Матрьонин двір - Солженіцин Олександр

Кішка сердито дивилася услід їхньому шерехові, але дістати не могла.

Іноді їла кішка й тарганів, але від них їй робилося недобре. Єдине, що таргани шанували, це лінію перегородки, що відокремлювала челюсті російської печі й кухоньки від чистої світлиці. У чисту світлицю вони не переповзали. Зате в кухоньці ночами були хмарою, і коли пізнім вечором, зайшовши попити води, я запалював там лямпочку — підлога вся, і лавка велика, і навіть стіна були ледве не суцільно рудими й ворушилися. Приносив я з хемічного кабінету бури, і, змішуючи з тістом, ми їх труїли. Тарганів, меншало, але Матрьона боялася отруїти разом з ними й кішку. Ми припиняли підсипати отруту, і таргани плодилися знову.

Ночами, коли Матрьона вже спала, а я працював при столі,

— рідке швидке шерехтіння мишей під тапетами покривалося суцільним, єдиним, безперервним, як далекий шум океану, шерехом тарганів за перегородкою. Але я привик до нього, бо в ньому не було нічого злого, в ньому не було лжі. Шерех їх —— був їх життям.

Матрьона вставала о четвертій-п'ятій ранку. Дзиґарям Ма— трьоним було двадцять сім років, як вони куплені в сільській кооперативі. Завжди вони поспішали, і Матрьона неі турбувалася — аби не відставали, щоб ранком не припізнитися. Вона світила лямпочку за кухонною перегородкою і тихо, ввічливо, намагаючись не робити галасу, топила в російській печі, ходила доїти козу (вся худоба її була ця одна брудно-біла кривонога коза), по воду ходила і варила в трьох чавунцях: один чавунець

— мені, один — собі, один — козі. Козі вона вибирала з підпілля найдрібнішу картопельку, собі — дрібну, а мені — з куряче яйце. Великої ж картоплі її пісчаний город, з довоєнних літ не угноюваний і завжди засаджуваний картоплею, картоплею й картоплею, —— великої не родив.

Мені майже не чути було її ранкової поранини. Я спав довго, прокидався при пізньому зимовому світанні і потягайся, висував голову з-під коца й кожушини. Вони та ще таборова тілогрійка на ногах, а знизу мішок, набитий соломою, берегли мені тепло навіть у ті ночі, коли вітер протискався з півночі в наші благенькі віконця. Почувши за перегородкою стриманий шумок, я кожного разу виразно вимовляв:

— Доброго ранку, Матрьоно Василівно!

І завжди ті ж самі доброзичливі слова звучали мені з-за перегородки. Вони починалися якимось низьким теплим воркотанням, як у бабусь у казках:

— М-м-мм... і вам також!

І трохи згодом:

— А сніданок вам уже гото-овий.

Щб на сніданок, вона не оголошувала, та про це й догадатися було легко: картов у мундурах, або юшка картонна (так вимовляли всі в селі), або каша яшня (інших крупів того року не можна було купити в Торфопродукті, та й яшні з боєм — як найдешевшими ними відгодовували свиней і мішками брали). Не завжди було й посолене як треба, часто пригоряло, а по їжі лишало наліт на піднебінні, яснах і викликало згагу.

Але не Матрьонина була в тому вина: не було в Торфопродукті й масла, марґарину розхоплювали, а вільно тільки товщ комбінований. Та й російська піч, як я придивився, незручна для готування: варення відбувається не на очах куховарки, жар до чавунця приступає з різних боків нерівномірно. Але тому вона, мабуть, прийшла до наших предків з самого кам'яного віку, що, протоплена раз на досвітках, весь день береже в собі теплими харч і пійло для худоби, харч і воду для людини. І спати тепло. >

Я слухняно з'їдав все наварене мені, терпляче відкладав набік, коли траплялося щось не належне: чи то волосина, шматочок торфу чи тарганова ніжка. Мені бракувало відваги дорікати Матрьоні. Врешті-решт вона сама ж мене попереджала: "Не умівши, не варивши — як потрафиш?"

— Спасибі, — зовсім щиро говорив я.

— За що? За своє добре? — обеззброювала вона мене ясною усмішкою. І простодушно дивлячись блякло^ синіми очима, питала: — Ну, ак ужоткому що вам приготувати?

К ужоткому значило — на вечір. їв я двічі на добу, як на фронті. Що міг я замовити; к ужоткому? Все те ж таки, картов або юшка картонна.

Я мирився з цим, тому що життя навчило мене не в їжі шукати змісту повсякденного існування. Мені дорожча була ця усмішка її кругловидого обличчя, яку, заробивши врешті на фотоапарат, я марно намагався схопити. Побачивши на собі холодне око об'єкті, Матрьона надавала або напруженого, або підвищено-суворого1 виразу обличчю. Раз тільки зафіксував я, як вона усміхалася чомусь, дивлячися у віконце на вулицю.

Тієї осени багато було в Матрьони образ. Намовили її сусідки домагатися пенсії. Була вона самотня з усіх боків, а з того часу, як почала сильно хворіти, і з колгоспу її відпустили. Накопичено було багато несправедливостей з Матрьоною: вона була хвора, але не вважалася інвалідом; вона чверть віку пропрацювала в колгоспі, але тому що не на заводі — не належало їй пенсії за себе, а добиватися можна було тільки за чоловіка, тобто за втрату годувальника. Але чоловіка не Ібуло вже дванадцять років, від початку війни, і нелегко було тепер здобути ті довідки з різних місць про його сташ і скільки там він одержував. Клопоту було — здобути ці довідки; і щоб написали все ж, що він одержував на місяць хоч карбованців триста; і довідку ствердити, що живе вона сама і ніхто їй не допомагає; і з року вона якого; і потім все це носити в соцзабез; і знов носити, виправляючи, що зроблене не так; і ще носити. І узнавати — чи дадуть пенсію.

