Радощі життя, або Сімейна таємниця - Моем Вільям Сомерсет

— Він обернувся до мене, — Армстронг служить у нас уже сорок вісім років. — І, коли буфетник пішов, додав: — Сподіваюся, ви не жалкуєте, що прийшли сюди? Тут затишно і ніхто не заважатиме нашій розмові. Ми ж так давно не бачились. А вигляд у вас чудовий.

— Та все ж далеко не такий, як у вас.

— Наслідок чесного, тверезого і благочестивого життя, — засміявся він. — Багато працюю. Багато роблю фізичних вправ. Як ви відносно гольфа? Може, зіграємо цими днями.

Я знав: Рой сильний гравець і ніщо не дасть йому меншого задоволення, ніж перспектива змарнувати день з таким профаном, як я, але відчув, що можу спокійно приймати це мимохідь кинуте запрошення. Рой являв собою зразок здорової людини. Його кучеряве волосся почало вже сивіти, але сивина була йому до лиця, і його відкрите засмагле обличчя здавалося навіть молодшим. Очі, які дивилися на світ з непідробною щирістю, були ясні і чисті. Рой був уже не такий стрункий, як у молоді роки, і мене не здивувало, що, коли офіціант приніс нам булочки, він попросив дієтичних хлібців Рай-Віта. Огрядність і повільність рухів робили Роя поважним і додавали ваги його словам. Він сидів так упевнено, що вам мимоволі здавалося, ніби під ним не крісло, а п'єдестал

Не знаю, чи пощастило мені, описуючи його діалог з офіціантом, показати, що мова його здебільшого відзначалася не дотепністю, а невимушеністю. Він так багато сміявся, що іноді це створювало ілюзію, ніби сказане ним справді смішне. Він ніколи не ліз за словом у кишеню, і його розмова не стомлювала слухачів.

Багато письменників мають погану звичку при розмові надто ретельно вибирати слова. Особам з вищих верств суспільства, чий словник обмежений їхніми духовними потребами, розмови з такими письменниками здаються дещо важкуватими і тому не завжди бажаними. З Роєм такого ніколи не траплялося. У розмові з швейцаром він вживав цілком зрозумілі для того вирази, а з закоханою у кінські перегони графинею розмовляв мовою її грумів. Люди захоплено кажуть, що Рой анітрішечки не схожий на письменника, і жоден комплімент не приносить йому більшої втіхи. Розумні люди переважно користуються певною кількістю готових фраз, популярних прикметників і дієслів, значення яких зрозуміле лише даному колу людей; вони надають легкості й домашньої невимушеності розмові і дозволяють уникати потреби думати. Американці — ділові люди — так удосконалили цей метод і вигадали таку велику кількість штампів, що можуть вести веселу і жваву розмову, ані на мить не замислюючись над її змістом і лишаючи, таким чином, мозок вільним для вирішення більш важливих справ великого бізнесу і блуду. Словник Роя був необмежений, а його чуття слова, потрібного саме в дану хвилину, — непогрішиме; його мова від цього ставала колоритна і водночас зрозуміла; кожного разу він користувався цими штампами з таким завзяттям, ніби його багатющий мозок сам карбував їх.

Зараз Рой був у доброму гуморі і з великим захопленням говорив про те про се; про наших спільних друзів, про останні книги, про оперу. Щоправда, він завжди відзначався душевною теплотою, але сьогодні говорив так щиро, що аж серце в'януло. Він ремствував, що ми рідко бачимось, і з щирою відвертістю (а вона була однією з найприємніших його рис) признався, якої він високої думки про мене. Я відчув, що на такі виявлення дружніх почуттів не можна не відповісти. Він спитав мене, над чим я зараз працюю, а я поцікавився, над чим працює він. Поговорили про те, що жоден з нас не має того успіху, на який заслуговує. Ми їли пиріг з телятиною й шинкою. Рой розповідав мені, як він готує салат. Ми пили хок і прицмокували губами.

А я весь час думав, коли ж він перейде до діла?

Здавалося неймовірним, що тільки заради розмови про Матіса, про російський балет і Марселя Пруста Олрой Кір у самий розпал лондонського сезону здатний витрачати час на колегу, який не є рецензентом і взагалі ніде не має жодного впливу. Але факт лишався фактом. Більше того, крізь його веселість просвічувало хвилювання. Якби я не знав про його матеріальне становище, то міг би запідозрити, що він має на думці позичити сотню фунтів. Мабуть, подумав я, сніданок закінчиться, а Рой так і не знайде нагоди сказати, що в нього на думці. Я знаю: він обережний і, напевно, знаючи, що цю першу після такої великої перерви зустріч краще використати лише для відновлення дружніх стосунків, вирішив просто принадити мене приємним, поживним сніданком.

— Чи не перейти нам до іншої кімнати випити кави? — спитав Рой.

— Як вам завгодно.

— Гадаю, там буде затишніше.

Ми перейшли в другу, значно просторішу кімнату з великими шкіряними кріслами й диванами; на столах лежали газети та журнали. Два літні джентльмени тихо розмовляли в кутку. Вони зміряли нас неприязними поглядами, але це не завадило Рою сердечно привітатися до них.

— Привіт, генерале, — вигукнув він весело.

Я постояв трохи біля вікна, милуючись красою дня і думаючи, що варто було б знати більше про минуле Сент Джеймс-стріт. Незручно, що я не знаю навіть назви клубу, який міститься навпроти, а в Роя спитати боязко: він зневажатиме мене за незнання того, що відомо кожній порядній людині. Та ось Рой спитав мене, чи питиму я з кавою коньяк; я відмовився, але він почав запевняти, що коньяк у клубі чудовий. Ми сіли на диван біля вишуканого каміна й запалили сигари.

