Історія одного кохання - Сігел Ерік

"Крімзн" пише, що на вас напали аж четверо їхніх.

— Атож. І мені ж іще штраф припаяли. П'ять хвилин.

— Треба ж таке!

З уболівальником не те, що з приятелем, не побалакаєш: надто швидко вичерпується тема розмови.

— Дженні ще розмовляє?

Вона глянула на комутатор і відповіла:

— Еге ж.

З ким же це Дженні може так довго балакати, марнуючи дорогоцінні хвилини, виділені на побачення зі мною? З якимсь миршавим музикантом? Я мав відомості про те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. Увагу, а не тіло, бо той опеньок навряд чи міг пишатися чимось вагомішим за диригентську паличку. Ет, хоч би з ким вона розмовляла, я не дозволю марнувати далі мій час.

— А де телефонна кабіна?

— Он за тим рогом. — Вона показала пальцем.

Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене, зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.

— Добре. Звичайно! Абсолютно. І я теж, Філе. І я скучила за тобою. Дуже скучила.

Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном, бо в анкетних даних у того (я їх вичитав у гарвардському Довіднику) стоїть: "Мартін Юджін Девідсон, Нью-Йорк, Рівер-сайд-драйв, 70. Середня освіта: Школа музичного й образотворчого мистецтва". Судячи з фото — хлопець витончений, розумний: важить фунтів на п'ятдесят менше від мене. Але чого це я морочу собі голову Девідсоном, коли й сліпому ясно, що Дженніфер Кавіллері дала і йому, і мені відкоша заради когось третього — того самого, якому в цю мить (пхе, яка вульгарність!) імітує по телефону звуки поцілунків!

Мене тут не було тільки два дні — і за цей короткий час якийсь падлюка на ім'я Філ устиг заволодіти нею!

— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.

Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).

А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.

— Боже, на тебе страшно дивитися!

— Я весь — суцільна рана, Джен.

— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?

— Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не впізнає.

Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить, що я руки-ноги повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.

— До побачення, Дженні,— сказала чергова.

— До побачення, Сара-Джейн,— відповіла Дженні.

Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята своєї машини, удавано байдуже спитав:

— Послухай, Джен...

— Що, Олівере?

— М-м... А хто такий Філ?

Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:

— Мій батько.

Я спершу не повірив.

— Ти звеш свого батька Філ?

— Це його ім'я. А ти свого як звеш?

Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Приголомшений батько ("в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш",— сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні — вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї немає шоферських прав — то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста.

— А ти свого як звеш? — повторила вона.

Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.

— Зву? Кого?

— Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?

— Сучий син,— не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до нього.

— І це ти кажеш йому в обличчя?

— Я ніколи не бачу його обличчя.

— Він ходить у масці?

— Ти вгадала. У кам'яній масці. З найтвердішого каменю.

— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!

Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.

— Він і сам був зіркою, Дженні.

— Більшою, ніж нападаючий збірної?

Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було применшувати власні заслуги згадкою про батька.

— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.

— Ого! — здивувалася вона.— І став чемпіоном?

— Ні,— відповів я, і мені трохи одлягло,— у фіналі він посів тільки шосте місце.

Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє, що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не бридкої сірої кам'яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і ніякої тобі ради немає.

— Але чому "сучий син"? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала, нарешті, Дженні.

— Він силує мене,— відповів я.

— В якому розумінні? Що він примушує тебе робити?

— Він примушує мене бути "правильним".

— А хіба погано бути "правильним"? — засміялася вона, збагнувши парадоксальність свого запитання.

Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені це — як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають успіхів, щосеместра — букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?

— Бідолаха,— саркастично зітхнула Дженні.— Тобі так остогидли відмінні оцінки і титул найкращого форварда.

— Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — Я почував себе страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж повинна й вона знати правду.— А ота сита незворушність, з якою він переглядає мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся — він сприймає все, як належне!

— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають, мабуть, силу енергії й часу!

— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?

— А це хіба війна?

— Ще й яка! До переможного кінця!

— Це просто смішно, Олівере.

Скидалося на те, що я її зовсім не переконав. І тут я вперше усвідомив глибину безодні поміж моїм та її вихованням. Три з половиною роки навчання в Гарварді-Редкліффі зробили з нас обох задерикуватих інтелектуалів, на продукуванні яких цей заклад віддавна спеціалізується; але визнати, що в мого батька нутро кам'яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну італо-середземноморську максиму: тато любить bambino[12]. І ніщо в світі не могло б переконати її в іншому.

Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з Корнеллом. Мій приклад справив на неї враження. Але зовсім не те, на яке я розраховував.

— Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки?

Я спробував пояснити, що мій батько весь — тільки форма й ніякого змісту. Але вона не слухала мене, бо ніяк не могла звикнути до думки, що він вибрався світ за очі заради такої, зрештою, незначної спортивної події.

— Слухай, Дженні, забудьмо про все це, гаразд?

— А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька,— відказала вона. — Це свідчить, що ти людина недосконала.

— Ти хочеш сказати, що ти — досконала?

— Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою?

Ну от, знов за старе.

5

А тепер кілька слів про нашу фізичну близькість.

Напрочуд довгий час її між нами не було. Цебто не було чогось серйознішого за поцілунки, про які я згадував (і які — кожен зокрема — й досі пам'ятаю до найменших подробиць). На мене це було зовсім не схоже. На вдачу я вельми напористий, нетерплячий, словом, не з тих, що задовольняються малим. Якби першій-ліпшій з доброго десятка студенточок, що мешкали в гуртожитку у Веллеслі, сказали, що Олівер Берретт IV протягом трьох тижнів день у день зустрічався з дівчиною й жодного разу не спав із нею, у відповідь почувся б сміх, а потім — вираз граничного сумніву щодо жіночих принад згаданої дівчини. Але в даному разі, звісно, йшлося не про жіночі принади.

Я не знав, що робити.

Не зрозумійте мене буквально. Я, звісно, знав, як усе робиться. Але не наважувався зробити перший крок. Я боявся, що Дженні, яка все підмічала й бачила наскрізь, візьме на сміх галантний, романтичний (і, як досі мені здавалося, невідпорний) стиль Олівера Берретта IV. Так, я боявся дістати відкоша. І не менше боявся згоди, продиктованої не тими почуттями, на які розраховував. Цебто я хочу сказати, що ставився до Дженніфер зовсім не так, як до інших дівчат, і через те не наважувався підступитися до неї.

— Ти завалиш екзамен, Олівере.

Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.

— Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я читаю.

— Я теж читаю.

— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.

— Не весь час, а після кожного розділу.

— У твоїй книжці дуже короткі розділи.

— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!

— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.

Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.

— Дженні, на бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене тільки ти! Я хочу тебе, розумієш? До смерті хочу.

Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.

— Ну, Олівере, скільки можна...

Я стояв, схилившись над нею й упершись руками в коліна.

Вона знову втупилась очима в книжку.

— Дженні...

Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки, сплела пальці за моєю потилицею.

— Так, Олівере... Скільки можна...

Наше перше фізичне знайомство таке несхоже було на знайомство словесне! Я не знав нічого ласкавішого, піддатливішого, лагіднішого. Може, саме тепер мені відкрилася справжня Дженні — ніжна, пестлива, самозабутня в коханні. Та ще більшою несподіванкою для мене була моя власна ніжність і лагідність. Невже це справді був я, Олівер Берретт IV?

Доти Дженні не розстібала передо мною навіть третього ґудзика на блузці. Отож я здивувався, побачивши на ній маленький золотий хрестик на "вічному" — без застібки — ланцюжку.