Безхребетна Іспанія - Ортега-і-Гассет Хосе
Так було в Греції, і в цьому причина її історичної нестабільності. Настав момент, коли еллінська нація стала немов індустрією, яка розробляла зразки замість того, щоб задовольнитися стандартами і продукувати згідно з ними багатющий людський товар. Геніальна, як культурна цілісність, Греція була нестала, як соціальне тіло і як держава.
Протилежний випадок становлять Росія та Іспанія — дві скрайні точки великої європейської діагоналі. Багато в чому відмінні, Росія та Іспанія тотожні в тому, що ці дві раси— "народи" страждають на очевидну й тривку злиденність на видатні особистості. Слов'янська нація — це величезна народна маса, над якою труситься дрібненька голова. Ясна річ, завжди була вища меншина, що впливала на російське життя; але таких незначних масштабів порівняно з обширом раси, що ніколи не змогла наповнити своїм організаторським впливом гігантську народну плазму. Звідси протоплазматичний аморфний аспект, стійко примітивний, російського життя.
Що ж до Іспанії... Дивно, що з нашої довгої історії сто раз не змито піною найприкметнішу і водночас найочевиднішу рису — майже повсякчасну диспропорцію між вартістю нашого простолюду і вартістю наших добірних меншин. Автономна особистість з індивідуальною і свідомою поставою щодо життя вкрай рідкісне явище для нашої країни. У нас цю функцію взяв на себе весь "народ", а те, що "народ" не здужав, лишилось незайманим. Але "народ" може виконувати гільки елементарні функції життя; він не може робити ані науку, ані високе мистецтво, ані творити цивілізацію із складними технологіями, ані організувати міцну державу, ані дистилювати від магічних емоцій високу релігію.
І справді, іспанське мистецтво прекрасне в своїх народних та анонімних формах — співи, танки, кераміка — і дуже бідне в своїх вчених та особистісних формах. Подеколи з'являлась геніальна людина, діяльність котрої не могла піднести пересічний рівень. Між ним, самотнім індивідом, і плебейською масою не було посередників, а відтак і спілкування. І навіть ці рідкісні іспанські генії завжди були "напівнародними", а їхня [184] діяльність так і не змогла повністю звільнитися від плебейства й вульгарності.
Познака, що відрізняє масовий витвір від індивідуального,— це "анонімність". Порівняйте, скажімо, історію Англії чи Франції з нашою національною історією, і помітите анонімний характер нашого минулого на противагу багатству особистостей на кону тих націй.
Тим часом як історія Франції чи Англії є історією, твореною головним чином меншинами, у нас усе зроблено масою — безпосередньо або через можливу конденсацію в громадській, політичній чи церковній владі. Потрапивши до будь-якого нашого тясячолітнього містечка, ми бачимо церкви та громадські будівлі. Індивідуальних витворів майже немає. Хіба не помітно злиденності нашої цивільної ужиткової архітектури? "Палаци" старих міст є, властиво, дуже скромними помешканнями, на фасадах котрих хвальковито гримасує геральдична марнота. Якщо відібрати в Толедо замок Алькасар і кафедральний собор, залишиться убоге селище.
Отже, людей могутнього мистецького світовідчуття, здатних створити особистий стиль, бракувало не менш, як сильних характерів, які зосереджують у власній особі велику соціальну енергію і завдяки цьому можуть здійснити великі звершення матеріального чи морального порядку.
Взявши будь-який аспект іспанської теперішньої, учорашньої чи позавчорашньої творчості, ви відразу виявите аномальну відсутність достатньої меншини, Цей феномен пояснює всю нашу історію, навіть моменти швидкоплинної повноти.
Але говорити про історію Іспанії — це говорити про незнане. Можна стверджувати, що майже всі уявлення про національне минуле, закладені в голови іспанців,— безглузді й часто-густо гротескові. Всі ці концепції не тільки хібні, а й інтелектуально потворні, вони є неабиякою перепоною на шляху поліпшення нашого життя.
Мені не хотілося б викладати тут надто побіжно те, що, на мою думку, є суттєвими контурами іспанської історії. Мої міркування до такої міри єретичні, настільки суперечать загальновизнаним канонам, що сказане мною може видатись історією Іспанії навиворіт. [185]
Але є один пункт, якого я не можу обминути. Ми повсякчас чуємо, що одна з найочевидніших чеснот нашого минулого полягає в тому, що в Іспанії не було феодалізму. На цей раз дана думка почасти вірна — в Іспанії не було феодалізму; втім, це аж ніяк не чеснота, а наше перше велике лихо і причина всіх інших лих.
