Тихий Дін. Книга третя - Шолохов Михайло

Вдова Олекси Шаміля, під свіжим вражінням ще незатихлого горя, заголосила як причинна.

— Женуть ворогів!— басовито сказав якийсь дід.

— Побити їх, чортів! Чого ви дивитесь, козаки ?

— На суд їх!

— Наших пострачували!

— На шворку Кошового з його дружком!

Дарка Мелехова стояка поруч з анікущиного жінкою. Вона перша пізнала Івана Олексійовича в натовпі побитих полонених, що наближались.

— Вашого хуторянина пригнали ! Помилуйтесь на нього, на сучого сина ! Похристосуйтесь із ним ! — покриваючи дрібний гамір, що люто дужчав, жіночі крики й плач, захрипів вахмістр — начальник конвою — і простяг руку, показуючи з коня на Івана Олексійовича.

— А другий де? Кошовий Михайло де?

Антин Брехович поліз крізь натовп, на ході здіймаючи З плеча гвинтівчаний погон, зачіплюючи людей прикладом та багнетом гвинтівки.

— Один ваш хуторянин, крім нього не було. Та по шматку на чоловіка і цього вистарчить розтягти... — казав вахмістр — конвоїр, згрібаючи червоною хусткою рясний піт з лоба, важко переносячи ногу через сідельну луку.

Жіноче звискування й зойки, наростаючи, досягли скрай-нього напруження. Дарка пробилась до конвойних і за кілька кроків від себе, за мокрим крупом коня конвоїра побачила зчавуніле від побоїв обличчя Івана Олексійовича. Страшенно розпухла голова його, із злиплим у сухій крові волоссям була заввишки з сторч поставлене відро. Шкіра на лобі здулась і потріскалась, щоки багрово лисніли, а, на самісівькій маківці голови, укритої драглистим місивом, лежали шерстяні рукавички. Він, як видно, поклав їх на голову, намагаючись прикрити суцільну рану від жаркого проміння сонця, від мух та мошки, що кишіла в повітрі. Рукавички присохли до рани та так і лишились на голові.

Він зацьковано озирався, розшукуючи й боячись найти поглядом жінку або свого маленького синка, хотів звернутись до когось з проханням, щоб їх відвели звідси, якщо вони тут. Віп вже зрозумів, що далі Татарського йому не йти, що тут він умре, і не хотів, щоб рідні бачили його смерть, а саму смерть ждав із все жагучішою нетерплячкою. Згорбившись поволі й важко повертаючи голову, обводив він поглядом знайомі обличчя хуторян і в жод-

Збб

йому стрічному погляді не Нройиїав Жалю або Співчуття,— спідлобні й люті були погляди козаків і жінок.

Захисна вилиняла сорочка його стобурчилась, шаруділа при кожному повороті. Вся вона була в бурих потоках стеклої крові, в крові були й ватяні стебновані червоно-армійські штани і босі великі ноги з плоськими ступнями та скривленими пальцями.

Дарка стояла проти нього. Задихаючись від ненависті, що підступила до горла, від жалю й млойливого чекання чогось страшного, що повинно було статись от — от, зараз, дивилась в обличчя йому і ніяк не могла зрозуміти: чи бачить він її і чи вгадує,?

А Іван Олексійович все так само тривожно, схвильовано нишпорив по натовпі одним дико — блискучим оком (друге затяг опух) і раптом, спинившись поглядом на обличчі Дарки, що була від нього за кілька кроків, непевно, як тяжко п'яний, ступнув уперед. У нього туманіла голова від великої втрати крові, його покидала свідомість, але цей перехідний стан, коли все навколо здасться нереальним, коли гіркий дур поморочить голову і затемню світло в очах, непокоїв, і він з величезним напруженням все ще тримавсь на ногах.

Побачивши й вгадавши Дарку, ступнув, заточився. Якась віддалена подоба усмішки торкнула його колись тверді, тепер спотворені губи. І от саме ця схожа на усмішку гримаса заставила серце Дарки гучно й часто забитись; здавалось їй, що воно биться десь біля самісінького горла.

