Сповідь афериста Фелікса Круля - Манн Томас
На суді мій бідний батько у вишуканих висловах підтвердив свою неплатоспроможність і скріпив папір наївно вигадливим підписом, який я вмів так майстерно імітувати, після чого справу врочисто передали до управління в справах банкрутств.
Того дня через нашу ганьбу, вже відому всьому містові, я не пішов до школи, точніше, до реального училища, закінчити яке, зауважу мимохідь, мені так і не судилося: по-перше, тому, що я анітрохи не приховував своєї відрази до деспотичної обмежености, характерної для цього закладу, і, по-друге, тому, що підозрілі чутки, а потім і повний крах нашого торгового дому налаштували проти мене весь учительський персонал, ба більше, сповнили його ненавистю й зневагою до мене. І цього разу, після банкрутства батька, мене не тільки не перевели на Великдень до наступного класу, а поставили перед вибором — або й надалі терпляче зносити огидні вияви тиранії, у моєму віці вже нестерпної, або піти зі школи і, таким чином, поставити хрест на тих громадських перевагах, які дає закінчення реального училища; та задерикувато усвідомлюючи, що мої особисті якості в стократ відшкодують мені втрату цих жалюгідних привілеїв, я, звичайно, вибрав останнє.
Катастрофа, яка спіткала нас, була непоправна, й мені стало очевидно, що мій бідний батько, відтягуючи її наближення, дедалі безнадійніше заплутувався в тенетах лихварів, адже достеменно знав — торги зроблять нас не просто бідними, а жебраками. Все пішло з молотка — складські запаси (втім, не знаю, хто погодився дати хоча б щербатого шеляга за цю злощасну субстанцію, яка іменувалася шипучим вином); нерухомість, тобто: винні погреби та наш заміський будинок, обтяжені боргами по заставах, які становили більше двох третин їхньої вартости, і відсотки з яких не сплачувались протягом низки років; садові гноми, гриби й тваринки з нашого саду, навіть скляна куля та еолова арфа не уникли цієї сумної долі. Наш дім позбувся всього свого привітного достатку — прядка, строкаті подушки, лаковані скриньки й флакони з пахощами були винесені на аукціон; управління в справах банкрутств не пощадило навіть алебарди й веселі завіси з розфарбованого очерету, і якщо кумедний пристрій над вхідними дверима ще вцілів у цьому розгромі та, як і раніше, тоненько виводив "Життю радійте", то лише тому, що судові виконавці його не помітили.
Власне кажучи, спершу мій бідний батько не справляв враження вкрай надломленої людини. В його жестах помічалося навіть певне задоволення від того, що справи, розплутати які йому ніяк не вдавалося, тепер перейшли до надійних рук, а оскільки правління банку, в чию власність перейшла наша нерухомість, пішло нам назустріч і люб'язно дозволило ще якийсь час пожити серед голих стін нашого заміського будинку, то у батька принаймні залишався ще й дах над головою. Легковірний і добросердий від природи, він гадав, що інші люди не можуть бути жорстокосердими педантами й не вірив, що вони справді його відштовхнуть, у нього навіть вистачило наївности з'явитися в місцевому акціонерному товаристві з виробництва шампанських вин і запропонувати свої послуги як директора. Отримавши глузливу відмову, він зробив ще кілька спроб стати на ноги, для чого хоробро відновив свої вечори й феєрверки. Коли й це не допомогло, батько впав у зажуру, а оскільки він гадав, що стоїть нам поперек дороги і що без нього нам буде легше пробитися в житті, то й вирішив накласти на себе руки.
З часу торгів минуло п'ять місяців. Настала осінь. Я вже з Паски не відвідував школи і радів тимчасовій свободі та своєму перехідному станові без певних перспектив на майбутнє. Ми — моя мати, сестра Олімпія і я — зібралися в їдальні, яка була єдиною ще сяк-так умебльованою кімнатою, й досить довго не бралися до мізерної трапези, чекаючи на главу сімейства. Та коли батько не з'явився й після того, як було з'їдено суп, сестру Олімпію, до якої він плекав особливу ніжність, послали в кабінет гукнути його до обіду. Через якихось три хвилини ми раптом почули, що вона з криком мчить сходами вниз, потім знову вгору і чомусь знову вниз. Я весь аж похолов і, передчуваючи найгірше, кинувся до кімнати батька. Він лежав на підлозі в розстебнутому сурдуті; одна його рука лежала на опуклому животі, а поруч — блискучий небезпечний предмет, з якого він вистрілив у своє чутливе серце. Покоївка Женев'єва і я підняли його і перенесли на софу. Доки прислуга бігала за лікарем, Олімпія з криками носилася по будинку, мати не наважувалася вийти з їдальні, а я стояв, затуливши очі руками, біля синіючої оболонки мого батька, щедро віддаючи йому данину синівських сліз.
