Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Тому, якщо ви вже вирішили дозолити Мейбл, то зараз у вас така .чудова нагода, якої, мабуть, ще не мав жоден знехтуваний.залицяльник.
— Мені й на думку ніколи не спаде дозоляти Мейбл, квартирмейстере!
— То байдуже, з часом ви так чи інакше дійдете-'до цього, бо це вже так у людській натурі — розплачуватися неприємностями за неприємності. Але затямте собі: такої другої нагоди заслужити ще більшу любов своїх друзів і в цей спосіб примусити своїх ворогів чорніти від заздрощів у вас більш ніколи не буде.
— Мейбл >іені, квартирмейстере,— не— во-> рог, та якби навіть і була ним,.— я й;|£рді ніколи не погодився б хоч чимось її засмутити.
— Он як, он як, Слідопите... І я певен, що ви не тільки так кажете, але й так думаєте; однак логіка й природа — проти вас, у чому ви, зрештою, самі переконаєтеся. Ви, певне, чули таке прислів'я: хто любить мене, той любить і мого собаку! Так'от, зараз вам треба розуміти його навпаки: хто не любить мене, той не любить і мого собаку. Але слухайте, ось що цілком у ваших силах і можна зараз зробити: ви знаєте, яке ненадійне і непевне тут наше становище — сказати б, ми чистісінько в пащі лева.
— Ви розумієте під левом французів, а під пащею — цей острів, чи не так, пане поручнику?
— Тільки метафорично, звичайно, друже мій, бо насправді французи — не леви, а цей острів — не паща. Але може трапитися й таке (і цього я найбільше боюся), що він виявиться віслюковою пащею!
Тут квартирмейстер зареготав на всю горлянку, виражаючи цим усе що завгодно, крім поваги до свого приятеля Ланді й захоплення його військовою кмітливістю, завдяки якій він обрав саме цей острів за місце для проведення своїх операцій.
— А чого, кращого місця для поста навряд чи взагалі можна й придумати,— заперечив, йому Слідопит, оглядаючи все довкола з виглядом фахівця, що оцінює картину.
— Я й не заперечую цього, зовсім не заперечую, Ланді — значний стратег у малих справах, як і батько його — значний дідич у Шотландії. Я народився й виріс у їхньому маєтку і так давно вже разом з майором, що звик ставитися з повагою до кожного його слова і до кожного його вчинку. Ви ж, Слідопите, знаєте, що це просто моя слабина! А втім, цей пост міг бути вибраний з двох одно — або віслюком, або мудрим Соломоном. Адже погодьтеся самі: розташування його таки досить невдале, про що свідчить і суворий наказ Ланді дотримуватися остороги. Кругом аж кишить дикунами, котрі никають по всіх тисячі островах і навколишніх лісах, винюхуючи цей пост, про що Ланді має точні відомості з отриманих донесень. І тут ви могли б зробити п'ятдесят п'ятому полкові найбільшу послугу — завести їх якнайдалі від острова. Як на те лихо, сержант Дан-гем чомусь утовкмачив собі в голову, ніби небезпеки слід чекати лише з верхів'я річки, бо там, бачите, їхня фортеця і порт Фронте-нак; тим часом досвід нас учить, що індіяни завжди з'являються звідти, звідкіля їх найменш очікуєш, а тому й цього разу їх треба остерігатися тільки з гирла річки. Тож беріть пірогу, рушайте вниз по течії поміж цими островами і повідомляйте нас, в разі наближення небезпеки, умовними сигналами. А якщо б ви до того ще обнишпорили й ліси на кілька миль у глиб суходолу, особливо в напрямку Йорка, то зібрані вами відомості були б ще вірогіднішими, а отже, й ціннішими. — Саме там тепер розвідує Великий Змій, а що він добре знає місце нашого поста, то, безсумнівно, встигне вчасно попередити нас, якби ворог захотів обійти нас із цього боку.
