їй скоро буде неприємно навіть згадувати про мене.

19 вересня

Не можу собі уявити, яким я стану через рік, через два або три роки. Що я робитиму? Коли немає ніякої мети, немає й життя. Власне кажучи, мені немає місця на землі.

20 вересня

Я не пішов до Клари, але зустрів її на Фрідріхштрасе. Побачивши мене, вона аж зблідла від радості й хвилювання, привіталася зі мною так сердечно, що мене це аж зворушило, та водночас було неприємно, бо я відчував, що моя сердечність тільки зовнішня, а насправді я навіть не радий, що ми зустрілися. Коли Клара трохи заспокоїлась, то помітила, як я змінився. Вигляд у мене справді не блискучий, до того ж я трохи посивів. Вона почала розпитувати мене про здоров'я, а я, при всій моїй вдячності до Клари, відчував, що занадто часті зустрічі з нею будуть мені понад силу, і, щоб уникнути їх, сказав, що я хворий, що незабаром мені доведеться виїхати в теплі краї. Потім Клара затягла мене до себе. Ми розмовляли про тітку, про Анельку й пані Целіну. Я відбувався загальними фразами. А подумки казав собі, що, може, Клара єдина в світі людина, здатна мене зрозуміти, і разом з тим знав, що ні за що в світі не відкрию їй свого серця.

Коли добрі блакитні Кларині очі вдивлялися в мене так ніжно й допитливо, наче вона хотіла зазирнути в глибину моєї душі, її доброта настільки покоряла мене, що мені хотілося плакати. Незважаючи на всі мої зусилля, Клара помітила, що я став зовсім іншим, ніж був колись; жіночим інстинктом вона відгадала, що я живу, говорю і думаю майже механічно, що душа моя напівмертва. Зрозумівши це, вона більше ні про що не розпитувала, тільки стала ще ніжнішою до мене.

Я бачив, що вона побоюється набриднути мені. Вона намагалася дати зрозуміти, що зовсім не хоче підкупити мене своєю сердечністю, а хоче тільки, щоб мені було з нею добре.

І мені було добре, проте я не міг погамувати своєї досади. Зараз я неспроможний ні на чому зосередитись, мій розум не здатний навіть до таких незначних зусиль, які необхідні для звичайної розмови з приятелькою. А крім того, коли моя велика мета зникла, все здається мені таким непотрібним, що я весь час запитую себе: "Навіщо це? Що я з цього матиму?"

21 вересня

Ніколи я ще не переживав такої страшної ночі. Мені було так тривожно, ніби я спускався безконечними сходами в дедалі глибший морок, в якому відбувалося щось жахливе й невідоме. Я вирішив виїхати з Берліна, бо під цим олов'яним небом можна задушитись. Повернуся до Рима, до свого будинку на Бабуїно і там оселюсь назавжди. Гадаю, що мої рахунки не лише з Анелькою, а й з усім світом закінчені, тепер я можу спокійно животіти в Римі, поки не настане моя смертна година. Хоча б принаймні мати спокій! Вчорашня зустріч з Кларою переконала мене, що, якби я навіть хотів, то вже не зможу жити з людьми, не маю навіть чим відплатити їм за їхню доброту до мене.