Життя і пригоди дивака - Желєзніков Володимир

Причому сам я випив склянку чистої газова-ної води за копійку!

— Що вам треба, крихітки? — запитав Сашко.

— Нам потрібен Боря 3...— Дівчинка почервоніла, їй важко було вимовити моє прізвище.

А друга їй допомогла:

— Занудо...

Усі тільки цього й чекали і відразу засміялися. Я збагнув, що це дівчиська з першого "А", схопився на ноги й почав непомітно витісняти їх із класу.

— Це я і є. Тільки я не Занудо, а Скандуто,— перекрутив я своє прізвище.

— Вибачте,— сказали дівчиська у два голоси.— Ми з першого "А". Ви наш вожатий. Ми на вас чекаємо вже тиждень.

До нас підскочив Сашко, затулив мене від дів-чисьок і вигукнув:

— Тікайте, діточки, він вас із'їсть. Він Сірий Вовк! — І смикнув одну з них за косу.

Всі почали реготати ще дужче.

Я подумав, що Сашко їх зараз доконає і вони втечуть, але раптом утрутилася Настя і всю гру сплутала.

— Облиште,— сказала вона.— Борисе, що ж ти?

І справді, мені стало соромно. Що це я? Адже я сам не люблю, коли з інших знущаються.

— Послухай, Червона Шапочко...— багатозначно промовив я.— Ми ж розмовляємо,— відсторонив Сашка рукою й сказав: — Я прийду до вас. Сьогодні. Після уроків. Буде збір. Я вже промову написав.

Отак-то. Знай наших!

Після уроків я помітив, що Сашко надто швидко збирає портфель. Його квапливість мені була зрозуміла, я бачив, куди він скошує очі.

В цей час Настя вийшла з класу. Я вискочив слідом за нею.

— Привіт! — вигукнув на ходу Сашко, обганяючи мене в коридорі.

Зустрілися ми на першому поверсі біля бібліотеки.

Коли він угледів мене, то вдав, немов нічого не бачить, і хотів був пройти мимо. А я, мабуть, теж від збентеження, підставив йому ніжку, і він про-стягся на весь зріст.

— Ти що,— заволав він, підхоплюючись,— очманів? — і торохнув мене портфелем.

Я у відповідь також. Кінець кінцем у нас вийшла справжня сучасна дуель. Через жінку, бо кожному з нас було зрозуміло, чому ми тут тиняємося.

Аж тут з'явилася й сама винуватиця нашого двобою. Вона вийшла з бібліотеки.

— Чого це ви б'єтеся? — запитала Настя.— А ще друзі!

— У нас дружня бійка,— сказав Сашко, сердито блимаючи на мене.

— Розминка після уроків,— підтримав я.

А наступної миті сталося дещо несподіване: в якомусь класі відчинилися двері, в них просунулася голова якогось малюка, і той, побачивши мене, видав оглушливий, переможний клич:

— Ура! Боря прийшо-о-ов!

Стрімко, наче їх випустили з катапульти, з класу вилетів натовп дітей і дикою ордою кинувся на мене. Вони дивилися на мене з німотним захопленням, ніби на бегемота в зоопарку. За мить Настя й Сашко були відтиснуті в дальній кут.

Я криво усміхнувся. Я геть забув, що обіцяв до них прийти, і збентежено мовив:

— Ходімо в клас. Там ми будемо в своїй тарілці.

— Ходімо в свою тарілку! — крикнув якийсь дотепний малюк.

— Ходімо! Ходімо! — загаласувала решта.

У класі діти вмостилися за парти й принишкли. На дошці великими друкованими літерами було виведено: "БОРІ УРА!"

— Ну, це вже занадто! — сказав я і стер напис. Відкашлявся, тремтячими руками розправив на

вчительському столі папірець і почав:

— "Дорогі діти! — Голос у мене був дивний, деренчав, немов старий репродуктор: — Піонерська... організація... всім відома..."

Я легковажно відірвав руку, яка притримувала папірець, а легкий вїтрик, увірвавшись у відчинену кватирку, здійняв мою найдорогоціннішу промову, поніс з учительського столу й кинув на підлогу.

Я простежив за нею тупим поглядом, але підняти не наважився.