— Коли Едвард Дріффілд востаннє приїздив до Лондона, ми тут снідали з ним, — побіжно зауважив Рой. — Я переконав старого покуштувати наш коньяк, і він був просто захоплений. Минулого тижня я провів з його удовою весь уік-енд.

— Справді?

— Вона передавала вам щире вітання.

— Мило з її боку. Не думав, що вона мене пам'ятає.

— Ого, ще й як пам'ятає! Ви снідали в них шість років тому, правда ж? Вона каже, що старий був дуже радий бачити вас.

— Але тільки не вона.

— О, ви помиляєтесь. Щоправда, їй доводилося бути насторожі. Старому надокучали відвідувачі, а вона повинна була берегти його сили, адже він так багато працював. Подумайте самі — вона зберегла йому. життя й енергію аж до вісімдесяти чотирьох років. Я часто бачуся з нею після того, як помер старий. Вона страшенно самотня. Зрештою, протягом цілих двадцяти п'яти років вона доглядала його. Знаєте, яка це титанічна праця.

— Вона ще досить молода і могла б одружитися знову.

— О ні, цього вона не зробить. Це було б жахливо.

Ми помовчали і сьорбнули трохи коньяку.

— Ви — один з небагатьох, хто знав Дріффілда, коли він ще не був відомий. Адже ви з ним часто зустрічалися, правда?

— Якоюсь мірою так. Тоді я був майже, хлопчиком, а він — людиною середнього віку. Ми з ним не були товаришами по чарці.

— Звичайно, ні! Але ви, напевне, знаєте про нього багато такого, чого не знають інші.

— Гадаю, що знаю.

— І вам ніколи не спадало на думку написати спогади про нього?

— Боронь боже!

— А ви не вважаєте, що вам слід було б це зробити? Він був один з найвідоміших письменників сучасності, останнім вікторіанцем. Його романи здобули право на безсмертя. Вони належать до найкращих творів, написаних за останні сто років.

— Справді? Я завжди вважав їх трохи нуднуватими.

Рой підвів на мене очі — в них стрибали хитрі бісики.

— Як це схоже на вас! Але ж ви не заперечуватимете, що більшість дотримується іншої думки. Можете повірити — я читав його романи не раз і не двічі, а принаймні разів шість. І вони подобаються мені дедалі більше. Ви читали статті, які з'явилися після його смерті?

— Деякі читав.

— Я читав усі і мушу сказати: єдність думок разюча.

— Якщо всі твердили одне й те саме, то чи варто було їх читати?

Рой іронічно знизав своїми широкими плечима, але не відповів нічого.

— Стаття в літературному додатку "Таймса" видалася мені чудовою. Старому було б дуже приємно прочитати її. Я чув, ще деякі тримісячні журнали мають намір вмістити статті в наступних номерах.

— І все ж його романи трохи нудні.

— А ви не почуваєте незручності від того, що ваша думка не збігається з думками солідних людей? — поблажливо посміхнувся Рой.

— Анітрохи. Я пишу вже тридцять п'ять років, і ви не уявляєте собі, скільки я зустрічав письменників, яких проголошували геніями. Вони якийсь час втішалися цією славою, а потім поринали в забуття. Хотів би я знати, де вони зараз. Чи вони померли, чи їх запроторили в будинки для божевільних, чи вони киснуть, по різних конторах? Може, вони й зараз нишком дарують на згадку свої книги лікарю або покоївці десь у глухому селі? А може, вони живуть у якомусь італійському пансіонаті, де їх і досі вважають знаменитостями.

— О так, вони як бульки на воді. Я знавав таких.

— Ви навіть читали про них лекції.

— Доводилось. Хотілося, по можливості, допомогти їм стати на ноги, хоч я й знав заздалегідь, що з них нічого путнього не вийде. Хай йому біс, можна ж дозволити собі таку щедрість. Але Дріффілд не був на них схожий. Збірка його творів на тридцять сім томів, яка вийшла недавно, продавалася по сімдесят вісім фунтів. Красномовна цифра. Його твори з кожним роком розкуповуються все краще, можете мені повірити. Коли я останній раз був у місіс Дріффілд, вона показувала мені його поточний рахунок. Дріффілд здобув загальне визнання.

— Ніхто цього напевно не знає.

— Але ж вам здається, що ви знаєте, — єхидно зауважив Рой.

Та він мені не дошкулив. Я знав, що дратую його, і це мене тішило.

— Гадаю, що ті оцінки, які інстинктивно склалися у мене ще в дитинстві, найвірніші. Мені казали, що Карлейль — великий письменник, і я дуже соромився, коли побачив, що його "Французьку революцію" і "Сартор Резартус" просто неможливо читати. А хіба їх зараз читають? Інші, міркував я, краще за мене розбираються в людях, і я картав себе за те, що в глибині душі вважав Джорджа Мередіта манірним, багатослівним і нещирим. Зараз майже всі про нього такої думки. Оскільки мені казали, що любити Уолтера Патера — значить бути культурною людиною, я любив Уолтера Патера, але, господи, яким нудним здавався мені "Маріус"!

— Ну, я не допускаю, щоб зараз хто-небудь читав Патера, і, звичайно, Мередіта спокійнісінько забули, а Карлейль був просто самовпевнений пустобрех.

— Ви навіть не уявляєте, як на них усі молилися тридцять років тому.

— І ви ніколи не помилялися?— поцікавився Рой.

— Всього раз чи двічі.