Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
Зауваж: людина ніяк досхочу НЕ наслухається запевнень, що вона тобі сподобалася, сподобалась до нестями. Врешті, саме його любов і прихильність до цього сірого натовпу зробили цю людину такою майстерною; і якщо вона змушує радіти життю, а натовп платить захопленням, то хіба це не взаємне ощасливлення, не найшвидше поєднання обопільних бажань?
Розділ шостий
Останні рядки в загальних рисах відтворюють перебіг думок, що роїлися в моєму розпаленому допитливому мозкові, коли я стояв у вбиральні Мюллера-Розі. Наступними днями, навіть тижнями я багато-багато разів з хвилюванням і цікавістю повертався до них. Ці внутрішні пошуки щоразу сповнювали мене тривогою, невтримним бажанням, надією, п'янили й радували так, що навіть тепер, попри всю мою величезну втому, один спогад про них примушує швидше калатати моє серце. Але в той час ці почуття були такі сильні, що, здавалося, груди у мене розірвуться під їхнім натиском, так що часом я почувався просто хворим і користався цим своїм станом як приводом не йти до школи. Розводити балачки про мою дедалі зростаючу відразу до цієї ворожої інституції я вважаю зайвим. Необхідна умова життя для мене — це свобода думки й уяви; саме тому я й згадую про своє довголітнє тюремне ув'язнення з меншою неприязню, ніж про кайдани упокорення й страху, які накладала на чутливу душу хлопчика така, здавалося б, поважна дисципліна, що панувала в схожому на коробку будинку з білого ракушняку, який розташовувався в нижній частині нашого містечка. А якщо взяти до уваги ще й мою внутрішню самотність — про причини її я говорив вище, — то, звичайно, немає нічого дивного, що я не лише у свята, але і в будні дні був радий ухилитися, аби не відбувати шкільну службу.
Тут мені неймовірно прислужилося моє вміння імітувати почерк батька, що я його виробив під час своїх самотніх ігор. Батько, безперечно, є взірцем для підростаючого хлопчика, який прагне долучитися до світу дорослих. Несвідомо спираючись на таємничу спорідненість та схожість статури, підліток-син намагається перейняти звички батьків, які порівняно з власною недолугістю видаються йому гідними захоплення; тож захоплюючись ними, він розвиває спадково закладені в ньому здібності. Водити пером легко й діловито, як батько, було моєю мрією, коли я ще сяк-так вимальовував кривулі на розлінованій грифельній дошці; скільки паперу я змарнував пізніше, коли намагався тримати ручку з такою самою ґрацією, як батько, й з пам'яти відтворювати його почерк!
Власне, це було неважко, оскільки почерк у батька був майже дитячий, каліграфічно бездоганний і невиписаний; щоправда, літери в нього виходили крихітні, але завдяки неймовірно довгим сполучним штрихам почерк здавався розгонистим, і цю манеру я швидко й чудово навчився наслідувати. А щодо підпису "Е. Круль", то на противагу до ґотично загострених літер тексту він мав скорше латинський характер, щоправда, його оточувала ціла хмара розчерків, на перший погляд ніби неповторних, але власне, надзвичайно простих, тож підпис вдавався мені майже бездоганно. Нижня половина першої літери імени збігала донизу красивою летючою лінією, а в її відкрите лоно акуратно вписувався перший склад прізвища. Ця лінія двічі перетиналася другою, що починалась від хвостика "у", яке окреслювало весь підпис, і видовженою петлею спускалася донизу. Весь підпис спрямовувався радше у висоту, ніж у ширину, й при всій своїй химерності був вигаданий по-дитячому наївно, тож я й відтворював цей підпис так, що сам батько не зумів би відрізнити його від власноручного. А тому хіба не напрошувалася думка використовувати вміння, надбане просто так, з нудьги, для свого духовного розкріпачення?
"Мій син, Фелікс, — писав я, — 7 числа currentis[3] через шлункові болі пропустив заняття, що я з жалем змушений підтвердити. Е. Круль". Або ж таке: "Гнійне запалення окістя, а також вивих правого плеча змусили Фелікса з 10-го по 14-те цього місяця пролежати в ліжку й, на превеликий жаль, утриматися від відвідування школи. Моє пошанування, Е. Круль". Оскільки цей виверт удавався, ніщо вже не заважало мені кілька днів поспіль блукати околицями містечка, або, лежачи на зеленій галявині, в затінку шурхотливого листя, поринати в юні мрії, або цілими годинами дрімати серед мальовничих руїн блаженної пам'яті єпископського замку над Райном, або, нарешті, суворої зимової пори знаходити притулок у майстерні хрещеного Шіммельпрістера; він хоч і шпетив мене на всі заставки за такі штуки, але в голосі відчувалося, що причини, які мене до цього спонукали, йому також видаються поважними.
