Історія одного кохання - Сігел Ерік
Усю італійсько-середземноморську концепцію з цього питання. І все, що вона думає про мою негідну поведінку.
— Ти йому грубіяниш, і грубіяниш, і грубіяниш! — вигукнула вона наостанку.
— А він — мені, Джен. Невже ти цього не помітила?
— По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.
— Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.
Після напруженої мовчанки вона відповіла:
— Ти знайшов спосіб дошкулити йому, одружившись із Дженніфер Кавіллері.
Я стримував себе, доки поставив машину на стоянці перед рибним рестораном. А тоді обернувся до Дженніфер, не тямлячи себе від люті:
— Невже ти справді так думаєш?
— Почасти,— відповіла вона тихо.
— Дженні, ти не віриш, що я тебе кохаю? — загорлав я.
— Вірю,— не підвищуючи голосу, промовила вона,— Але по-своєму, по-ненормальному, ти закоханий у моє низьке соціальне походження.
Я спромігся тільки десять разів повторити: "Ні! Ні! Ні!" Десять разів, на різні лади. Вона страшенно збентежила мене, і, хоч яке дике було її припущення, я мимоволі подумав, що в ньому є таки зерно істини.
А втім, їй теж скребло на душі.
— Ет, який з мене суддя, Оллі. Мені здається, що інакше й бути не може. Розумієш, я теж люблю в тобі не тільки тебе самого. Я закохана і в твоє ім'я. І в числівник, що за ним стоїть.
Дженні відвернулась, і я подумав, що вона заплаче. Але вона опанувала себе й додала:
— Зрештою, все це — теж ти.
Перед моїми очима блимала неонова реклама: "Краби й устриці". Я сидів, спостерігаючи ті спалахи, й думав, що найбільше, мабуть, люблю в Дженні її вміння бачити мене наскрізь, розуміти без слів. Вміння, яке вона щойно продемонструвала знову, довівши, що мені далеко до людської досконалості! Чорт, таке важко проковтнути. Але, знаючи мої вади, вона все-таки кохає мене! Більше того, вона має мужність визнати власну недосконалість — то чого ж я вартий у порівнянні з нею?
Я просто не знав, що їй відповісти.
— Хочеш устриць, Джен?
— Хочеш у пику, Шпаргалето?
— Бий,— сказав я.
Вона стисла пальці в кулак, а тоді любовно торкнулася ним моєї щоки. Я поцілував той кулачок, та коли простяг руки, щоб пригорнути її, вона відштовхнула мене й гримнула, немов гангстерка:
— Ану, газуй, Шпаргалето! Руки на кермо і — гайда!
Я так і зробив.
Головне батькове заперечення стосувалося надмірної квапливості. Зайвого поспіху. Безоглядності. Не пригадую вже конкретних слів, але пам'ятаю, що провідна теза казання, яке він прочитав мені за обідом у Гарвардському клубі була: "Куди ти квапишся?"
Почав він зауваженням, що я ковтаю їжу, не розжовуючи. Довелося чемно пояснити, що я вже доросла людина, й, отже, час відмовитись від звички виправляти — ба навіть коментувати — мою поведінку. Він відповів, що конструктивна критика йде на користь навіть главам урядів. Я витлумачив це як не дуже тонкий натяк на його участь у першому уряді Рузвельта. А що в мої плани не входило вислуховувати спогади про Франкліна Делано Рузвельта й про батьків особистий внесок у реформу банківської справи в США, то я замовк.
Обідали ми, як я вже зазначив, у бостонському Гарвардському клубі. Цебто — в оточенні батькових однокурсників, клієнтів, шанувальників і т. ін. Ясна річ, батько навмисне обрав саме це місце. Я не прислухався до того, що мурмотіли, дивлячись на нас, завсідники цього закладу, але знаю, що, прислухавшись, почув би: "Дивись, хто прийшов,— сам Олівер Берретт!" або "Ти знаєш, хто це? Берретт, знаменитий спортсмен!"
