Матрьонин двір - Солженіцин Олександр

Оточили.

— А що я про швидкий чув ... ніби швидкий? ..

— А скоро десятигодинний — через нашу станцію без зупинки, і теж на переїзд. Але як паротяги звалилися — машиністи два врятувалися, зіскочили й побігли назад, і руками махають, на рейки ставши — і встигли потяг зупинити... Племінника теж колодою покалічило. Ховається тепер у Клавки, щоб не знали, що на переїзді був. А то ж затягають свідком!.. Незнайко на печі лежить, а знайка на шнурочку водять... А чоловіка Кірки — і не вдряпнуло. Хотів повіситися, з петлі витягли. З-за мене, мовляв, тітка загинула і брат. Відразу пішов сам, заарештувався. Та його тепер не в тюрму, його в божевільню. Ох, Матрьоно-Матрьононько!..

Нема Матрьони. Забито рідну людину. І в день останній я дорікав їй за тілогрійку.

Розмальована червоно-жовта баба з книжкового пляката радісно усміхалася.

Тітка Маша ще посиділа, поплакала. І вже встала, щоб іти. І раптом запитала:

— Гнатичу! Ти пам'ятаєш... плетіночка сіра була в Матрьони... Вона ж її по смерті Таньці моїй обіцяла, правда?

І з надією дивилася на мене в пітьмі — невже я забув?

Але я пам'ятав: і — Обіцяла, правда.

—■ То слухай, може, дозволь, я її заберу тепер? Ранком тут рідня налетить, мені вже потім не дістати.

І знову з молитовною надією дивилася на мене — її півстолітня подруга, єдина, хто щиро любив Матрьону в цьому селі...

Мабуть, так треба було.

— Звичайно... Беріть ... — ствердив я.

Вона відкрила скриньку, дістала плетінку, запхнула під полу і пішла . . .

На мишей якесь безумство! найшло, вони ходили по стінах хідьма, і майже видимими хвилями перекочувалися зелені та— пети над мишачими спинами.

Ранком чекала мене школа. Година ночі була третя. І вихід був: замкнутися й лягти спати.

Замкнутися, бо Матрьона не прийде.

Я ліг, залишивши світло. Миші пищали, стогнали майже, і все бігали, бігали. Стомленою отупілою головою не можна було позбутися мимовільного трепету — ніби Матрьона невидимо кидалася й прощалася тут, з хатою своєю.

І раптом у притемку при вхідних дверях, на порозі, я уявив собі чорного молодого Фаддєя з піднятою сокирою:

"Якби то не брат мій рідний — порубав би я вас; обох!"

Сорок років пролежала його загроза в кутку, як старий ніж, — а вдарила таки...

З

На світанку жінки привезли з переїзду на санчатах під накинутим брудним мішком — все1, що лишилося від Матрьони. Скинули мішок, щоб обмивати. Все було місиво — ні ніг, ні половини тулуба, ні лівої руки. Одна жінка сказала:

— Рученьку таки праву залишив їй Господь. Там буде Богу молитися...

І ось весь натовп фікусів, які Матрьона так любила, що прокинувшись якось у диму, не хату кинулася рятувати, а валити фікуси на підлогу (щоб не задихнулися в диму), — фікуси винесли з хати. Чисто вимели підлоги. Зблякле Матрьонине дзеркало завісили широким рушником давнього домашнього ткання. Зняли з стіни непотрібні плякати. Зсунули мій стіл. І до вікон, під образи, поставили на дзиґликах труну, простенько збиту.

А в труні лежала Матрьона. Чистим простиралом було' вкрите її відсутнє пошматоване тіло, і голова загорнена білою хусткою, — а обличчя лишилося цілісіньке, спокійне, радше живе, ніж мертве.

