Безхребетна Іспанія - Ортега-і-Гассет Хосе

Я принаймні не можу погодитись із споконвічністю "проголошень", не зауваживши спершу, що вони набирали сили поступово. Якось я опублікую деякі свої давніші нотатки про цікаву психологію "проголошення". Зараз я хочу тільки наголосити на деяких їх особливостях.

Такі симпатичні своєю героїчною витримкою та благородною простодушністю, але доволі обмежені полковники й генерали були переконані в своїй "ідеї", але не так, як переконана нормальна людина, а як божевільні та дурні. (Коли божевільний чи дурень упевнюється в чомусь, то йдеться не тільки про його переконання, адже він вважає, що його переконання поділяють геть усі смертні). Тому вони не вважають за доконче докладати зусиль, щоб належно переконати інших; їм досить проголосити свою опінію, і враз кожен, хто не є нікчемою чи вкрай зіпсутим, перейметься безперечною істиною. Тож ті генерали й полковники вірили, що на їхній "заклик" з казарми озветься луною геть уся Іспанія. [164]

З огляду на це, змовники не мали звичаю дбати про завчасну підготовку великих допоміжних осередків і численних бойових сил. Навіщо? "Проголошувачі" ніколи не вважали, що для того, аби здобути перемогу, необхідна тривала боротьба. Впевнені, що мало не весь світ думає потай так само, вони сліпо вірили в магічний ефект "проголошення" фрази. Таким чином, вони не ставали до боротьби, а вступали у володіння Владою.

Гадаю, що мало не всі політичні рухи останніх років позначені цими двома прикметами "проголошень".

Але аналіз сучасного стану Іспанії був би неповним і навіть викривленим, якщо розуміти описаний мною устрій партикуляризму як середовище запеклої боротьби між класами. Може, для когось це зайві тонкощі, але для мене важливо розмежувати партикуля-ристське розокремлення з войовничим темпераментом. Дай Боже, щоб в Іспанії були люди, спраглі боротьби! На превеликий жаль, усе навпаки.

Загальновідомо, що для того щоб запалити свічку, вона принаймні не повинна горіти. Точнісінько так, щоб запалитись жагою боротьби, не треба принаймні вважати, що битву вже виграно. Стан духу бійця і переможця гранично відмінні. Той, хто справді хоче боротися, виходить із засновку про наявність противника, могутнього противника, а відтак — небезпечного, отже, й гідного поваги. Зважаючи на це, він спробує дійти можливої згоди та співпраці, використавши всі можливі засоби — переконання, доброзичливість і навіть хитрощі, щоб залучити під свій прапор якомога більше сил. Той, хто вважає себе переможцем, вчинить навпаки, бо має за своєю спиною поверженого противника. Йому не треба виявляти чемності, запобігати перед кимось, просити допомоги, вдавати щирість і доброзичливість, що прихиляють серця. Навпаки, йому вигідніше зменшити свої лави, аби трофеї перемоги поділити між меншої кількості переможців і прямцем вступити у володіння здобутого. Відкритий виступ є, властиво, тактикою переможця, а не борця.

Огляньмо будь-який політичний рух останніх років і побачимо з його тактики, що він виник не задля боротьби, а навпаки, з переконання, що партію вже виграно.

1917 року робітники й республіканці зробили спробу такої собі революції. Вони вирішили, що липневі заворушення [165] у війську — слушна для того нагода. Нагода для чого? Для битви? Ні, навпаки,— нагода взяти в руки владу, яка, здавалося, лежала серед дороги, мов "res nullius" *. Тому соціалісти й республіканці і не подумали з кимось там рахуватися, звернутися з палкими словами й шляхетним вільнодумством до решти нації. Вважаючи, що мало не весь світ поділяв їх прагнення, вони кинули "клич" у трьох чи чотирьох кварталах стількох же поселень.

* Нічия річ (латин.).

За кілька років до того виник "маурізм". Дон Анто-ніо Маура, скориставшись однією із слушних нагод, вчинив помилку "проголошення". Це було "проголошення" левіта. Він повірив в існування маси іспанців, кількісно та якісно найзначнішої, яка відкинулась від громадського життя через відразу до політики. Він вважав, що ця "нейтральна маса" палала подібними до його переконаннями і схвалювала суворий авторитаризм, ревно сповідувала традиційний католицизм і захоплювалась барокковою прозою нашого XVII століття. Досить було кинути "клич", щоб той тулуб Іспанії збудився до громадського життя. Врешті-решт, годилося б трохи підштовхнути його задавнену інерцію і зробити обов'язковим голосування. А як бути з рештою, тими, хто завідомо не погоджувався з ними? Ет! Таких немає, а якщо і є, то це грішники. Замість того щоб прихилити їх до себе, переконати чи направити на праведний шлях, їх треба негайно усунути, відсторонити, накресливши магічну лінію між добрими та лихими. Звідси славнозвісне "ми — це ми". В час свого найвищого піднесення дон Антоніо Маура не зробив жодної спроби переконати тих, хто ще не був переконаний.

Роки самотності навчили високий дух сеньйора Мау-ри, що для здійснення великих справ найгіршою тактикою є відлучення. Тож для того щоб деякі показові відлучення були ефективними, необхідно компенсувати їх великодушними пропозиціями співпраці, благородними закликами на всі чотири сторони, щоб усі громадяни почувалися названими.