Між нами тим часом точився один із тих безпредметних діалогів. Тільки цього разу безпредметність його була для мене просто нестерпна.
— Татуню, ти ще не сказав ні слова про Дженніфер.
— А що тут казати? Адже ти поставив нас перед fait accompli[15].
— Але якої ти думки про неї?
— На мою думку, Дженніфер чудова дівчина. І те, що вона, маючи таке походження, спромоглася пробитись аж у Редкліфф...
Зараз він почне розводитись про "кузню талантів" і подібну бридню — тобто знову ухилиться від прямої відповіді.
— Ближче до суті, татуню!
— Суть не в цій дівчині,— сказав він.— Вся суть у тобі.
— Тобто?
— У твоєму бунті. Ти бунтуєш, сину.
— Батьку, я не розумію, як можна назвати бунтом бажання одружитися з гарною й розумною студенткою Редкліффа. Вона ж не хіппі, їй не бракує здорового глузду і...
— Так. Але їй бракує дечого іншого.
Ага, це вже щось суттєве. У сноба нарешті розв'язався язик.
— Що тобі в ній найбільше не подобається,— бідність чи те, що вона католичка?
Він відповів майже пошепки, злігши грудьми на стіл:
— А що тобі в ній найбільше подобається?
Я сказав йому, що зараз підведуся й піду геть.
— Краще буде, якщо ти залишишся. Й заговориш, нарешті, як чоловік.
Як чоловік, а не... хто? Не хлопчик? Не дівчина? Не миша?
Я залишився. І тим страшенно потішив Сучого сина. Він не сумнівався, що здобув ще одну перемогу наді мною.
— Я маю до тебе одне-однісіньке прохання: зачекай трошечки,— сказав Олівер Берретт III.
— Розшифруй, будь ласка, що означає те "трошечки".
— Здобудь учений ступінь з юриспруденції. Якщо те, що виникло між вами, справжнє, воно витримає випробування часом.
— Воно справжнє. Тож на біса піддавати це якомусь довільному випробуванню?
По-моєму, я висловився цілком ясно й недвозначно. Показав, що коса найшла на камінь. Що я відмовлюся бути пішаком у його руках. Що його влада наді мною скінчилася.
Він спробував зайти з іншого боку.
— Олівере, ти ще не доріс...
— Не доріс?.. До чого? — Мені уривався терпець.
— Тобі ще немає двадцяти одного року. За законом, ти ще не дорослий.
— Чхав я на всі ваші розтрикляті закони!
Можливо, за сусідніми столиками почули мої слова. Немовби підкреслюючи мою невихованість, Олівер III відповів мені крижаним шепотом:
— Якщо ти одружишся з нею тепер, у тебе не зостанеться ні цента за душею.
Я не притишив голосу. Чхав я на їхні правила пристойності!
— Татуню, в мене зостанеться душа. Але ти не знаєш, що це таке.
Отак я вийшов з його життя — щоб розпочати своє власне.
9
Лишалося ще відбути візит до Кренстона, що лежить на південь від Бостона, на відстані, трохи більшій, ніж Іпсвіч, коли їхати на північ. Після катастрофи, якою обернулося знайомство Дженніфер з моїми батьками, я без особливого ентузіазму думав про зустріч із майбутнім тестем. Я уявляв собі, як на мене вихлюпується потік італо-середземноморських емоцій, ускладнених тим, що Дженні — єдина дитина, обтяжених тим, що зростала вона без матері, під наглядом батька, який, отже, став для неї найдорожчою в світі людиною. Одне слово, я мав зіткнутися з тими емоційними комплексами, які складають зміст підручників з психопатології.
І до цих обставин слід додати ще й ту, що тепер у мене за душею не було ані цента.
