Матрьонин двір - Солженіцин Олександр

Матрьонин двір

Солженіцин Олександр

На сто вісімдесят четвертому кілометрі від Москви ще доброго півроку після того всі потяги сповільнювали свій рух так майже б до руху навпомацки. Пасажири припадали до шибок, виходили в тамбур: ремонтують шлях чи що? Випав з графіка?

Ні. Пройшовши переїзд, потяг знову набирав швидкости, пасажири обсідалися.

Тільки машиністи знали й пам'ятали, з чого все це.

Та я.

1

Влітку 1953 року з пилюги гарячої пустелі я повертався навмання — просто в Росію. Ні в одному пункті її ніхто мене не чекав і не кликав, тому що я затримався з поверненням рочків на десять. Мені просто хотілося в середню смугу — без спеки, з листяним рокотанням лісу. Мені хотілося затесатися й згубитися в самій нутряній Росії — якщо така десь була, жила.

Ще рік перед тим по цей бік Уральського хребта я міг найнятися хібащо тягати носилки. Навіть електриком на порядне будівництво мене не взяли б. А мене тягнуло — вчителювати. Говорили мені досвідчені люди, що шкода й на квиток витрачатися, задурно проїжджу.

Але щось починало вже зрушуватися. Коли я зійшов по сходах ... ського облвно і запитав, де відділ кадрів, то з подивом побачив, що кадри вже не сиділи тут за чорними шкіряними дверима, а за скляною перегородкою, як в аптеці. Я підійшов до віконечка полохливо, вклонився й попросив:

— Скажіть, чи не потрібні вам математики кудинебудь геть далі від залізниці? Я хочу оселитися там назавжди.

Кожну літеру в моїх документах перемацали, походили з кімнати в кімнату і кудись телефонували. Теж і для них була рідкість — всі ж просяться в місто, та якнайбільше. І раптом таки дали мені містечко — Високе Поле. Від однієї назви веселішало на душі.

Назва не брехала. На пагорку між видолинками, а потім іншими пагорками, суцільно обведене лісом, з ставком і греблею, Високе Поле було тим самим місцем, де не образливо було і жити і вмерти. Там я довго сидів у гайку на гагі й думав, що всією душею хотів би не потребувати кожного дня снідати й обідати, тільки лишитися б тут і ночами слухати, як гілля шерехтить по даху — коли ні звідки не чути радіо і все в світі мовчить.

На жаль, там не пекли хліба. Там не торгували нічим їстівним. Усе село тягло поживу мішками з обласного міста.

Я повернувся у відділ кадрів і заблагав перед віконечком. Спочатку й говорити зі мною не хотіли. Потім все таки походили з кімнати в кімнату, потелефонували, поскрипіли і віддрукували мені в наказі: "Торфопродукт".

Торфопродукт? Ех, Турґєнєв не знав, що можна по-російському скласти таке!

На станції Торфопродукт, постарілому тимчасовому сіро— дерев'яному бараці, висів суворий напис: "На потяг сідати тільки з боку двірця!" Цвяхом по дошках було додряпано: "І без квитків". А при касі з тією ж меланхолійною дотепністю було назавжди вирізане ножем: "Квитків нема". Точний зміст цих додатків я оцінив пізніше. У Торфопродукт легко булої приїхати, але не виїхати.

А й на цьому місці стояли колись і перестояли революцію дрімучі, непрохідні ліси. Потім їх вирубали — торфорозробники і сусідній колгосп. Голова його, Шашков, знівечив упень багато гектарів лісу й вигідно збув в Одеську область.

Між торфовими низинами безладно розкинувся виселок — одноманітні бараки тридцятих років; і, з різьбою по фасаду, з заскленими верандами, будиночки п'ятдесятих. Але всередині цих дімків не можна було зауважити перегородки, що досягає стелі, так що не знайти було мені до винайму кімнату з чотирма справжніми стінами.

Над виселком димив фабричний комин. Туди й сюди через виселок була прокладена вузькоколійка, і маленькі паротяги, теж густо-димливі, пронизливо посвистуючи, тягали по ній потяги з рудим торфом, торфовими плитами й брикетами. Без помилки я міг припустити, що увечорі над дверима клюбу буде ревіти радіола, а вулицею блукатимуть п'яні — не без того, щоб штиркнути один одного ножем.

Ось куди завела мене мрія про тихий куточок Росії. А там же, звідки я приїхав, міг я жити в ліпленій з глини хатці, що дивиться в пустелю. Там дув такий свіжий вітер ночами і тільки зоряна баня розкривалася над головою.

Мені не спалося на станційній лавці, і я, ледве розвиднілося, поплентався по виселку. Тепер я побачив малюсінький базарчик. По ранній порі стояла там єдина жінка, торгуючи молоком. Я взяв пляшку, почав пити тут таки.

Мене вразила її мова. Вона не говорила, а наспівувала солодко, і слова її були ті самі, за якими потягла мене нудьга з Азії:

— Пий, пий з душею спраглою. Ти, либонь, приїжджий?

— А ви звідки? — ПОСВІТЛІВ я.

І я дізнався, що не скрізь навколо торфорозробки, що є за насипом залізниці — горб, а за горбом — село, і село це — Таль— ново, споконвіку воно тут, ще коли була бариня-"циганка" і навколо ліс страшний стояв. А далі цілий край іде сіл: Часліци, Овінци, Спудні, Шевертні, Шестімірово — все глухіші, від залізниці далі, до озер,

Вітром заспокоєння повіяло на мене від цих назв. Вони обіцяли мені ядерну Росію.

І я попрохав свою нову знайому відвести мене після базару в Тальново і підшукати хату, де стати б мені в комірне.