Вона підійшла до Івана Олексійовича щільно, часто й бурхливо дихаючи, з кожною миттю все дужче й дужче бліднучи :

— Ну, Здоров, кумцю!

Дзвенючий пристрасний тембр її голосу, незвичайні інтонації в ньому примусили натовп принишкнути.

І серед тиші приглушено, але твердо пролунала відповідь:

ж— Доброго здоров'я, кумо Дарко.

_ Розкажи но, ріднесенький кумчйку, як ти кума свого ...

мого чоловіка...

Дарка задихнулась, схопилась руками за груди. їй не ставало голосу.

Стояла цілковита, туго напнута тиша, і в цьому недоброму мовчанні, навіть у найдальших рядах почули, як Дарка ледве чутно докінчила питання:

— ... Як ти чоловіка мого, Петра Понтелейовича, убивав — страчував ?

— Ні, кумо, не страчував я його!

— Якже не страчував ? — ще вище піднісся дарчин сто-гінливий голос. — Адже ви з Мишком Кошовим козаків убивали ? Ви ?

— Ні, кумо... Ми його ... я не вбивав його ...

— А хто ж з світу його звів ? Ну, хто ? Скажи!

— Заамурський полк тоді...

— Ди! Ти вбив!.. Казали козаки, що тебе бачили на бугрі. Ти був на білому коні! Відмовишся, проклятий?

— Був і я в тому бою ... — ліва рука Івана Олексійовича важко піднеслась до рівня голови, поправила присохлі до рани рукавички. В голосі його виразна була непевність, коли він проговорив: — Був і я в тодішньому бою, але вбивав твого чоловіка не я, а Михайло Кошовий. Він стріляв його. Я за кума Петра не одвітчик.

— А ти, враже, кого вбивав з наших хутірських? Ти сам чиїх діток з торбами сиротами пустив ?—пронизливо крикнула з натовпу вдова Якова Підкови.

І знову, розпікаючи і без того розпалену атмосферу, пролунали істеричні жіночі схлипи, крик і голосіння по мертвому "дурним голосом" . . .

Пізніше Дарка казала, що вона не пам'ятала, як і звідки в руках її опинився кавалерійський карабін, хто їй його підсунув. Та коли заголосили баби, вона відчула в руках своїх присутність сторонньої речі, не дивлячись, помацьки догодалась, що це — гвинтівка. Вона схопила її спочатку за цівку, щоб ударити Івана Олексійовича прикладом, але в до-іоню їй боляче встромилась Мушка, і вона перехопила пальцями накладку, а потім повернула, підвела гвинтівку, і навіть взяла на мушку лівий бік грудей Інана Олексійовича.

Вона бачила, як позад нього шарахнули геть козаки, оголивши сіру, рублену стіну комори; чула злякані скрики: "Тю! Здуріла! Своїх повбиваєш! Пожди, не стріляй!" І, підштовхувана звірячо — настороженим чеканням натовпу, зосередженими на ній поглядами, бажанням помститись за смерть чоловіка і почасти пихою, що раптом з'явилась через те, що от зараз вона зовсім не така, як інші жінки, що на неї з подивом і навіть із страхом дивляться й ждуть розв'язки козаки, що вона повинна тому зробити щось незвичайне, особливе, таке, що може настрахати всіх, — поривана одночасно всіма цими різними почуттями, з'ячною швидкістю наближаючись до чогось передрішеного в глибині її свідомості, про що вона не хотіла, та й не могла в цей момент думати, вона постояла, обережнр намацуючи спуск, і враз, несподівано для самої себе, сильно натисла його.

Відбій примусив її різко хитнутись, звук пострілу оглушив, але крізь звужені прорізи очей вона бачила, як миттю— страшно й непоправно змінилось, тіпнувшись, обличчя Івана Олексійовича, як він розвів і склав руки, наче збираючись плигнути з великої висоти у воду, а потім впав навзнак, і з горячковою швидкістю затіпалась у нього голова, заворушилась, страранно заскребли землю пальці розкинутих рук...