— Зрештою, Слідопите, він усього-на-всього індіянин, а тут таке-діло, яке вимагає хисту білої людини. Ланді буде довіку вдячний тому, хто з честю виконає цю невеличку експедицію. Відверто кажучи, друже, він уже й сам жалкує, що зв'язав собі нею руки, але він такий само впертий, як і його батько, старий лорд, і ніколи не визнає своєї помилки, навіть коли це ясно, як божий день.
Квартирмейстер невідступно продовжував умовляти Слідопита, аби той негайно покинув острів, удаючись при цьому до перших-ліп-ших доказів, часом суперечачи самому собі, а часто-густо наводячи одні мотиви, щоб тут-таки, наступної миті, відкинути їх іншими; і одначе, попри всю свою наївну'довірливість, не можна сказати, щоб Слідопит не помічав цих суперечностей у міркуваннях поручника; проте він не підозрював, що ці суперечності в нього — наслідок нестримного бажання випхати розвідника з острова і в такий спосіб позбутися суперника. На ці М'юрові підступи ;Слідопит відповів щирою відвертістю, а надуманим умотивуванням протиставив незаперечні факти, залишаючись, однак, і далі сліпим "до ницих замірів поручника. Щоправда, він лише не підозрював, чого саме хотів М'юр, але чудово бачив його викрутаси. Зрештою, скінчилося все тим, що після довгої балаканини обидва розійшлися, кожен залишившись при своїх поглядах і затаївши недовір'я один до одного з тією, проте, різницею, що у Слідопита це недовір'я (як і взагалі всі почування цієї людини) було пряме, безстороннє і щире.
Нарада, яка відбулася трохи пізніше між сержантом Дангемом і поручником, мала багато відчутніші наслідки, бо щойно вона скінчилася, як солдати одержали якийсь таємний наказ і зайняли блокгауз та всі хижі, і кожен, хоч трохи знайомий з передислокаціями військових частин, негайно здогадався б, що готується якась операція. І справді, ледве зайшло сонце, сержант, що весь час керував якимись приготуваннями'у так званій "гавані", повернувся разом із Слідопитом та Ке-пом до своєї хижі. Сівши за стіл, що його так турботливо накрила донька, він відкрив завісу над таємницею.
1 Жанна д'Арк (1412—1431) — проста селянська дівчина, героїня французького народу. Під час Столітньої війни запалила на бій стомлену французьку армію. На чолі невеликого загону звільнила від англійців обложений Орлеан. Англійці жорстоко помстилися дівчині: звинувативши її в єресі й чаклунстві, вони спалили її живцем на вогні.
— Судячи з того, як ти розпорядилася приготувати вечерю, дочко, я бачу, що ти не будеш сидіти склавши руки. І я вірю, що в слушний час ти ще покажеш, чия ти дочка і як треба зустрічати ворога.
— Сподіваюся, таточку, ви не чекаєте від мене, щоб я зіграла тут роль Жанни д'Арк 1 і повела на бій ваших вояків?
— Чию, чию роль, дочко? Ти коли-небудь чув, Слідопите, ім'я тієї особи, яку назвала Мейбл?
— Ніколи, сержанте, та й хіба це так важливо? Я темний і неосвічеиий, і мені так любо слухати приємний голос Мейбл, що мене ніякі інші особи не цікавлять.
— Я знаю, що це за ім'я,— впевнено виголосив Кеп.— Це так звалося французьке піратське судно з їхнього порту Морле. В минулу війну воно добряче гребонуло здобичі.
Мейбл уся зашарілася, їй стало ніяково від того, що це посилання на французьку героїню розкрило неосвіченість батька, не кажучи вже про дядькове невігластво, а .від дещо наївної, проте щиросердої відповіді Слідопита вона мимохіть аж усміхнулася.
— Ви, таточку, часом не хотіли цим сказати, щоб я стала в лави вояків' і допомога-ла їм захищати цей острів?