— "Піонерська організація, усім відома...— На мить я підвів голову, криво осміхнувся: "Повторення — мати навчання", і провадив далі: — Своєю мужністю, прислала мене до вас, наших молодших товаришів, щоб я вас загартував і підготував нам гідну, мужню зміну..." — Я замовк остаточно.

— Ура-а-а! — закричав хлопчисько з останньої парти.

— Не треба,— сказав я.

Запала тиша, й невідомо було, що робити далі. Первачки віддано дивилися на мене.

— Ну, то давайте познайомимося,— ослаблим голосом сказав я.

На першій парті сиділи дівчатка, які приходили до мене.

— Тебе як звуть? — запитав я одну з них.

— Стрельцова,— відповіла вона, підводячись.

— Прізвищ не треба,— запропонував я.— З прізвищами нудно. Давайте тільки імена.

— Зіна,— сказала Стрельцова і сіла.

— А мене Наташа,— сказала її сусідка.

У цієї Наташі були круглі очі, мов п'ятаки, і ці п'ятаки невідривно стежили за мною.

— У нас дві Наташі! І обидві дурні! — вигукнув якийсь дотепник з останньої парти.

Хлопчаки засміялися, а Наташа закліпала своїми п'ятаками. Видно, збираючись заревти.

Я попрямував до цього дотепника. Я погрозливо підступив до нього.

В класі запала тиша.

— Тебе як звуть? — запитав я.

— Генка,— відповів він.

— А скільки у вас Генок?

— Троє.

— Сподіваюсь, не всі такі розумні?

Діти засміялися, і дотепник Генка також. А Наташа втупила в мене свої п'ятаки й сказала:

— Ні, тільки цей... Костиков.

— Отже, ти Генка Костиков? — Я трохи повеселішав і запитав сусіднього хлопчака: — А ти?

Хлопчак підвівся і, дуже ніяковіючи й червоніючи, прошепотів щось нерозбірливо.

— Голосніше,— попросив я.

— Толя! — замість нього вигукнув Генка.— Він у нас боягуз. Немов дівчисько.

— Тихо, тихо,— сказав я.— Хоробрість річ наживна. Сідай, Толю.— І повернувся до класу: — Знайомимося далі...

І тої миті зусебіч затріскотіло, мов горох:

— Лена!

— Лена!

— Гена!

— Саша!

Вони схоплювались і сідали, немов олов'яні солдатики.

— Сима!

— Коля!

— Льоша!

— Шура!

Спершу я намагався запам'ятати імена дітей та їхні обличчя, навіть пальці загинав, та незабаром зрозумів усю марність цього заміру.

У мене від них голова пішла обертом. Вони були страшенно однакові, ці первачки. Всі у формі. Усі з білими комірцями. Дівчатка — з кісками. Хлопчики — з чубчиками. Та ще одне ім'я на двох чи на трьох.

— Годі! — рішуче ввірвав я потік імен.—■ На перший раз досить. Буде!

Відійшов до вікна, щоб зосередитися, й побачив, як Настя й Сашко чимчикували шкільним подвір'ям. Вони йшли поруч, і Сашко весь час реготав. Мабуть, розповідав щось кумедне про мене. Це його улюблений прийом.

Треба було спекатися первачків і наздогнати їх.

— Ось що, діти,— сказав я,— ми підемо з вами до автоматичної фотографії. Там ви сфотографуєтеся, тоді я вас по фотографіях і запам'ятаю.— Малюки запищали від захоплення. Жах, які ж вони були захоплені!

— А зараз ми візьмемо портфелі та ранці й дружно побіжимо додому. Тільки бігом до самого дому! Зрозуміло?

Вони, звісно, не зрозуміли, що я просто надумав утекти від них, загомоніли й дружно почали хапати свої портфелі.

— Приготуватися! — скомандував я, непомітно ступаючи крок до дверей, щоб вискочити першим.— За мною!

Я зробив стрімкий ривок, навально штовхнув двері й на легких вітрилах залишив коридор первачків.

А вони, оці нещасні, невмілі діти, рвонули до дверей усі одночасно. Ну, зрозуміло, застряли, й вийшла класична пробка.