Я здавався квартирантом вигідним: понад платню обіцяла школа за мене ще машину торфу на зиму. Обличчя жінки посіли турботи, вже не зворушливі. У самої в неї місця не було (вони з чоловіком виховували її стареньку матір), тому вона повела мене до одних своїх родичів і ще до других, але й тут не знайшлося кімнати окремої, було тісно й галасливо.

Так ми дійшли до підгаченої висихаючої річечки з місточком. Милішого від цього місця я не зауважив у всьому селі; дві-три верби, хатинка перекособочена, а на ставку плавали качки, і виходили на берег гуси, струшуючися.

— Ну, хіба ще до Матрьони зайдемо, —сказала моя супровідниця, уже втомлюючися від мене. — Тільки в неї не так пишно, в неладі вона живе, хворіє.

Дім Матрьони стояв тут таки, недалечко, з чотирма віконцями вряд на холодний північний бік, критий трісками, на два схили і з прикрашеним під світличку горішнім віконцем. Одначе згнивали тріски, посіріли від старости пластини стін і ворота, колись потужні, і прорідилася їх обшивка.

Фіртка була на засуві, але супровідниця моя не постукала, а просунула руку попід низом і відвернула завертку — нехитру вигадку від худоби. Дворик не був критий, але в домі багато було під одним дахом. За вхідними дверима внутрішні приступці підводили до просторих мостів, високо вкритих дахом. Ліворуч ще приступці вели вгору до г о р н и ц і — окремий зруб без печі, і приступці вниз, у підсінечки. А праворуч була сама хата з горищем і підпіллям.

Будовано було давно й міцно, на велику родину, а жила тепер одинока жінка років під шістдесят.

Коли я увійшов у хату, вона лежала на російській печі, тут таки, при вході, накрита невизначеним темним ганчір'ям, таким незаступним у житті працюючої людини.

Простора хата і особливо краща привіконна її частина була обставлена по стільчиках і лавках — горшками й цебрами з фікусами. Вони заповнили самотність господині мовчазним, але живим натовпом. Вони розрослися гоже, забираючи скупе світло північного боку. У рештках світла і до того ж за комином круглувате обличчя господині здалося мені жовтим, хворим. І з очей її закаламучених можна було бачити, що хвороба змучила її.

Розмовляючи зі мною, вона так і лежала на печі долілиць, без подушки, головою до дверей, а я стояв унизу. Вона не виявила радости здобути квартиранта, нарікала на чорну недугу, з нападу якої зараз виходила: недуга налітала на неї не кожного місяця, але, налетівши,

— ... тримає два-дні і три-дні, так що ні встати, ні подати я вам не здолаю. А хати не шкода, живіть.

І вона перераховувала мені інших господинь, у кого мені буде спокійніше й догідніше, і посилала обійти їх. Але я вже бачив, що судилося мені — поселитися в цій темнуватій хаті з побляклим дзеркалом, у яке зовсім не можна було себе побачити, з двома яскравими, по карбованцю їм ціна, плякатами про книжкову торгівлю і про врожай, повішеними на стіні для прикраси.

І хоч Матрьона Василівна змусила мене походити ще по селу, і хоч за моїм другим приходом довго відмовлялася:

— Не умівши, не варивши — як потрафиш? — але вже зустріла мене на ногах, і навіть ніби задоволення прокинулося в її очах від того, що я повернувся.

Домовилися за ціну й за торф, який школа привезе.

Я тільки потім дізнався, що рік за роком, багато років, ні звідки не заробляла Матрьона Василівна ні карбованця. Тому що пенсії їй не платили. Рідня їй допомагала мало. А в колгоспі вона працювала не за гроші — за палички. За палички трудоднів у заяложеній книжці.

Так і оселився я у Матрьони Василівни. Кімнати ми не ділили. її ліжко було у куті при дверях, біля печі, а я свою розкла— душку поставив при вікні і, відтісняючи від світла улюблені Матрьонині фікуси, ще при одному вікні поставив столик. Електрика ж у селі була — її ще в двадцяті роки підтягнули від Ша— тури. У газетах писали тоді "лямпочки Ілліча", — дядьки, вирячивши очі, говорили: "Цар Вогонь!"

Хай комусь із села, хто заможніший, хата Матрьони і не здавалася затишною, нам же з нею тієї осени й зими зовсім була добра: від дощів вона ще не протікала і вітрами зимними видувало з неї дух печі не відразу, лише під ранок, особливо тоді, коли дув вітер з п постарілого боку.

Крім Матрьони й мене, жила в хаті — ще кішка і таргани.

Кішка була немолода, а головне — кульгава. Її з жалю взяла Матрьона, і вона прижилася. Хоч вона й ходила на чотирьох ногах, але сильно кульгала: одну ногу вона берегла, хвора була нога, Коли кішка плигала з печі на підлоігу, звук дотику и до підлоги не був по-кошачому м'який, як у всіх, а — сильний одночасний удар трьох ніг: туп! — такий сильний удар, що я не відразу привик, здригався. Це вона три ноги підставляла разом, щоб берегти четверту.

Але не тому були миші в хаті, що кульгава кішка з ними не давала ради: вона, як блискавка, плигала за ними в кут і виносила в зубах. А неприступні були миші для кішки через те, що хтось колись, ще при хорошому житті, обклеїв Матрьонину хату рифованими зеленавими тапетами, та не звичайно водносталь, а п'ятьма шарами. Поміж собою тапети склеїлися добре, від стіни ж у багатьох місцях відстали — і утворилася ніби внутрішня шкіра на хаті. Між пластинами хати й тапетовою шкірою миші й поробили собі ходи і нахабно шелестіли, бігаючи ними навіть і під стелею.