КНИГА ДРУГА
Розділ перший
Довго пролежали ці папери у замкненій шухляді; більше року небажання писати і сумнів у плідности мого задуму втримували мене від того, аби в суворій послідовності, аркуш за аркушем, продовжувати свою сповідь. На попередніх сторінках я хоч і неодноразово запевняв, що веду ці нотатки насамперед для власної розваги, але й тут маю від дати належне правді й хочу відверто зізнатися: сідаючи за письмовий стіл, я потаємно все ж таки думав про читачів, і без надії на їхнє співчуття й заохочення мені, напевне, забракло б посидючости довести свою роботу навіть до нинішньої її стадії. Безперечно, мене цікавило питання — чи зможуть мої правдиві зізнання, скромно взяті зі справжнього життя, суперничати з вигадливістю письменників і заслужити ласку публіки, смаки якої притлумилися через пересичення яскравими витворами мистецтва? Одному Богові відомо — іноді говорив я собі, — яких чар і потрясінь чекають від книги, що завдяки своєму заголовкові ніби стає в один ряд з детективними романами, тоді як історія мого життя хоч і здається часом незвичайною, ба навіть неправдоподібною, але безперечно, зовсім не знає приголомшливо раптових ефектів і карколомних інтриґуючих ситуацій. Від усіх цих думок мужність ледве не полишила мене.
Та сьогодні мені випадково трапились на очі вже написані розділи, не без почуття розчулености перечитав я хроніку свого дитинства й перших підліткових років; надихнувшись, я знову поринув у спогади й тоді, коли переді мною оживали найбільш пам'ятні моменти моєї біографії, мимо волі подумав, що всі ті подробиці, які так живильно діють на мене, мають бути цікаві й широкому читачеві. Варто мені, наприклад, пригадати, як в одній зі знаменитих столиць імперії я під іменем бельгійського аристократа сиджу з сиґарою за чашкою кави в добірному товаристві, серед якого перебуває й начальник поліції, навдивовижу гуманна й душевна людина, сиджу й проваджу безтурботну розмову про авантюризм і криміналістику, або ж у фатальну годину мого першого арешту, коли серед чиновників карного розшуку, які прийшли до мене, був один новачок; вражений величчю моменту і збитий з пантелику розкішшю моєї спальні, він постукав у відчинені двері й, старанно витерши ноги, тихо промовив: "Перепрошую за сміливість", — за що був нагороджений обуреним поглядом свого огрядного начальника, — і я сповнююсь радісною надією, що мої зізнання, нехай і поступаються вигадкам романістів щодо захоплюючих цікавинок, нехай не цілком задовольняють вульґарну допитливість публіки, проте рішуче перевершать їх витонченою проникливістю й шляхетною правдивістю. Ось чому я знову загорівся бажанням продовжити й завершити свої нотатки. Відтепер я маю намір ще з більшою ретельністю стежити за чистотою стилю й шляхетністю зворотів, аби те, що виходить з-під мого пера, могло читатися і в найкращих домах.
Розділ другий
Я відновлюю свою оповідь на тому самому місці, де колись перервав її, а саме на самогубстві мого бідного батька, загнаного у глухий кут людською черствістю. Поховати його за релігійним обрядом було важко, бо церква відвертається від такого діяння, як, зрештою, і мораль, вільна від канонічних поглядів. Життя, безперечно, не є найвищим даром небес, за який ми повинні чіплятися, введені в оману його красою; по-моєму, життя радше варто розглядати як заданий, певною мірою навіть нами самими обраний, важкий і суворий урок, що ми його повинні виконувати зі старанною наполегливістю, адже передчасна втеча від нього була б найбільшим недбальством. Але в цьому окремому випадку я утримався від суворого вироку й цілком віддався почуттю жалю. Поховати батька без благословення церкви ми, родина небіжчика, вважали за неможливе — моя мати й сестра через людський поговір та зі святенництва (вони були ревними католичками), а я через природжений традиціоналізм, який завжди спонукає мене віддавати перевагу благодійно усталеним формам перед претензіями новітнього поступу. Тож оскільки в жінок не стало на те мужности, я взявся умовити настоятеля нашого собору, консисторіального радника Шато, здійснити обряд поховання.
Цей життєлюбний клірик, що лише недавно отримав парафію у нашому місті і якого я застав за другим сніданком, який складався з омлету й пляшки легкого вина, удостоїв мене надзвичайно люб'язного прийому. Річ у тому, що консисторіальний радник Шато був пастирем щонайсвітськішого спрямування, він переконливо уособлював своєю персоною блиск і аристократизм католицької церкви. Кругленький і куций, але аж ніяк не позбавлений певної витончености, він тішив око дивовижною округлістю жестів та хвацьким похитуванням стегнами при ходьбі. Мова у нього була вишукана, навіть взірцева, а з-під його бездоганно зшитої шовковисточорної сутани виглядали чорні шовкові панчохи й лаковані туфлі. Щоправда, масони й антипапісти стверджували, ніби він змушений постійно носити лаковане взуття через те, що у нього пітніють і недобре пахнуть ноги, але це мені й досі здається якоюсь обмовою.
Незважаючи на те, що я з'явився перед ним уперше, він своєю білою пухкою рукою запросив мене сісти до столу, розділити з ним трапезу і люб'язно удав, що вірить моїм брехливим свідченням: я стверджував, ніби мій батько, розбираючи револьвер, що давно не був у користуванні, ненавмисно всадив у себе кулю. Всьому цьому він уважав за потрібне повірити з міркувань суто політичних (за нинішніх убогих часів церква має тішитись, коли до неї звертаються за послугою, нехай і з нечистою совістю), сказав мені на розраду кілька ласкавих слів і висловив пастирську готовність відслужити панахиду й провести обряд поховання, витрати на який великодушно взяв на себе хрещений Шіммельпрістер.