Сільські приходили постояти-подивитися. Жінки приводили й маленьких дітей подивитися на мертву. І коли починався плач, всі жінки, хоча б і ввійшли вони в хату так собі з цікавости, — всі обов'язково підплакували від дверей і від стін, ніби акомпа— ньювали хором. А чоловіки стояли мовчки, випростано, знявши шапки.

Сам же плач доводилося вести родичкам. У плачі помітив я холодно продуманий, споконвіку заведений порядок. Ті, що дальші, підходили до труни ненадовго і при самій труні причитували неголосно. Ті, хто вважав себе покійниці ріднішими, починали плач ще з порога, а дійшовши до труни, нахилялися голосити над самим обличчям померлої. Мелодія була самодіяльна в кожної плакальниці. І свої власні викладалися думки й почуття.

Тут дізнався я, що плач над покійною не просто є плач, а своєрідна політика. Злетілися три сестри Матрьони, захопили хату, козу й піч, замкнули скриню її на замок, з підшивки пальта випороли двісті похоронних карбованців, прибулим всім витлумачували, що вони тільки й були Матрьонині родичі. А над труною плакали так:

— Ох, нянька-нянька! Ох, льолька-льолька! А ти ж наша єдина! І жила б ти тихо-мирно! І ми тебе завжди приголубили б! А згубила тебе твоя горниця! А доконала тебе, клята! І пощо ти її руйнувала? І чому ти нас не послухала?

Так плачі сестер були обвинувальними плачами проти чоловікової рідні: не треба було примушувати Матрьону горницю руйнувати. (А прихований зміст був: горницю то ви взяти взяли, хати ж самої ми вам не дамо!).

Чоловікова рідня — Матрьонині ятрівки, сестри Єфіма і Фаддєя, і ще племінниці різні приходили і плакали так:

— Ох, тітьньок-тітонько! І як же ти себе не зберегла! І, напевно!, тепер вони на нас образилися! І рідна ж ти наша, і провина вся твоя! І горниця тут ні до чого. І чого ти пішла туди, де смерть на тебе чигала? І ніхто тебе туди не кликав! І як ти померла — не думала! І чому ж ти нас не слухала ? ..

(І з усіх примовлянь вилазила відповідь: у смерті її ми неповинні, а про хату ще поговоримо!).

Але широколиця груба "друга" Матрьона — та підставна Матрьона, яку взяв колись Фаддєй за одне лиш ім'ячко, — збивалася з цієї політики і простакувато волала, розпачаючи над труною:

— Та ти ж моя сестричечка! Та невже ж ти на мене образишся? Ох-ма !.. Та бувало ми все з тобою говорили й говорили! І пробач ти мені, нещасній! Ох-ма !.. І пішла ти до своєї матінки, а, певно, ти по мене заїдеш! Ох-ма-а ! ..

На цьому "ох-ма-а" з неї виходив весь дух — і вона билася, билася грудьми об стінки труни. А коли плач її переходив обрядові норми, жінки, ніби визнаючи, що плач удався, всі дружно говорили:

— Годі! Годі!

Матрьона відходила, але потім приходила знову і ридала ще розпачливіше. Вийшла тоді з кута старушка древня і, поклавши руку на плече Матрьоні, сказала суворо:

—' Дві загадки в світі є: як народився — не пам'ятаю, як помру — не знаю.

І замовкла Матрьона відразу, і всі замовкли до повної тиші.

Але й сама ця старенька, набагато старша усіх старих тут і ніби Матрьоні зовсім чужа, за якийсь часі теж плакала:

— Ох ти, моя болісна! Ох ти, моя Василівно! Ох, надокучило мені вас проводжати!

І зовсім уже не обрядово — простим риданням нашого віку, не бідного на них, ридала злощасна Матрьонина прийомна дочка — та Кіра з Черустів, для якої везли й руйнували цю горницю. Її закручені кучерики жалюгідно розтрепалися. Червоні, як кров'ю залиті були очі. Вона не помічала, як зсувається на морозі хустка, або надівала пальто повз рукав. Вона, себе' не тямлячи, ходила від труни прийомної матері в одному домі до труни брата в іншому, — і ще боялися за розум її, бо чоловіка її мали судити.

