Безхребетна Іспанія - Ортега-і-Гассет Хосе

Імперія монголів триває за життя коваля, котрий викував її крицею свого меча; витвір Цезаря, навпаки, тривав століття і прогучав відлунням у тисячоліттях.

У всякому справжньому поєднанні сила має додатній характер; реальна потуга завжди полягає в національній догмі, привабливому проекті спільного життя. Відкинемо будь-яку статичну інтерпретацію спільного національного життя і спробуємо витлумачити його динамічно. Просто так собі люди гуртом не живуть; такий зв'язок a priori існує тільки в родині. Спільноти, що входять до держави, живуть разом задля чогось; це спільність намірів, прагнень, великого пожитку. Гуртом живуть не для того, аби бути вкупі, а щоб робити щось укупі. Коли Рим підкорює довколишні народи не самими легіонами, вони почувають себе прищепленими до латинського дерева і плекають певні надії. Рим був для них, мов якесь велике життєдайне підприємство, де всі можуть співпрацювати. Рим був проектом всесвітньої організації, вищою правовою традицією, досконалим урядуванням, скарбницею одержаних від Греції ідей, які додавали життю великосвітськості, святечності та досконаліших утіх. Того дня, коли Рим перестав бути прекрасним завтра, Імперія розпалась.

Учора, минулий час, традиція не є вирішальним чинником для нації. Ця помилка постає, як я вже зазначав, з пошуків кореня держави у сім'ї, родовій, пращурній спільноті, загалом у минулому. Нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра.

Що стосується сили, то визначити її місію неважко. Хоч би яка глибока була історична доконечність союзу між двома народами, це заходить у суперечність з приватними інтересами, примхами, ницістю, пристрастями і, найбільше, загальними передсудами, що тримаються на поверхні непокірливої народної душі. Все це не витримує критики з погляду історії та цивілізації, суперечить природі людини і стає на шляху історії. Дійовим засобом проти цього є лиш сила — велика політична хірургія.

З висоти цих міркувань, немов з обсерваторії, поглянемо тепер з майже астрономічної перспективи у далечінь, на сьогодення Іспанії. [145]

ЧОМУ ІСНУЄ СЕПАРАТИЗМ?

Одним з найприкметніших феноменів іспанського політичного життя в останні двадцять років стала поява регіоналізмів, націоналізмів, сепаратизмів, тобто рухів етнічного й територіального відокремлення. Чи багато іспанців усвідомлює справжню історичну реальність цих рухів? Боюся, що ні.

Для переважної більшості каталонський і баскський "націоналізм" є штучним рухом, який видуманий, скажімо так, "з нічого", без глибоких на те причин та мотивів, і виник з доброго дива якихось кільканадцять років тому. З цього випливає, що Каталонія і Країна Басків доти не були соціальними єдностями, відмінними від Кастілії чи Андалусії. Іспанія, мовляв, була однорідною масою, без якісних перервностей, без внутрішнього розмежування її частин. А розводити балачки про регіони, про різні народи, про Каталонію, про Еускаді — це все одно, що встромити ножа в однорідну масу і розкраяти на різні організми одвічне, компактне ціле.

Якісь там люди, спонукувані економічною захланністю, власними амбіціями, більш-менш келейною заздрістю, умисне підривають національну єдність своїми свавільними діями. Той, хто має таке уявлення про сепаратистські рухи, висновує з логічною послідовністю, що єдиний метод боротьби з ними полягає в їх придушенні шляхом прямих утисків, переслідування їх ідеї, їх організації та їх членів. Це втілюється в таку, наприклад, конкретну форму. В Барселоні та Більбао змагаються "націоналісти" й "унітаристи"; тож центральна влада мусить надати нездоланну силу, яку вона, як тотальна влада, має, одній з ворогуючих сторін; ясна річ — унітарній. Це. принаймні те, чого домагаються баскські та каталонські центристи, і з їхніх уст нерідко можна почути таке: "Сепаратистів не годиться трактувати як іспанців"; "усе владнається, коли центральна влада настановить нам губернатора, котрий би прислухався до нас".

Мої міркування про витоки, характер, трансцендентність і трактування цих сепаратистських прагнень украй відмінні. Мені здається, що унітаризм, котрий до сьогодні протистоїть каталоністам і біскаїстам, є продуктом каталонських та біскайських голів, зроду нездатних [146] (говорю загалом, шануючи конкретні особи) зрозуміти історію Іспанії. Для них усе ясно, як божий день: Іспанія — витвір Кастілії, тож усі підстави вважати, що тільки кастільські голови мають адекватні органи для розуміння великої проблеми інтегральної Іспанії. Я не раз потішався, уявляючи собі, що було б, якби тисячу років тому не кастільці, а унітаристи, каталонці й біскайці, були уповноважені кувати таку величезну річ, яку ми називаємо Іспанією. Гадаю, що вони, неспроможні підняти єдину Іспанію, б'ючись лобами в стіну, перетворили б півострів на тисячу кантонів. Оскільки, як ми згодом побачимо, таке розуміння "націоналізмів" і спосіб боротьби з ними є, своєю чергою, сепаратизмом і партикуляризмом. Це те саме каталонство і біскайство, тільки з протилежним знаком.

