Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Ні, ви тільки уявіть — вона теж підморгнула мені! Але ж і дівчисько, сіль з перцем!

А потім почалися справжні веселощі. Дійсно, автоматична фотографія чудова річ!

Генка, шибайголова, знявся з витріщеними зубами. Толя приліпив до підборіддя клапоть газети. Зіна Стрельцова висолопила язика.

Усі реготали й ніяк не могли вгамуватися.

Дорослі на нас оглядалися і, мабуть, навіть обурювалися. А я ж бо знаю: коли смішно, тоді ні за що не вгамуєшся. Тоді треба вигадати щось особливе, і я мовив:

— Зараз підемо їсти морозиво. Із скляночок.

— Ура! Ура! — загукали всі.

— А мені морозива не можна,— сказав Толя.— Я хворів на ангіну.

— Шкода,— відповів я.

У Толі відразу зіпсувався настрій. Це було помітно.

— То що ж, цілковита солідарність: морозива їсти не будемо. Купимо пиріжки з повидлом.

— А що таке "цілковита солідарність"? — запитав Гога.

— Це коли один за всіх і всі за одного,— сказав я.

— Цілковита солідарність! — зрадів Толя. І всі малюки дружно закричали:

— Цілковита солідарність, цілковита солідарність!

А коли почали купувати пиріжки, я побачив, що

Генка і ще кілька дітлахів одійшли вбік і почали уважно розглядати на вітрині тульські самовари. Немовби їх від самого народження цікавили тільки самовари й усілякі там візерунки на них.

Зрозуміло: в них не було грошей на пиріжок. А в мене в кишені лежала решта відомої татової десятки. І я прийняв єдино правильне рішення. Витяг із кишені карбованець, підійшов до продавщиці пиріжків, купив десять штук і сказав дітям, цим шанувальникам самоварів:

— Ну-бо, налітайте!

Вони відвернулися, немовби не зрозуміли, такі горді виявилися.

— Хлопці! — повторив я.— То чого ж ви? Налітайте!

Спершу підійшов Генка і ніби знехотя взяв пиріжок. За ним посунули решта. Адже кожному кортіло з'їсти пиріжок. Останній я взяв собі.

Ввечері я розклеїв фотографії малюків у зошит. Він став ніби живий. Цікаво було його гортати.

Скандал вибухнув несподіваний і грандіозний. Мене раптом вирішили з тріском зняти з посади вожатого.

Якось після уроків прийшла схвильована Ніна й сказала, щоб я більше не смів ходити до первачків. Вона відійшла до вчительського стола й вигукнула мені звідти:

— Ти чув, я тобі це категорично забороняю!

— Ми сьогодні йдемо в цирк,— сказав я.

— Ніяких цирків! — сказала Ніна й насварилася на мене пальцем.

5"

131

— Недовго ти царював,— сказав Сашко. А й справді недовго.

Всі, звісно, заахкали й заохкали й стали до мене чіплятися з розпитами, але, слово честі, я сам не знав нічого. Тоді вони причепилися до Ніни, й вона відповіла, що зараз вони дізнаються і почманіють, який я тип.

Ніна розповіла про всі мої справи, перераховуючи їх довго, детально й гидко. І додала, що я впливаю кепсько на дітей, і тепер її усі дражнять ябедою.

Тоді я не витримав, урвав плавну Нінину промову й вигукнув:

— Зате вона більше не ябедничає. Успіх досягнуто!

Але вона не звернула на мої слова ніякісінької уваги і оголосила, що рада дружини усунула мене з посади вожатого.

Цієї миті розчинилися класні двері, і на порозі з'явилася секретар директора, сама Розалія Семе-нівна, яку вся наша школа називає Чайна Роза, хоча, зрозуміло, ніхто з наших учнів ніколи не удостоювався її погляду. Отож, коли вона з'явилася в дверях, Ніна відразу забула, що ще там ухвалила про мене рада дружини, й утупилась у Чайну Розу.