Нерідко траплялося й так, що я оголошував себе хворим, залишався вдома й не вставав з ліжка, вважаючи, як я вже говорив, що в мене є на це певне внутрішнє право. За моєю теорією, будь-який обман, в основі якого не закладено хоча б крихти вищої правди, іншими словами, брехня неприкрита, недосконала й незґрабна буде викрита першим зустрічним. Справді успішним буде лише обман, який цілком не заслуговує такого визначення, обман, який зводиться до того, аби живу правду, яка ще не остаточно утвердилася в реальному світі, наділити тими матеріальними ознаками, без яких світ не погоджується вважати її правдою. Я був здоровим хлопчиком і, за винятком дитячих хвороб з легким перебігом, не знав серйозних недуг, проте я ніколи не розігрував грубої комедії, коли вранці ухвалював рішення оголосити себе хворим і, таким чином, уникнути страху і неприємностей, що чекали на мене у школі. Та й навіщо було мені витрачати стільки непотрібних зусиль, коли я завжди мав у розпорядженні відповідні засоби, аби в тихо мирити моїх духовних поневолювачів? Ні, напруження всіх внутрішніх сил як наслідок роздумів, про які я говорив вище, у той час мене дуже виснажували, а вкупі з огидою до шкільного ярма вони надавали безперечної переконливости моїй грі у хворого й озброювали мене всіма засобами, необхідними для того, щоб викликати тривожну заклопотаність лікаря й домочадців.
Удавати хворого я починав без жодних глядачів, ніби для себе самого, щойно моє рішення насолодитися цього дня свободою разом з невблаганним ходом годинникових стрілок виростало в нагальну потребу. Я вже проґавив останню хвилину, коли можна було встати, не боячись запізнення, в їдальні вистигав приготований покоївкою мій сніданок, тупоголові хлопчаки вже йшли до школи, будній день розпочався, і я мав власними силами, на свій страх і ризик вирватися з цього деспотичного розпорядку. Від сміливости такого задуму мені холонуло серце й починало пекти під грудьми. Нараз я помічав, що мої нігті набули синюватого відтінку. Ранок, очевидно, випав прохолодним, тож досить було пролежати кілька хвилин без ковдри або, ще краще, пройтися кімнатою й злегка втомити себе, щоб схопити дрижаків. Те, про що я зараз кажу, досить характерне для мене; мій організм завжди був легко вразливий і потребував дбайливого догляду, тож усю мою подальшу бурхливу діяльність я розглядав як мужнє самопередолання, ба більше — як неабиякий моральний подвиг. Коли б то було не так, ні тоді, ні в подальшому моєму житті мені б не вдалося за допомогою навмисного легкого стомлення тіла й мозку вдавати тяжкохворого й за потреби налаштовувати своє оточення на поблажливий, жалісливий лад. Здоровань так запросто не прикинеться хворим. Тільки людина, — дозвольте мені знову вдатися до цього звороту, — тільки людина, створена зі шляхетного матеріалу, навіть не хвора в звичному розумінні слова, може так зріднитися з недугою, що довільно відтворюватиме її завдяки внутрішньому сприйняттю її сутности. Я заплющив очі і зразу знов широко розплющив, надавши їм запитального й скорботного виразу. Навіть без дзеркала я знав, що моє волосся, скуйовджене від сну, довгими пасмами спадає мені на лоба, а моє обличчя бліде від хвилювання й страху. Аби воно виглядало ще й змарнілим, я вдавався до власного винаходу: ледь помітно прикушував зубами внутрішню сторону щік, тож підборіддя видовжувалось, а щоки ставали запалими, таким чином створювалося враження тяжко проведеної ночі. Тремтячі ніздрі й ніби хворобливе посмикування м'язів у кутиках очей доповнювали картину. Руки з синіми нігтями я складав на грудях, на стілець біля ліжка ставив знятий з раковини таз і, раз по раз клацаючи зубами, чекав, поки за мною пошлють.
Траплялося це не зразу, оскільки мої батьки полюбляли довго поспати, тож поки вони з'ясували, що вранці я не пішов з дому, в школі минали вже два чи три уроки. Аж ось моя мати піднімалась нагору й входила до моєї кімнати, ще з порога запитуючи, чи я не захворів. Я дивився на неї широко розплющеними, незворушними очима, немов насилу приходячи до тями й ще не розуміючи, де я й що зі мною, та відповідав, що, мабуть, справді хворий.
— Що ж тобі болить? — питала вона.
— Голова… все тіло ламає… Чому мене так лихоманить? — промовляв я, ніби важко ворушачи язиком, і неспокійно перевертався в ліжку з боку на бік.
Мати переймалася до мене співчуттям. Не думаю, щоб вона сприймала мою хворобу всерйоз, та оскільки чутливість у ній завжди брала гору над розумом, в неї бракувало духу вийти з гри, навпаки, вона, як у театрі, починала мені "підігравати".
— Бідолашна дитино, — вигукувала вона, підперши щоку вказівним пальцем і сумно похитуючи головою. — Отже, їсти ти нічого не хочеш? Я здригався, судомно притискав підборіддя до грудей і робив заперечний жест. Залізна послідовність моєї поведінки витвережувала матір, підточувала її впевненість, позбавляла задоволення, яке вона разом зі мною отримувала від цієї ілюзії, адже їй просто в голові не вкладалося, що людина може зайти у своїй грі так далеко, щоб відмовитися від їжі і пиття. Вона дивилася на мене недовірливим, допитливим поглядом. Та помітивши це й бажаючи підштовхнути її до потрібного мені рішення, я негайно розігрував найважчу й найефектнішу з усіх заготовлених мною сцен. А саме: я схоплювався з ліжка, тремтячими, непевними руками підсував до себе таз і буквально падав на нього, не зважаючи на страшні судоми й корчі, що змикали моє тіло, — лише кам'яне серце могло встояти перед лицем таких страждань. — Більше вже нічого немає, — давлячись і задихаючись, промовляв я, підводячи від таза змучене, змарніле обличчя. — Вночі з мене вже все вийшло… Тут я вважав за потрібне зобразити жахливий напад ядухи, такий сильний, ніби я й справді мав задихнутися.
