Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

До цього я бачив, з яким трудом йому доводилось пересуватись по рівній палубі, спираючись на милиці, а піднятися по трапу без сторонньої допомоги він зовсім не міг. Інвалідність його мусила тривати принаймні ще місяців два. На броненосці він став зайвою людиною. А мені відомо було, що він подавав рапорт на ім'я нашого командира з проханням швидше повернути його на свій корабель.

Я спитав, дивлячись йому прямо в очі:

— Навіщо ви так рано списалися з госпіталю? Хіба погано там жилося?

Васильєв сумно усміхнувся:

— Навпаки, дуже добре. Лікарі ставилися до мене прекрасно і наполягали, щоб я ще залишився на госпітальному судні. Там можна було відлежуватися з комфортом. Годували непогано. Сестри-жалібниці розважали. На випадок бою прапор Червоного Хреста охороняв би мене від усякої небезпеки. І все-таки я не міг там довше залишатися.

— І повернулися на приречений корабель? Чому? — допитувався я.

— Совість не помирилась з розумом. Я всіляко умовляв лікарів, щоб перевели мене на броненосець. Розум, як вірний сторожовий пес, підказував мені, що я роблю неправильний крок — мене може спіткати загибель. А почуття, як незримі канати, тягли мене на броненосець. Я звик до свого корабля, до його екіпажу, до товаришів. І мені нестерпно захотілось рискнути життям разом із своїми друзями. Можливо, в критичний момент я своєю порадою допоможу врятувати корабель...

Я пішов від нього, захопивши з собою том Еміля Золя.

КОРЕЙСЬКОЮ ПРОТОКОЮ

Ескадра перетнула тропік Рака і вступила в помірну кліматичну смугу. Позаду залишився острів Формоза, який ми обійшли з боку Тихого океану. Ніколи в цих водах не було такого скупчення суден.

Закінчувався важкий період нашого переходу через моря і океани. Ми пройшли довгий шлях, витративши на це багато сил і енергії. Ми маємо, ще пережити найстрашніший розділ цієї непотрібної епопеї.

Рано-вранці 10 травня знову почали вантажити вугілля. Погода стояла тиха. Сірі хмари нерухомо висіли над водною широчінню, день наставав сірий і похмурий, без звичайних морських барв. Навколо ескадри, куди не глянь, було порожньо — жодного острова, жодного чужого судна. Це було нам на руку.

Серед команди чулась розмова:

— Це остання наша зупинка.

— Чому остання?

— Через день-два зустрінемося з ворогом.

— А може, підемо навколо Японії. Тоді ще раз доведеться зупинитись.

— Ще невідомо, куди командуючий скерує ескадру. Розумніші матроси міркували:

— Мабуть, відомо, якщо почали сьогодні вантажитись. Броненосець наш і без того так перевантажений, що броньовий пояс на ньому глибоко осів у воду. До Корейської протоки залишились дрібниці — два дні ходу. За цей час ми не встигнемо спалити стільки вугілля, щоб корабель зайняв нормальне положення. Треба міркувати.

На це заперечували:

— Буде тобі міркувати "скажений адмірал".

Офіцери теж додержувались тієї думки, що коли почали вантажити вугілля, то далі ми підемо навколо Японії.

Користуючись зупинкою ескадри, судна дістали з "Суворова" останні накази. В них висувались завдання уже бойового порядку. Адмірал наказував:

"Якщо з'явиться ворог, то за сигналом головні сили ідуть на нього для прийняття бою, підтримувані третім броненосним загоном і загонами крейсерськими та розвідувальними, яким надається право діяти самостійно, зважаючи на умови моменту. Коли сигналу не буде, то, наслідуючи флагманський корабель, зосереджувати вогонь по змозі на головному або флагманському кораблі ворога".

Замість старанно розробленого плану майбутнього бою було дано лише якісь загальні і неясні директиви. На яку частину противника мають бути скеровані атаки? Яким методом виконати їх? Які завдання окремих загонів? Як розуміти, що крейсерам та розвідувальним суднам "надається право діяти самостійно"? І що робити в тому випадку, коли у ворога, через той чи інший маневр, головним буде не флагманський, а який-небудь другорядний корабель?

Даремно молодші флагмани і командири суден ламали голову над цими питаннями. Ніяких додаткових роз'яснень і вказівок вони не дістали. Очевидно, командуючий гадав, що цього цілком досить, а про інше він подбає сам під час бою. Додав тільки, що коли "Суворов" вийде з ладу, то, поки штаб не перейде з нього на інше судно, ескадру веде інший корабель за порядком номерів строю, тобто, спочатку

"Александр III", потім, коли і той буде вибитий, "Бородино" і так далі.

Увечері густіше задиміли труби ескадри. Циферблати лагів акуратно відзначали число пройдених миль, наближаючи нас до берегів Японії. Через кожні півгодини на суднах одбивали склянки, сповнюючи море різнотонним передзвоном.

Минув ще один день. А противник наче згинув з лиця землі, нічим себе не виявляючи. Що це значить? Ми всі дивувались.

Погода почала псуватись. Почувалась прохолода.

Офіцери й матроси наділи чорний одяг.