ТАНТО МОНТА

Уродженці цього суворого плоскогір'я, що тягнеться від Ебро до Тахо, розчулюються на згадку про поєднання Кастілією півострова. Від самого початку Кастілія дає знати, що вміє володарювати. Усе залежить від енергії, якою вона потрапила володарювати самою собою. Бути паном самого себе — це перша умова панування над іншими. Кастілія прагне здолати у своєму власному серці потяг до хуторянства, розуміючи вузьке бачення безпосередніх інтересів, що панує серед решти іберійських народів. Відтак вона спрямовує своє завзяття на великі починання, які потребують широкої співпраці. Вона першою започаткувала довгі, складні траєкторії міжнародної політики — ще одна ознака націоналізаторського генія. Великі нації утворилися не з нутра, а ззовні; тільки вдатна міжнародна політика, політика далекосяжних намірів, уможливлює вдалу внутрішню політику, котра, врешті-решт, завжди є мілководною політикою. Лише в Арагоні, як і в Кастілії, існувало міжнародне чуття, на перешкоді якому, проте, стояла геть протилежна цьому достоїнству вада — затята селянська недовірливість, незбориме прагнення зберегти свої етнічні й культурні особливості. Тривалі прикордонні змагання кастільців з мусульманами — іншою цивілізацією, приводять їх до усвідомлення історичної близькості з іншими іберійськими монархіями, [147] попри видимі відмінності у зовнішності, вимові, вдачі, землі. Отже, "єдина Іспанія" народжується в голові Кастілії не як прочуття чогось реально існуючого — Іспанія насправді не була єдиною,— а як абстрактна ідея чогось здійснимого, спонука виявлення волі, "уявне завтра, здатне дисциплінувати сьогодні". Так мішень вабить стрілу й напинає тятиву. Так діловій людині Сесілу Родсу спадає на думку ідея Родезії — імперії в диких африканських нетрях. Коли на чолі традиційної політики Кастілії стає ясний, проникливий розум Фернандо Католика, все стає можливим. Геніальна арагонська лисиця збагнула, що Кастілія мала рацію — треба перебороти недовірливість своїх селян і об'єднатися в більшу Іспанію. Далекосяжні наміри Фернандо могли бути здійснені лише з Кастілії, бо тільки в ній вони знаходили властивий відгук. Отже, іспанської єдності досягнуто. Але навіщо? З якою метою? Під якими гаслами й прапорами? Щоб жити вкупі й грітись довкола головного вогнища, одне побіч одного, мов старенькі сивіли взимку? Все навпаки. Союз укладається для того, щоб випромінити іспанську енергію на всі чотири сторони, щоб розлитися по планеті, щоб створити ще більшу імперію. Іспанія єднається задля цього і з цієї причини. Марево таких починань є спробою зазирнути за видноколо. Це вабить, захоплює і спонукає до союзу, що збиває антагоністичні темпераменти в один компактний блок. Для того, хто має добре історичне чуття, немає сумніву, що "іспанська єдність була, передусім і над усім, тогочасним об'єднанням двох великих міжнародних політик — політики Кастілії, спрямованої на Африку й центр Європи, і політики Арагону, скерованої на Середземномор'я. Вислідом стало те, що вперше в історії виникає ідея "Weltpolitik"; іспанська єдність була створена саме для того, щоб випробувати її.

У попередньому розділі я стверджував, що національне поєднання, спільне життя народів і соціальних груп вимагає якогось високого наміру співпраці та привабливого образу життя вкупі. Історія Іспанії підтверджує цю опінію, витоки котрої сягають історії Риму. Ми, іспанці, об'єдналися п'ять століть тому, щоб здійснити "Weltpolitik" і щоб випробувати багато інших починань під великим вітрилом.

Це аж ніяк не моя химерна побудова, не віньєтка китайського мандарина, яку нероба літератор доточує п'ятсот років по тому до надій і смутків давньої доби. [148]

Серед тисячі інших свідчень я хотів би навести ось ці два, що дають безперечні докази і доповнюють одне одного. Перше належить Франческо Гіччіардіні — молодому флорентійському амбасадору в нашому краї. У своїй книзі "Relazione di Espagna" він розповідає, як одного разу спитав у короля Фернандо: "Як могло статися, що такий войовничий народ, як іспанський, завжди звойовували, цілком чи почасти, галли, римляни, карфагеняни, вандали, маври?" На що король відказав: "Нація досить вдатна до війни, але безурядна, тож чинити з нею великі справи може лиш той, хто вміє тримати її укупі й давати їй лад". Саме це, додає Гіччіардіні, і зробили Фернандо та Ізабелла; завдяки цьому вони змогли повести Іспанію на великі мілітарні звершення (3).

Тож виходить, що єдність — це причина і умова здійснення великих справ. Чи хтось сумнівається? Але набагато цікавішим, глибшим і вартнішим є зворотній зв'язок — ідея великих звершень породжує національну єдність.

Гіччіардіні не відзначався надто великим розумом. Найсвітлішою головою того часу був Макіавеллі. За тієї доби ніхто стільки не розмірковував про політику, ніхто краще за нього не знався на механізмах канцелярій. Окрім того, далекоглядного секретаря сеньйорії, як нікого, цікавила діяльність Фернандо. Його "Державець" є, власне кажучи, роздумами про те, що зробили Фернандо Католик і Чезаре Борджа. Макіавеллізм є чисто інтелектуальним коментарем італійця до діянь двох іспанців.

Існує цікавий лист, що його Макіавеллі пише до свого приятеля Франческо Ветторі, ще одного флорентійського амбасадора, з приводу неочікуваного замирення, що його Фернандо Католик запропонував королеві франції 1513 року.