Відсутність спільності інтересів зумовлює нині прикметний феномен нашого громадського життя, що вартує роздумів,— руйнувати годен будь-хто: вояк, робітник, [166] той чи інший політик, ті чи інші засоби масової інформації, та ніхто не годен розбудувати, навіть для убезпечення своїх власних прав.

Іспанії бракує енергійності. Якщо не об'єднати її, нам не вибратися з біди. Якось я казав, що найкраща політика в розважливому афоризмі Санчо Панси: "Коли тобі приводять теличку, поспішай з налигачем".

Та замість того щоб поспішати з налигачем, ми, схоже, заповзялися позабивати всіх теличок.

НЕМАЄ СПРАВЖНІХ ЛЮДЕЙ ЧИ НЕМАЄ МАС?

Як не дивно, попри звивистість шляхів усякої, бодай трохи заплутаної ідеї, дане есе не збивається на манівці. Я зробив у ньому припущення, що сьогодення Іспанії позначене переважним владуванням партикуляризму та властивої йому тактики відкритого виступу. В такому разі випадало б послугуватися, як найпомітнішим фактом, явищем каталонського та біскайсь-кого сепаратизму. Але простолюд вбачає в ньому не більш як різновид неспогаданої й випадкової пухлини, що нарядилась на іспанській плоті, а найбільшу її злоякісність — у тому, що, на мою думку, є лиш несуттєвим і звичайним приводом, якого шукає для віддушини найбільша хворість. Каталонство і біскайство є тривожними симптомами не тим, що в них є позитивного й типового — "націоналістичне" утвердження, а тим негативним і спільним для великого руху де-зинтеграції, що впливає на все життя Іспанії. Тому було цікаво показати спершу, що ці теперішні націоналізми є лиш продовженням прогресуючого територіального розпаду, якого Іспанія зазнає протягом трьох століть. Відтак годилося б унаочнити тотожність, яка, попри різні гримаси, існує між регіональним партикуляризмом і партикуляризмом класів, груп та цехів. Якщо постерегти, що ті самі колеса цих тенденцій та емоцій рухають каталонство і діяльність війська — дві, на перший погляд, антагоністичні речі, можна уникнути помилкової локалізації зла. Історична реальність часто, як та сорока в пампасах, що тут стрекоче, а там яйця кладе. [167]

Отже, ця студія може прислужитись для того, щоб спрямувати увагу до найглибших і найширших шарів іспанського життя, де справді гніздяться болі, які згодом озвуться зойками в Барселоні чи в Більбао.

Мова йде про граничну атрофію, якої зазнали ті духові функції, чия місія полягає саме в подоланні відокремленості, відрубності індивіда, групи чи регіону. Маю на увазі багатогранну діяльність, яку у здорових народів звичайно здійснює кожен громадянин, створюючи або приймаючи великі проекти, ідеї та колективні вартості.

Показовим прикладом цієї атрофії є позірно невинна банальність. Мовляв, "перевелися нині чоловіки" в Іспанії. Гадаю, що такий собі Кув'є від історії, знайшовши кістку цієї простої фрази, так часто повторюваної серед нас, міг би реконструювати весь скелет іспанського духу останніх років.

Коли кажуть, що "перевелися нині чоловіки", мається на увазі, що вчора вони були. Ця фраза не претендує на абсолютність, це чисто порівняльне поцінування між учора й сьогодні. Учора — це щаслива доба Реставрації і Регентства, за якої ще були "чоловіки".

Якби ми були спадкоємцями такої справедливої доби, яка б породила в Іспанії свого Бісмарка чи Кавура, Віктора Гюго чи Достоєвського, Фарадея чи Пастера, то визнання, що "перевелися нині такі чоловіки", було б найприроднішою річчю в світі. Але Реставрація і Регентство не тільки не позначені подібними постатями, а навпаки — являють собою час найбільшого занепаду в етнічних долях Іспанії. Ніхто не може сумніватися, що життьова змістовність нашого народу нині набагато вища, ніж у ті часи. І в науці, і в національному багатстві Іспанія неабияк виросла.

І все-таки раз у раз чуєш: учора були чоловіки, а нині перевелися. Це викликає певний сумнів. Який різновид "чоловічості" був властивий тодішнім "чоловікам" і чого ж бракує теперішнім псевдочоловікам? Може, вони були розумніші й здібніші? Чи були кращими лікарями й інженерами, ніж нині? Чи Ечегарай знав математику краще за Рея Пастора? Чи Руїс Со-рілья був енергійніший і прозорливіший за Леру? Чи Сагаста був дотепніший за графа Романонеса? Чи творчість Менендеса і Пелайо була науковіша, ніж творчість Менендеса Підаля? Чи вартували більше поетичні [168] одкровення Нуньєса де Арсе, ніж Рубенса Даріо? Чи кастілець Валера писав краще за Переса де Айяла? Для кожного, хто судить безсторонньо і з певною компетентністю, немає сумніву, що майже в усіх дисциплінах і галузях іспанці нині такі ж вправні, якщо не кращі, ніж учора, хоча їх так мало, як сьогодні, так і вчора.

А втім, є рація у вислові "перевелися нині чоловіки". "Чоловічість", за якою, не усвідомлюючи того, нудьгують люди, полягає не в обдарованості, властивій звичайній людині, а в тій обдарованості, якої загал, натовп, маса очікує від своїх обранців. Цими роками повимирали останні представники тієї доби "чоловіків". Ми їх знали і спілкувалися з ними. Хто міг би наповажне вихваляти їхні доволі скромні інтелектуальні здібності та активність? Проте ми вважали їх "чоловіками".