Клопоти ці були тим утруднені, що соцзабез від Талькова був у двадцятьох кілометрах на схід, сільська рада — в десятьох кілометрах на захід, а виселкова — на північ — година ходи. З канцелярії в канцелярію й ганяли її два місяці — то за крапкою, то за комою. Кожний прохід — один день. Сходить до сільради, а секретаря сьогодні нема, просто так от нема, як це буває по селах. Завтра, значить, знову йди. Тепер секретар є, та печатки в нього нема. Третій день знову йди. А четвертого дня йди тому, що наосліп вони не на тому папірці підписалися, папірці ж бо всі в Матрьони в один стосик зчеплені.

— Утискають мене, Гнатовичу, — нарікала вона мені по таких безплідних походеньках. — Заклопоталася я.

Але чоло її не довго лишалося похмурим. Я зауважив: у неї був певний засіб повернути собі добрий настрій — праця. Відразу ж вона або хапалася за заступ і вибирала к а р т о в. Або з мішком під пахвою йшла за торфом. А чи з плетеним козубом —■ по ягоди в далекий ліс. І не столам канцелярським вклонялася, а лісовим кущам, та наламавши спину тягарем, до хати верталася Матрьона вже просвітлена, всім задоволена, зі своєю доброю посмішкою.

— Теперечки я на зуб узяла, Гнатовичу, знаю, де брати, — говорила вона про торф. — Ну й місцинка, втіха тай годі!

— Та Матрьоно Василівно, хіба мого торфу не вистачить? Ціла машина.

— Ху-у! твого торфу! Ще стільки, та ще стільки — тоді, бува, вистачить. Тут як зима закрутить, та продув у вікно, так не стільки топиш, скільки видуває. Влітку ми торфу понатягаємо скільки! Чи я й тепер не натягала б три машини? Так от ловлять. Уже одну бабу нашу по судах тягають.

Так, це було так. Уже вирувало застрашливе дихання зими. Стояли навколо ліси, а палива взяти нема де. Ревіли навколо екскаватори на болотах, але не продавали й торфу мешканцям, а тільки везли — начальству, та хто при начальстві, та по машині вчителям, лікарям, робітникам заводу. Тальновським палива не належало — і запитувати про нього не личило. Голова колгоспу ходив по1 селу, дивився в очі вимогливо й простодушно і про що хочеш говорив, крім палива. Тому що сам забезпечився. А зими не сподівалися.

Що ж, крали раніше ліс у пана, тепер тягнуть торф у тресті. Баби збиралися по п'ять, по десять, щоб сміливіше. Ходили вдень. За літо накопано було торфу всюди і складено стосами для сушіння. Тим і добрий торф, що, видобувши, його не можуть вивезти відразу. Він сохне до осени, а то й до снігу, як не встановиться дорога. У цей саме час баби його й брали. За раз несли в мішку торфин шість, як були сируваті, торфин десять, як сухі. Одного мішка такого, принесеного іноді кілометрів за три (і важив він пудів два), вистачало на раз витопити. А днів у зимі двісті. А топити треба: ранком російську, увечорі "голляндку".

— Та що говорити! — гнівалася Матрьона на когось невидимого. — Як коні зникли, так чого на собі не притягнеш, того і в хаті нема. Спина в мене ніколи не гоїться. Зимою саночки на собі, влітку в'язки на собі, їйбогу правда!

Ходили баби на день — не по разу. У погожі дні Матрьона приносила по шість мішків. Мій торф вона виложила відкрито,. свій ховала під підлогами і кожного дня забивала дірку дошкою.

— Хіба вже зметикують, вороги, — усміхалася вона, витираючи піт з чола, — а то в житті не знайдуть.

Що мав робити трест? Йому не призначали штатів, щоб розставляти охоронників по всіх болотах. Доводилося, мабуть, показувати багатий видобуток у зведеннях, потім списувати — на розтирання, на дощі. Іноді, налетами, збирали патруль і ловили бабів при вході в село. Баби кидали мішки й розбігалися. Іноді, на донос, ходили по хатах з обшуком, складали протокол на незаконний торф і загрожували передати в суд. Баби на якийсь час переставали носити, але зима насувалася і знову гнала їх — з санками по ночах.

Взагалі, придивляючись до Матрьони, я помічав, що, попри куховарення й господарство, на кожен день у неї припадало й якенебудь інше немале діло, закономірний порядок цих діл вона тримала в голові і, прокинувшись рано, завжди знала, чим сьогодні день її буде виповнений. Крім торфу, крім збирання старих пеньків, вивернутих трактором на болоті, крім брусниці, намочуваної на зиму в четвертях ("Погостри зубки, Гнатовичу",

— частувала мене), крім вибирання картоплі, крім бігання в пенсійних справах, вона змушена була ще десь роздобувати сінця для єдиної своєї брудно-білої кози.

— А чому ви корови не тримаєте, Матрьоно Василівно?

— О-ох, Гнатовичу, — роз'яснювала Матрьона, стоячи в нечистому фартуху в кухонному витині дверей і обернувшись до мого стола. — Мені молока й від кози вистачить. А корову придбай, так вона мене саму з ногами з'їсть. На насипу не коси — там свої господарі, і в лісі нема косити — лісництво господар, і в колгоспі мені не велять — не колгоспниця, мовляв, тепер. Та вони й колгоспниці до самих білих мух все в колгосп, а собі вже з-під снігу — що то за трава? ...