Інстинкт самозбереження підказував людям, що настав час, коли треба всім з'єднатися в одне ціле для майбутнього бою. Що ми робили б, не маючи в себе як керівників, офіцерів? Але якби ми без них опинилися в безпорадному становищі, то вони без нас зовсім перетворилися б в ніщо. А в морській битві, не так, як у сухопутній війні, можуть бути такі моменти, коли порятунок корабля буде залежати від поведінки лише однієї людини, як офіцера, так і рядового матроса. Вчасно покладений на борт руль не дасть судну перекинутися догори кілем. Візьмемо другий приклад: в бомбовому погребі, де лежать снаряди, начинені піроксиліном, або в крюйт-камері, наповненій картузами бездимного пороху, спалахне пожежа. Тоді весь екіпаж опиниться під загрозою злетіти в повітря. Але від цього може врятувати всіх який-иебудь трюмний машиніст, коли не розгубиться сам: поворотами великого ключа він почне відкривати клапани затоплення і зрошення погребів, вода штучним дощем і сильними потоками рине в приміщення, яке загрожує страшним вибухом, і корабель з усіма людьми буде врятований від загибелі. Що подібні випадки нам доведеться пережити, це зрозуміли офіцери й матроси. Тому стосунки між верхами і низами поліпшилися. Припинились зуботичини, лайка. Матроси, перейнявшись важливістю обстановки, забули на деякий час про знущання над ними, почали охочіше виконувати свої обов'язки.

Броненосець "Орел" давно вже був готовий до бою. Головним чином звернули увагу на усунення горючого матеріалу з верхніх частин корабля, щоб убезпечити себе від пожеж. З цією метою було викинуто за борт дерево, вибране з коєчних сіток, з рубок на містку, з командних приміщень. Було очищено також від зайвих меблів і прикрас каюти батарейної палуби, офіцерський буфет і кают-компанію. Все, що було в них цінне, перенесли в нижні приміщення, а решта пішла за борт. І все-таки цих заходів було не досить. Треба було б, як учив інженер Васильєв, ще більше обдерти корабель, не залишити нічого, що може дати поживу вогню, але командир судна, капітан 1-го рангу Юнг, не наважився рискнути. А командуючий в цьому відношенні не зробив ніяких розпоряджень і, наскільки нам було відомо, навіть у себе на броненосці "Суворов" не вживав ніяких заходів, залишаючи все дерево на своєму місці. І на інших суднах лише деякі командири наважились піти за прикладом "Орла". Далі у нас було вжито заходів для створення штучного захисту тих суднових механізмів і приладів, які можуть бути пошкоджені осколками ворожих снарядів. Для цього використовува-

лись колосники, сталевий трос, мішки з вугіллям, матроські підвісні койки. На випадок пошкодження в механізмах приготували запасні частини, щоб зразу ж можна було пустити їх в хід.

Зовні люди були спокійні, багато жартували, сміялись. Деякі мріяли вголос, як вони будуть проводити час у Владивостоку. Запасні уже думали про швидке повернення на батьківщину. Але це була тільки гра — гра без. сцени і глядачів, один перед одним. З того часу, як залишили свій порт, понад двісті днів відійшло назад, породивши серед нас гіркі думки. Багато гнітючих сторінок перегорнулося в книзі нашого життя, і тепер ми наблизились до останнього розділу — до грізного фіналу.

Ранок 12 травня був холодний і хмарний. Дув чималий вітер, сумно, завиваючи в сталевих снастях рангоуту. Повзли, низько спускаючись, сірі хмари, наче обважнілі від вогкості. Мрячив косий дощ, дрібний, схожий на макові зерна, вкриваючи поверхню моря хворобливим висипом. Горизонт немов оповився густим серпанком, що безперервно пересувався згори вниз. З-за бортів броненосця долітали сплески хвиль.

Ніколи в морі не відчуваєш такого тоскного настрою, як у негоду. Так було і цього разу. Але, незважаючи на вогкість і пронизливий холод, багато хто з офіцерів і команди перебували на верхній палубі і на містках броненосця. В судновий дзвін тільки що пробили шість склянок. Погляди всіх людей були спрямовані на транспорти, які відокремлювались від ескадри, щоб піти в Шанхай. їх було шість штук: "Ярославль", на який переніс свій брейд-вимпел капітан і-го рангу Радлов, "Владимир", "Курония", "Воронеж", "Ливония" і "Метеор". Вони йшли від нас під захистом допоміжних крейсерів "Рион" і "Днепр" Транспорти відходили, посилаючи нам піднятими на щоглах прапорами прощальне вітання. А ми дивилися їм вслід з неприхованою заздрістю.

На баку серед купки матросів, де був і я, почулася розмова:

— От цим, можна сказати, пощастило.

— До Шанхая, кажуть, тільки сорок миль.

— Години через чотири будуть у нейтральному порту. Незабаром транспорти зникли за сіткою дощу.

Верхня палуба на "Орле" зразу очистилась від людей. Всі спустилися вниз. Тільки на передньому містку стовбичили сигнальники з вахтовим начальником на чолі, оглядаючи каламутний горизонт і стежачи за флагманським кораблем, щоб не проґавити якого-небудь сигналу.

Ескадра, звільнившись від зайвого тягаря транспортів, тільки виграла від цього.

Досі все ще не було відомо, якою з трьох проток ми підемо в Японське море. І тільки в цей день, о дев'ятій годині ранку, довідалися, що наша ескадра лягла на курс норд-ост сімдесят градусів, тобто попрямувала до фатального для нас острова Цусіма. Звістка про це стурбувала весь екіпаж. Серед офіцерів помічалась якась розгубленість, матроси наїжились, кидаючи лайки на адресу Рожественського. Куди попер, тупоголовий диявол?

— На загибель веде нас, дурило.