Виходило так, що чоловік її був винен подвійно: він не тільки віз горницю, але й був залізничим машиністом, добре знав правила непильнованих переїздів — і мусів сходити на станцію, попередити про трактор. Тієї ночі в уральському швидкому тисяча життів людей, що мирно спали на перших і других полицях у півсвітлі потягових лямп, могла б обірватися. Через захланність кількох людей: вхопити ділянку землі або не робити другого рейсу трактором.

Через горницю, на яку лягло прокляття з тих пір, коли руки Фаддєя кинулися її руйнувати.

Зрештою, тракторист уже пішов від людського суду. А управа залізниці сама була винна в тому, що рухливий переїзд не охоронявся, і в тому, що спаровані паротяги йшли без ліхтарів. Тому вони спочатку все намагалися звалити на пиятику, а тепер хотіли обійтися й зовсім без суду.

Рейки й насип так перенівечило, що три дні, поки стояли труни в хатах, потяги не йшли — їх навертали іншою колією. Всю п'ятницю, суботу Й неділю ВІД КІНЦЯ слідства Й ДО' похорону — на переїзді вдень і вночі ремонтували шлях. Ремонтники мерзли і, щоб грітися, а вночі й для освітлення розкладали вогонь з дармових дощок і колод з другий саней, розкиданих поблизу переїзду.

А перші сани, навантажені, цілі, так і стояли поблизу переїзду.

І саме це — що одні сани дратували, чекали з готовим тросом, а інші ще можна було вихопити з вогню — саме це терзало душу чорнобородого Фаддєя всю п'ятницю і всю суботу. Дочка його лишалася розуму, над зятем висів суд, у власному домі його лежав убитий ним син, на тій таки вулиці — убита ним жінка, яку він любив колись, — Фаддєй тільки ненадовго приходив постояти коло трун, тримаючись за бороду. Високе чоло його було захмарене важкою думою, але дума ця була — врятувати колоди горниці від вогню й підступу Матрьониних сестер.

Перебравши тальнівських, я зрозумів, що Фаддєй був такий на селі не один.

Що д о б р о м нашим, народним чи моїм, дивно називає мова майно наше. І його то втрачати вважається перед людьми соромно і по-дурному.

Фаддєй, не присідаючи, ганяв то на виселок, то на станцію, від начальства до начальства, і з невипростуваною своєю спиною, спираючись на палицю, просив кожного уважити його старість і дати дозвіл повернути горницю.

t хтось дав такий дозвіл. І Фаддєй зібрав своїх зацілілих синів, зятів і племінників, і дістав коней у колгоспі — із того боку розверненого переїзду, об'їздним шляхом через троє сіл, обвозив рештки горниці до себе в двір. Він кінчив це вночі з суботи на неділю.

А в неділю вдень ховали. Дві труни зійшлися посередині села, родичі засперечалися, котру труну наперед. Потім поставили їх на одні розвальні поруч, тітку й племінника, і ш> лютневому, знову відсирілому снігу під похмурим небом повезли покійників на церковне кладовище за двоє сіл од нас. Погода була вітряна, неприємна, і піл з дияконом чекали в церкві, не вийшли в Тальнове назустріч.

До царини народ ішов повільно і співав хором. Потім — відстав.

Ще під неділю не затихала бабська метушня в нашій хаті: старенька при труні мурмотала псалтир, Матрьонині сестри снували коло російської печі з рогачем, з челюстей печі пахтіло жаром від розжарених торфин, які носила Матрьона з далекого болота. З поганої муки пекли несмачні пиріжки.

У неділю, коли повернулися з похорону, а було те вже під вечір, зібралися на поминки. Столи, зіставлені в один довгий, захоплювали й те місце, де ранком стояла труна.