Ловко я їх спекався. Хоча, коли зовсім чесно, мені було трохи не по собі. Нецікаво їх дурити, вони всьому вірять. Я уявив собі, як вони прийдуть додому й розповідатимуть про мене й про те, що я збираюся їх вести до автоматичної фотографії... Але ж я зовсім не збирався.

Ні, мабуть, треба. Поведу їх до фотографії, коли обіцяв. Це було останнє, що я подумав про первачків, бо я побачив попереду Настю, і вона заступила мені весь світ.

Десь поруч неї, у напівтумані, стрибав і корчився Сашко.

...Ми грали у футбол. Шостий "В" проти шостого "А". Я стояв на воротях, а Сашко був у нападі.

Це була принципова гра, але річ не тільки в цьому. Серед глядачів сиділа Настя. Розумієте?

Аж раптом чийсь писклявенький манливий голосок:

— Бо-рю!

Я скосив очі. О боже, біля мене з'явилося любе видиво: ота сама первачка, в якої очі — мов п'ятаки!

Я вдав, ніби не чую. Нема чого сказати, знайшла слушний час для задушевної розмови!

Вона знову гукнула на мене:

— Бо-рю!

Я озирнувся, поглянув на неї з диким подивом, немов бачу вперше:

— Ти мене?

Вона кивнула, уявіть!

Я знову відвернувся. А вона не йде й каже мені в спину:

— Я Наташа Морозова з першого "А".

— То й що? — запитав я.

— Там собака,— відповіла вона.— Я боюсь, а мені треба додому.

— Ти ж бачиш, я зайнятий,— обурився я.

— А я думала,— сказало дівчисько,— ти мене проведеш.

Від цих її слів я мало не впав, навіть кинув стежити за грою і ледве спіймав м'яч.

Ні, ви бачили? У всіх дитинство — найкраща безжурна пора життя, а в мене каторга! У футбол не дають пограти. Ні, ні, ні, мене жалощами не діймеш! Я не буду жалісливим. Вона злякалася собаки! Подумаєш! І навіть якщо той її трохи покусає, нічого страшного.

— За п'ять хвилин мені стало зрозуміло: вона без мене нікуди не піде.

Отож я змушений був попросити заміну.

Не оглядаючись, я побіг до шкільно? брами. За мною, ледве встигаючи, бігла Наташа.

Ну, вже тут я висловився. Я П прищикнув, розтер на порох! Я сказав їй:

— Якщо ти боїшся, хай тебе матуся зустрічає. Або татусь. А я в няньки не наймався.

— У мене тато в Африку поїхав,— відповіла Наташа.

— Куди? Куди?

— В Африку.

— А ти хоча знаєш, де та Африка? — запитав я.

— Атож! — Вона засміялася: — Я навіть вірші про Африку знаю. "В Африці акули, в Африці горили, в Африці великі люті крокодили..."

— І все? Більше ти нічого не знаєш про Африку? То й нема чого брехати.

Вона раптом зупинилась:

— Я ніколи не брешу.

— Зовсім? — вихопилось у мене.

— Зовсім,— відповіла Наташа.— Я не вмію.

— Не журися! — Я поплескав її по спині.— Цього я тебе навчу.

— Навіщо? — запитала Наташка, і її очі-п'я-таки перетворились на повітряні кулі.

Я засміявся, не знаючи, що відповісти. Справді, по-дурному вийшло.

— Я пожартував. Я сам ніколи не брешу,— сказав я.

І раптом мене затіпало від сміху, бо ми підійшли до шкільної брами, а там стрибав прив'язаний на ремінці до огорожі собачка на тонких ніжках, з відстовбурченими вухами.

— І ти його злякалася? — обурився я.

Простяг руку, щоб погладити собачку, а той несподівано ощирився, люто загавкав і рвонув повідець. Я ледве встиг відскочити.

— Ось бачиш! — сказала Наташка.— Він кусається.— Взяла мене за руку й міцно притулилася.

— Ну гаразд, африканко,— сказав я,— до побачення.

Я поглянув їй у спину. Яка ж кумедна! Ноги — наче в африканського страусеняти.

В цей час підійшов господар собачки й почав відв'язувати його від огорожі.

— До речі,— сказав я голосно,— тут ходять маленькі діти.

— Врахуємо,— відповів господар собачки.