Іспанія — це, так би мовити, соціальний організм, історична істота, що належить до певної відміни, до типу суспільств або "націй", що постали у центрі та на заході Європи після краху Римської імперії. Це має означати, що специфічна структура Іспанії ідентична структурі Франції, Англії та Італії. Чотири нації формуються поєднанням трьох елементів, два з котрих є спільними для всіх, і тільки один різниться. Ці три елементи такі: відносно автохтонна раса, цивілізаторський романський седимент та імміграція германців. Романський чинник, скрізь ідентичний, являє собою нейтральний елемент в еволюції європейських націй. На перший погляд, логічно було б шукати вирішальний принцип диференціації між ними — в автох-тонності, тобто причина того, що Франція диференціювалася від Іспанії, полягає в різниці галльської та іберійської рас. Але це помилка. Звісно, я не маю наміру спростовувати розподільний вплив галлів та іберів у розвитку Франції й Іспанії; я лиш не згоден, що він був вирішальним. Це не так просто. Є нації, що сформувалися через сплав в одній площині різноманітних елементів. До цього типу належать майже всі азійські нації. Народ А і народ Б плавляться, але в механізмі цієї плавки жодному з них не відповідає вищий динамічний ранг. Але наші європейські нації мають дуже відмінну історичну анатомію та фізіологію у порівнянні з цими східними тілами. Як я згадував вище, вони належать до різних зоологічних відмін і мають окремішню біологію. Це суспільства, породжені завоюванням якогось народу іншим, а не якогось народу якимсь військом, як це відбулося в Римі. Завойовники-германці не сплавляються з переможеними автохтонами в тій самій площині — горизонтальній, а навпаки — вертикально. Вони можуть зазнавати впливу з боку переможеного, як зазнавали його від римської дисципліни; але, в суттєвому, це вони накидають свій соціальний стиль упокореній масі; вони є творчою та організовуючою [186] силою; вони є "формою", тимчасом як автохтони є "матерією". Вони — вирішальний інгредієнт, вони — ті, хто "вирішує". Вертикальний характер національних європейських структур утримує їх при формуванні об'єднаними в два поверхи чи шари, що, на мою думку, є типовою рисою їх історичної біології.
Оскільки германці були вирішальним інгредієнтом, це позначилось також на результатах диференціації. З огляду на це я доходжу думки, яка може видатись скандальною. Але я таки висловлю її. Різниця між Францією та Іспанією походить не стільки з відмінності між галлами та іберами, скільки з відмінної вдачі германських народів, що зайняли ці дві території. У Франції — все від франків, в Іспанії — від вестгота.
На лихо, між франком і вестготом велика відстань. Якщо розмістити германські народи, що іммігрували, на шкалі більшої чи меншої історичної вітальності, то франк зайняв би вищий щабель, а вестгот — набагато нижчий. Чи була споконвічною і вродженою ця різна потенція одного й другого? Тепер ми не можемо цього вияснити, та й не важить це для нас. Річ у тім, що вже на той час коли франк зайшов у Галлію, а вестгот — в Іспанію, вони належали до різних рівнів людської енергії. Вестготи були найдавнішим народом Германії, який співіснував з Римською імперією в час її деградації, зазнав її безпосереднього і заразливого впливу. Через те він був "цивілізованішим", тобто більш реформованим, деформованим та закостенілим. Всяка одержана "цивілізація" несе в собі смертельну загрозу для того, хто її одержує. Бо "цивілізація" — на відміну від культури — це сукупність механізованих технологій, штучних збуджень, розкошів, що з плином часу формується в житті народу. Прищеплена ж до іншого народного організму, вона завжди несе в собі токсичність, у значних дозах — смертельну. Один приклад: алкоголь був розкішшю для цивілізацій білої раси, яка, хоча їй і шкодить його вживання, виказала себе здатною зносити його. Натомість, перенесений в Океанію і чорну Африку, алкоголь винищує цілі раси.
Отже, германські вестготи, алкоголізовані романізмом,— це недужий народ, що рухався, спотикаючись у просторі і в часі, доки не дістався Іспанії — останнього закутка Європи, де знаходить перепочинок. Франк, навпаки, чистий від сторонніх домішок, вторгається [187] в язичницьку землю Галлії, обдаровуючи її невтримним потоком своєї життьової снаги.
Є люди, які, чуючи мову про життьову снагу, уявляють собі наділену горою м'язів, здатну з'їсти ведмедя і випити більше відра вина людину. Для них життьовість є синонімом брутальності. Я ж хотів би, щоб мої читальники розуміли під життьовістю силу органічного творення, в чому й полягає життя, хоч би яке було його походження. Життьовість — це сила, якою здорова клітина має зачати іншу клітину. Життьовість — це таємна сила, що створює велику історичну імперію. В кожній відміні й різноманітті живих істот життьовість, або сила органічного творення, прибирає властивого спрямування чи стилю.
Так само, як семіт і римлянин мали свій властивий стиль життьовості, має його і германець. Він створив мистецтво, науку, суспільство своїм властивим способом, і тільки ним, згідно з певним модулем, і тільки з ним. Коли в історії якогось народу помітно відсутність або зменшення якихось типових феноменів, можна бути певним, що це — хворий, занепадаючий, зне-живлений народ. Один народ не може вибирати між різними стилями життя: він або живе згідно зі своїм власним, або не живе. Від страуса, котрий не може бігати, марно чекати, щоб він, натомість, літав, як орел.
Отже, найприкметнішою рисою германців у творенні соціальних форм був феодалізм. Мусимо вживати цей традиційний термін попри його неточність і можливість різних його тлумачень. Феодалізмом, властиво, мусила б називатись сукупність правових формул, які від XI століття вживаються для визначення взаємин між "сеньйорами" або "шляхтою".