Справді-бо, уявіть собі на хвилинку симпатичного юнака-італійця Оліверо Берретто з околиці міста Кренстона, який з'являється до містера Кавіллері, пекаря, що годує тістечками ціле місто, й каже: "Я хочу одружитися з вашою єдиною донькою Дженніфер". Яке запитання поставить йому старий перш за все? (Звісно, він не стане розпитувати Беретто про щирість його почуттів, бо переконаний: той, хто знає Дженні, не може її не кохати). Ні, старий поцікавиться іншим: "Берретто, на які доходи ти утримуватимеш її?"
А тепер уявіть собі, що скаже добрий старий містер Кавіллері, почувши, що, принаймні на три найближчі роки, його майбутній зятьок планує зовсім протилежне: жити на утриманні своєї дружини! Чи не вкаже після цього добрий старий містер Кавіллері женихові на поріг і чи не допоможе йому опинитися за дверима добрим штурханом?
Ладен закластися місцем, для таких штурханів призначеним, що саме так він і зробить.
Тепер ви розумієте, чому тієї травневої неділі я жодного разу не перевищив дозволеної швидкості, прямуючи на південь автострадою номер 95. Навіть Дженні, яку моя шоферська розважливість спочатку тільки радувала, трохи згодом запитала, чому ми не виходимо за сорок миль на ділянці, де дозволено сорок п'ять на годину. Я послався на розхитаний передок, але вона, звісно, не повірила.
— Розкажи мені ще раз, Джен.
Терпеливість ніколи не належала до її найбільших чеснот, а сьогодні їй уже просто набридло підбадьорювати мене відповідями на нескінченні й переважно дурні запитання.
— Ні, досить.
— Ну, ще тільки один раз, Дженні, будь ласка.
— Ну, слухай. Я подзвонила йому і сказала. Він відповів: "Гаразд". Англійською мовою. Підкреслюю це, бо ти, здається, думаєш, що по-англійськи він — ні бе ні ме, знає хіба кілька лайок.
— Але що означає "гаразд?"
— Невже ти хочеш сказати, що на юридичний факультет Гарвардського університету прийнято людину, яка не може визначити зміст слова "гаразд"?
— Це не юридичний термін, Дженні.
Вона торкнулася моєї руки. Хвалити бога, це я розумію. Але мені все-таки потрібна була ясність. Я мусив знати, що чекає на мене попереду.
— "Гаразд" може означати й інше, скажімо: "Я всяке переживав — переживу й це".
Глянувши на мене, вона вкотре вже детальніше переповіла розмову зі своїм батьком. Він радіє. Щиро радіє. Ясна річ, посилаючи доньку до Редкліффа, він зовсім не покладав надій на те, що вона повернеться до Кренстона й одружиться із сусідським хлопцем (який, до речі, освідчився їй перед від'їздом). Батька спочатку ошелешило те, що дочка його стане місіс Олівер Берретт IV[16]. Отямившись, він застеріг дочку: "Не порушуй одинадцятої заповіді".
— А що в ній? — спитав я.
— Не цурайся свого батька.
— Ясно.
— Оце і все, Олівере. Їй-богу.
— Чи знає він, що я — бідняк?
— Знає.
— І його це не обходить?
— Принаймні це те, що нас робить рівними.
— Але йому приємніше було б, якби я мав хоч якийсь капіталець?
— А тобі хіба не було б приємніше?
До кінця нашої подорожі я вже їхав мовчки.
Дженні мешкала на Гемільтон-авеню — нескінченній вулиці, забудованій дерев'яними домиками, перед якими з затінку миршавих дерев бавилися дітлахи. Проїхавши кілька кварталів у пошуках стоянки, я відчув себе так, наче потрапив у чужу країну. Доти я ніде в Америці не бачив на вулицях такої кількості людей. Діти — дітьми, але не менше було й дорослих. Цілими сім'ями сиділи вони на ганках і з інтересом, вартим кращого застосування, спостерігали, як я ставлю свою машину.
Дженні вискочила перша. У Кренстоні вона виявляла дивовижну моторність, нагадуючи мені верткого коника.