Дарка кинула гвинтівку; все ще не усвідомлюючи ясно те, що вона допіру вчинила, повернулась спиною до вбитого і, неприродним у своїй звичайнісінькій простоті жестом, поправила хустку на голові, підібрала волосся, що вибилось.

— А він ще диха... — сказав один з козаків, з надмірною прислужливістю оступаючись перед Даркою, що повз проходила.

Вона оглянулась, не розуміючи, про кого й що це кажуть, почула глибокий уриваний передсмертною гикавкою, протяжний на одній ноті стогін, що виходив не з горла, а звідкись, неначе з самого нутра. І тільки тоді усвідомила, що це стогне Іван Олексійович, який прийняв смерть від її руки. Швидко й легко пішла вона повз комору, йдучи на майдан, проводжувана рідкими поглядами.

Увага людей переметнулась на Антипа Бреховича. Він, як на муштровому огляді, швидко, на самих носках підбігав до лежачого Івана Олексійовича, чомусь ховаючи за спиною оголений ножовий багнет японської гвинтівки. Рухи його були розраховані й певні. Присів навпочіпки, скерував вістря багнета в груди Івана Олексійовича, неголосно сказав:

— Ну, здихай, Котляров! — і наліг на держално багнета, щосили.

Важко й довго вмирав Іван Олексійович. З неохотою покидало життя його здорове маслакувате тіло. Навіть після третього удару багнетом він все ще роззявлял рота, і спід вищирених залитих кров'ю зубів неслося тягучке хрипке:

— "Ааа!"

— Ех, різак, к чортовій матері! — одпіхнувши Бреховича, сказав вахмістр, начальник конвою, і підніс наган, діловито примруживши ліве око, цілячись.

Після пострілу, що послужив мовби сигналом, козаки, які допитували полонених, почали їх бити. Ті кинулись врозтіч. Гвинтівчані постріли, перемежаючись із криками, прокладали сухо й коротко.

Через годину до Татарського прискакав Григорій Мелехов. Він до смерті загнав коня, і той упав по дорозі з Усть-Хоперської, на перегояі між двома хуторами. Дотягши на собі сідло до найближчого хутора, Григорій взяв там поганеньку конячинку. І спізнився... Піша сотня татарців пішла бугром на Усть-Хоперські хутори, на грань Усть-Хоперського юрту, де йшли бої з частинами Миронівської дивізії. На хуторі було тихо, безлюдно. Ніч темним сер-

369

Тихий-Дін.

панком укривала околичні бугри, задіння, ропотлив! тополі й ясени.

Григорій в'їхав у двір, увійшов до хати. Світла не було. В густій темряві бриніли комарі, тьмяною позолотою блищали образи на покуті.

Вдихнувши, з дитинства знайомий, хвилюючий запах рідного житла, Григорій спитався :

— 65 хто там дома ? Мамуню! Докійко !

— Гришо ! Ти, чи що ? — докійчин голос із горнички.

Шелепуча хода босих ніг, у вирізі дверей біла постать

Докійки, що похапцем затягад поясок спідниці.

— Чого це ви так рано полягали? Мати де?

— У нас тут...

Докійка замовкла, і Григорій почув, як вона часто схвильовано дихад.

— Що тут у вас? Полонених давно прогнали?

— Повбивали їх.

— Я — а — ак ?..

— Козаки повбивали... Ох, Грицю, наша Дарка, стерво прокля — те... — в голосі Докійки почулись обурені сльози, —... вона сама вбила Івана Олексійовича . . . стрельнула в нього...

— Що ти мелеш? — злякано хапаючи сестру за комір вишиваної сорочки, скрикнув Григорій.

Білки докійчиних очей блиснули сльозами, і зі страху, застиглому в її зіницях, Григорій зрозумів, що йому не причулось.

— А Михась Кошовий ? А Штокман ?

— їх не було з полоненими.

Докійка коротко, плутано розповіла про розправу над полоненими, про Дарку.

— ...