— Хто тут Збандуто? — Вона навіть не переплутала моє прізвище.

— Я.

— До директора,— сказала Чайна Роза.— І ви, Ніно, також.

Вона не пішла, а лишилася стояти в дверях, поки я збирався. Ніхто мені нічого не сказав услід і ніхто не кепкував, бо всі зрозуміли: справи мої кепські.

Про всяк випадок я захопив із собою зошит з фотографіями — хоч які кепські справи, а втрачати самовладання не можна — й прослизнув мимо Чайної Рози кажаном; жодна складка на її сукні не ворухнулася.

Ніна пройшла до директора, а я лишився чекати в канцелярії разом з Чайною Розою.

Дивно, але в мене в житті чомусь усе виходить навпаки. Коли я хотів піти від первачків, коли мені було до них байдуже, мене не відпускали, проте тільки-но ми по-справжньому потоваришували,— маєш!

А справа була пуста.

Генка підсунув Гозі живу ящірку. Гога перекинув її Наташці, а Наташка підкинула в парту Стрельцової. Та сунула руку в парту, наразилася на ящірку та як заверещить: "Рятуйте, рятуйте! В мене в парті миша! Вона мене вкусила!"

Отож учителька залізла під парту, дістала ящірку й віднесла в ботанічний кабінет.

І нічого страшного не сталося, коли б не я!

Коли Наташка розповіла мені про цей випадок, я обурився й заявив, що мені набридло їхнє боягузтво, що пора це перебороти. А то одні бояться собак, другі — ящірок, треті ні в кого нічого не можуть запитати. Це не діти, а якесь збіговисько страхопудів! І я надумав їх перевиховати. Запросив до себе, коли мами не було вдома, й улаштував тренування, щоб загартувати нервову систему.

Вони сиділи в одній кімнаті, а в іншій було вимкнене світло. Там було темно-темно. Я сказав, що буду магом, чарівником і великим зцілителем, який їх порятує назавжди від боягузтва й тремтіння.

Я пішов до темної кімнати й почав їх по черзі викликати.

Кожен з них мав увійти до темної кімнати й перебути там кілька хвилин, а я тим часом видавав страшні стогони й зойки (я для цього навмисно прослухав платівку Іми Сумак).

Отож я так кричав, а сам підходив до жертви й прикладав їй до руки або до обличчя яку-небудь річ: ложку або щітку.

Це називається "психотерапія". До речі, цілком науковий метод. Якщо жертва витримувала всі іспити, то я радісно оголошував їй, що вона відтепер ніколи не боятиметься: ні собак, ні кішок, ні ящірок, ні темних вулиць, і так далі, і так далі.

Взагалі все йшло гаразд, аж раптом Зіна Стрельцова, ввійшовши до темної кімнати, не витримала й заверещала. Вона кинулася навтьоки, гепнулась і розбила собі коліно.

Ну, я, звісно, ввімкнув світло, і ми заходилися дружно її заспокоювати й дозаспокоювали до того, що вона погодилася повторити дослід, вірніше, не погодилася, а сама попросила й витримала його гідно.

Але потім Зіна прийшла додому й розповіла про все матері. А та ледве дочекалася ранку, примчала до нашого директора й почала галасувати, що вона забирає свою дитину з класу, де з'явився якийсь ненормальний вожатий, який хоче з дітей поробити калік.

Ну, директор не заступався за мене, бо ми з ним не були знайомі. А шкода, я йому пояснив би, в чому річ. А він просто запросив Ніну, і Стрельцо-ва-старша при ній повторила всю подію й додала недоречно ще дві інші.

Ці події сталися на самому початку, коли я був ще недосвідченим вожатим і часто втрачав над собою контроль, захоплюючись чим-небудь.

Я тоді ходив по домівках першокласників, щоби ближче познайомитися з їхнім життям. Мені подобалося так ходити: скрізь мені раділи, пригощали обідом, радилися, як ліпше виховувати дітей, розповідали про власне життя. І ось якось я прийшов до Толі. Він був удома й пригостив мене чаєм.

