Матрьонин двір - Солженіцин Олександр

Спочатку стали всі навколо стола, і старий, чоловік зовиці, прочитав "Отче наш". Потім налили кожному ледве на дно миски колива. Його, на спомин душі, ми висьорбали ложками, без нічого. Потім їли щось і пили горілку, і розмови ставали жвавішими. Перед киселем підвелися всі і співали "Вічную пам'ять" (так і пояснили мені, що співають її — перед киселем обов'язково). Знову пили. І говорили ще голосніше, зовсім уже не про Матрьону. Чоловік зовиці розхизувався:

— А чи помітили ви, православні, що відправляли сьогодні повільно? Це тому, що отець Михаїл мене помітив. Знає, що я службу знаю. А інакше б — зі святими допоможи, навколо ноги — і все.

Нарешті вечеря скінчилася. Знову всі підвелися. Заспівали "Достойна єсть". І знову, з потрійним повторенням: вічная пам'ять! вічная пам'ять! вічная пам'ять! Але голоси були хрипкі, не ладилися, обличчя п'яні, і ніхто в цю вічну пам'ять уже не вкладав почуття.

Потім основні гості розійшлися, лишилися самі близькі, ви— тягли цигарки, закурили, почулися жарти, сміх. Торкнулося пропалого без вісти чоловіка Матрьони, і чоловік зовиці, б'ючи себе В|" груди, доводив мені й шевцеві, чоловікові однієї з Ма— трьонових сестер:

— Помер Єфім, помер! Як же б він міг не повернутися? Та якби я навіть знав, що на батьківщині мене повісять — однаково вернувся б!

Швець на знак погодження хитав головою. Він був дезертир і зовсім не розлучався з батьківщиною: всю війну переховався у матері під помостом.

Високо на печі сиділа, лишившись ночувати та сувора мовчазна стара, старіша за всіх старих. Вона зверху дивилася німо, засуджуюче на непристойно пожвавлену п'ятдесяти— і шістдесятирічну молодь.

І тільки нещасна прийомна дочка, що виросла в цих стінах, пішла за перегородку і там плакала.

Фаддєй не прийшов на поминки Матрьони — тому, може, що поминав сина. Але ближчими днями він два рази вороже приходив у цю хату на переговори з Матрьониними сестрами і з шевцем-дез ертиром.

Суперечка йшла за хату: кому вона — сестрі чи прийомній дочці. Уже справа доходила писати в суд, але помирилися, розсудивши, що суд віддасть хату не тим і не іншим, а сільраді. Угода відбулася. Козу забрала одна сестра, хату — швець з жінкою, а на рахунок Фаддєєвої долі, що він "тут кожну колоду своїми руками виплекав", пішла вже перевезена горниця, і ще відступили йому хлів, де жила коза, і весь внутрішній паркан, між двором і городом.

І знову, перемагаючи неміч і біль, ожив і відмолодів ненаситний старий. Знову він зібрав зацілілих синів і зятів, вони розбирали хлів і паркан, і він сам возив колоди на санчатах, під кінець уже тільки з Антошкою своїм з 8-ї "Г", який тут не лінувався.

Хату Матрьони до весни забили, і я переселився до однієї з її зовиць, недалечко. Ця зовиця потім з різних приводів згадувала щонебудь про Матрьону і якось з нового боку освітлила мені померлу.

— Єфім її не любив. Казав: люблю одягаться культурно, а вона якнебудь, усе по-селянськи. Ну, раз, мовляв, їй нічого не треба, почав усі лишки пропивати. А раз ми з ним у город їздили, на заробітки, так він собі там дівку завів, до Матрьони й вертатися не хотів.

Всі відгуки її про Матрьону були несхвальні: і неохайна вона була; і за хазяйством не пильнувала; і не ощадна була; і навіть поросяти не тримала, вигодовувати чомусь не любила; і, дурна, допомагала чужим людям безкоштовно (і сама причина згадати Матрьону випала — не було кого покликати запрягтися в плуг город орати).

І навіть про сердечність і простоту Матрьони, які зовиця визнавала в ній, вона говорила з презирливим співчуттям.

І тільки тут — з цих несхвальних відгуків зовиці — виплив передо мною образ Матрьони, якою я не розумів її, навіть живучи з нею біч-о-біч.

І справді! — порося ж є в кожній хаті! А в неї не було. Що може бути легше — відгодовувати жадібне порося, яке нічого в світі не визнає, крім їжі! Тричі на день варити йому, жити для нього — і потім заколоти й мати сало.

А вона не мала ...

Не ганялася за хазяйством... Не побивалася, щоб купити речі і потім берегти їх більше, ніж своє життя.

Не гналася за уборами. За одежею, що прикрашає потвор і злодюг.

Не зрозуміла й кинена навіть чоловіком своїм, поховавши шестеро дітей, але не вдачу свою товариську, чужа сестрам, зовицям, смішна, по-дурному працююча безкоштовно на інших, — вона не нагромадила майна на смерть. Брудно-біла коза, кульгава кішка, фікуси...

Усі ми жили поруч з нею і не зрозуміли, що вона є той самий праведник, без якого, за приказкою, не стоїть село.

Ні місто.

Ні вся земля наша.