— Уяви собі, дочко, що в наших краях жінки не раз робили такі подвиги, хай он Слідопит скаже. Та, щоб ти не злякалася, коли вранці прокинешся і не побачиш нас, доречно буде сказати тобі, що ми вночі виступаємо в похід.
— Як це "ми"? А мене що, одну з Дженні покинете на цьому острові?
— Ні, дочко, ми не обеззброїмо острова зовсім. Тут залишаться на час нашої відсутності поручник М'юр, дядько Кеп, капрал Мак-Неб та ще три вояки, котрі й складатимуть залогу острова. Ти будеш у цій хатині вдвох із Дженні, а дядько Кеп займе моє місце.
— А містер М'юр? — майже півсвідомо вирвалося у Мейбл, яка відразу собі уявила, скільки їй тепер надокучатиме своїми залицяннями поручник.
— Ну, він залицятиметься до тебе, якщо це тобі до вподоби, дочко; він, бачиш, у нас парубок джигунистий і вже чотири рази одружувався, а на доказ того, як він шанує пам'ять своїх небіжчиць, він збирається одружитися ще й уп'яте.
— Квартирмейстер запевняв мене,— наївно докинув Слідопит,— що коли душа поорана горем, то краще за все заскородити її, щоб від старих борозен не зосталося слідів.
— "Поорана" чи "заскороджена" — яка в тім різниця,— зауважив, іронічно посміхаючись, сержант.— Чекайте-но, хай він викладе перед Мейбл усе, що має в голові, і його залицяння луснуть, як мильна булька. Я більш ніж певен, що моя дочка ніколи не стане дружиною поручника М'юра.
Це було сказано таким тоном, який давав ясно зрозуміти, що сержант нізащо не віддасть свою дочку за квартирмейстера. Від цих слів Мейбл зашарілася, стенулася, зніяковіла, осміхнулась, і, зібравшися, нарешті, з силами, вона, аби приховати своє хвилювання, з удаваною веселістю сказала:
— Може б, татку, краще зачекати, доки містер М'юр сам освідчиться й висловить бажання стати моїм чоловіком, чи, правильніше сказати,— взяти за жінку вашу дочку, а то щоб часом не вийшло так, як у тій байці про лисицю та кислий виноград!
— А що це за байка, Мейбл? — жваво зацікавився Слідопит, який, з усією своєю славою, часто-густо не знав багатьох найпростіших речей, відомих майже кожній білій людині.— Ви так гарно розповідаєте все,— розкажіть нам цю байку; по-моєму, сержант її теж ніколи не чув.
На догоду своєму залицяльникові Мейбл і справді майстерно, як це вона вміла, переказала всім відому байку про "Лисицю й виноград", а Слідопит, слухаючи й милуючись її красою, аж мінився на обличчі від щирого захоплення.
— Так воно й буває у лисиць! — вигукнув він, коли Мейбл скінчила.— Та й у мінгів теж, бо й вони підлі та жорстокі, як ті лисиці; у кожному разі, .в цих гадів багато спільного. Ну а щодо винограду, то він у на'-, ших краях взагалі кислий навіть для тих, хто може його дістати, хоча, я б сказав, часом та за деяких обставин він видається ще кислішим тому, хто не спроможний доп'ястися до нього. Я вважаю, наприклад, що мій скальп для мінгів досить кислий.
— На те, що виноград кислий, дочко, нарікатимем не ми, а містер М'юр. Правда ж, ти ніколи не погодишся вийти за нього заміж?
— Факт, що ні! — відповів за дівчину Кеп.— Та й за кого йти: він же, зрештою, тільки напівсолдат. Ця байка про лисицю та киеяий виноград наче саме для нього складена^
"^лЯкщо хочете знати, дорогий тату, і ви, дядечку, в мене тепер менш за все заміж на думці.