Ми пили чай з гарних золотих чашок, тільки Толя пив з маленької чашки, а я з великої.

Ну, я й розбив свою чашку — зачепив якось незграбно й упустив на підлогу. Я не надав цьому великого значення — хто з нас не розбивав чашки! — й не зрозумів, чому Толя так перелякався. Я вирішив, що він просто полохливий. А насправді все виявилося не таке просте.

Толя з великої поваги до мене частував мене чаєм з татових колекційних чашок. А я ж то нічого не знав і, коли йшов, друзки ці забрав. Хотів був викинути, тільки на одному осколку був намальований гарний замок, отож я всі осколки викинув, а замок залишив.

А Толя вдома чашки так переставив, щоб не видно було зникнення однієї з них. Проте Толин тато все ж помітив, схопив Толю і з криком: "Що ти накоїв, негіднику!" — став його так трясти, аж Толина мама злякалася, що він відтрусить Толі голову, й вихопила сина з рук у чоловіка. Тоді Толин тато впав на диван і перестав з усіма розмовляти, потім підхопився, зграбав Толю й притягнув до мене.

Він геть ошалів і хотів довідатися, куди я викинув уламки його улюбленої чашки.

Я спершу не міг збагнути, як ото через чашку можна так страждати.

"Я вам куплю сто таких чашок",— сказав я йому.

І що ж ви думаєте? Після моїх слів він одразу заспокоївся. Поглянув на мене похмурим поглядом, похитав скуйовдженою головою й промовив із жалем:

"Невігласе, дурню! Не ображайся на мене, я не хочу тебе образити, я просто кажу тобі, хто ти є насправді. Ти купиш мені сто таких чашок?! А чи знаєш ти, нещасний, що їх усього було зроблено у вісімнадцятому столітті п'ять штук! Одна зберігається в музеї у Ленінграді, друга — у двоюрідної праправнучки Ломоносова,— голос його лунав трагічно тихо,— третя вивезена за кордон збіглим лакеєм князя Юсупова й продана там банкіру Ротшильду, четверта пропала безвісти, а п'ята була в мене. І про це знає увесь світ!"

Геть приголомшений, я дістав уламок чашки із зображенням замку і простягнув йому. Він узяв, подякував мені — яка благородна людина! — і пішов собі.

Ця подія дуже сколошкала Стрельцову-матусю, бо вона взагалі ставилася до мене підозріливо, відтоді як я відвідав їх дім. А спершу вона мені дуже раділа.

Якось троє дорослих Стрельцових — бабуся та батьки — збиралися в кіно й боялися лишати Зіну саму вдома. Аж тут я прийшов, і вони спокійно собі пішли.

Зіна одразу ж подзвонила Наташці й Толі, і вони прибігли.

Нам було весело, вони мені всілякі події розповідали, головне про малих дітей, а це завжди смішно, і анекдоти. Про хлопчину, якому приспіло на вулиці до вітру і який підійшов до міліціонера, щоби спитати, де знайти вбиральню. А міліціонер довго-довго йому розповідав, аж раптом хлопчина урвав його й сказав: "Дякую, вже не треба". Ох, і реготали вони. Я гадав, що від реготу вони кишки порвуть.

Потім Зіна навіщось нап'яла мамину спідницю, таку жовту-жовту, і викаблучувалася перед Наташкою. А Толя тим часом бив м'ячем об підлогу. На лихо, Зінина бабуся не визнає сучасних кулькових ручок і пише листи хімічним чорнилом, і її пузата старомодна чорнильниця стояла на столі. Тож, словом, Толя бив об підлогу, аж поки перекинув чорнильницю.

Проте найголовніше не в цьому, не в тому, що він перекинув чорнильницю й залив геть усю клейонку чорнилом. Ні, найголовніше почалося потім, коли ми виявили на пречудовій спідниці Зіниної мами чорнильну пляму як горошина.

Отоді-то й почалася паніка.