Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід
Один табір — це "халдеї", досить строкатий колектив педагогів на чолі з невтомним винахідником нових тактичних прийомів і маневрів, завідуючим школою Вікмиксором. Другий табір — орда лукавих і непокірних, аж ніяк не менш винахідливих шкідців.
То одна, то друга сторона бере гору в цій боротьбі. Іноді здається, що вирішальну перемогу здобув Вікмиксор, який нарешті знайшов шлях до сердець дітей або приборкав їх новопридуманими суворими заходами. І раптом шкідці підносять вихователям новий сюрприз — таку нечувану "бузу", якої не бувало ще з перших днів школи. У класах і залах зводять барикади й учиняють дику розправу над "халдеями".
Шкіда бушує, мов розгнівана стихія, а потім так само несподівано затихає і знову входить у свої межі.
На перший погляд, герої Шкіди — бувалі хлопці, що пройшли огонь, поду й мідні труби, відчайдушні підлітки:іі злодійськими звичками та блатними прізвиськами — Гужбан, Кібчик, Турка, Голий пан (шкідці перейменували не тільки свою школу, а й один одного і всіх вихователів).
Але варто трохи пильніше придивитися до юних жителів Шкіди, як під лихими бандитськими прізвиськами ви побачите скалічених життям, зморених довгим недоїданням істеричних підлітків, по нервах яких усією своєю вагою прокотилися роки війни, блокади, розрухи.
Ось чому вони так легко збуджуються, так швидко переходять від гнітючого суму до нестямних веселощів, від мирних і навіть задушевних бесід з Вікмиксором — до нового, ще відчайдушнішого повстання.
І все-таки звичаї в республіці Шкід з часом змінюються.
Правда, це відбувається куди менш помітно й послідовно, ніж у багатьох книгах, автори яких ставили собі за мету показати, як радянська школа, дитячий будинок або робітнича бригада "перековує" занепалих людей. Здавалося б, недосвідчені літератори, які взялися писати біографічну повість у вісімнадцяти-дев'ятнадцятирічному віці, легко могли збочити на цю уторовану стежку, швидко розмотати пружину сюжету й довести книгу до щасливого кінця, обминаючи всі життєві суперечності, зигзаги й петлі. Але ні, рушійна пружина повісті виявилась у молодих авторів тугою і непіддатливою. Вони не спокусилися спрощеннями, не стерли гострих кутів, не обминули труднощів.
Перед нами проходить химерна низка вихованців Шкіди різного віку и походження.
Навіть самих себе Л. Пантелєєв та Г. Бєлих змалювали з нещадною правдивістю, позбавленого будь-якого підфарбування і ретуші.
Син удови-пралі, здібний, спритний, меткий Гришко Черних, на прізвисько Янкель, рано проміняв школу на вулицю. Жадібно ковтає він сторінки "Ната Пінкертона" й "Боба Руланда" і водночас займається найрізноманітнішими промислами: "обробляє двома пальцями" карнавку з пожертвуваннями біля каплиці, а потім дістає санчата і стає "радянським коником" — жде біля вокзалу, коли приїдуть мішечники, щоб за буханець хліба або за кілька "лимонів" везти через усе місто їхній важкий багаж.
А ось інший шкідець, одягнений у вузький рваний мундирчик з кількома уцілілими золотими ґудзиками. До Шкіди він учився в кадетському корпусі.
"— Ого! — вигукує Янкель. — Отже, благородного походження?
— Так, — відповідає Купець, але без будь-якої гордості, — благородного… Моє повне прізвище — Вольф фон Офенбах.
— Барон?! — регоче Янкель. — Здорово!..
— Та тільки життя-то моє не краще ніж ваше… теж з дитинства дома не живу.
— Гаразд, — мовив Япончнк. — Барон то барон, нас це не стосується. У нас — рівноправність".
І справді, в Шкіді немає майнових і станових відмін. Усі рівні. Але й тут появляються серед хлопців свої хижаки.
У Шкіді, як і в голодному Петрограді часів блокади та розрухи, голод породжує спекуляцію.
Слайонов, підліток, "схожий на ситого й задоволеного павучка", який з'явився невідомо звідки, дає в борг своїм охлялим товаришам восьмушки хліба й одержує за них чвертки. Незабаром він стає справжнім багачем — навіть не за шкідськими масштабами, — виділяє частку своїх хлібних запасів старшому відділенню, щоб з його допомогою владарювати над молодшими дітьми, які опиняються в рабстві. Усе це триває доти, поки республіка Шкід з усією властивою їй раптовою люттю і шаленством не обрушується на "павучка", що обплутав її своїми тенетами.
Рабство в Шкіді скасовується, борги анулюються: "Сьогодні вийшов маніфест. Хто що винен, тому хрест!"
Так потроху долає Шкіда хвороби, прищеплені вулицею, товкучкою, спілкуванням з кримінальним світом.
Той, хто уважно прочитає цю незвичну шкільну епопею, з інтересом помітить, який складини і химерний сплав поступово утворюється в Шкіді, де Вікмиксор, захоплюючись педагогічними шуканнями, намагається прищепити зборищу колишніх безпритульних мало не ліцейські традиції.
В одному й тому ж розділі книги шкідець Бобер наспівує на мотив "Яблучка" характерні для того часу зловісні вуличні частівки:
Ех, яблучко
На підвіконнячку,
В Петрограді появилися
Покійнички…
І тут же хор шкідців затягує урочистий гімн на мотив старовинної студентської пісні "Gaudeamus", яку склали хлопці з ініціативи Вікмиксора. У цьому шкільному гімні, яким Вікмиксор розраховував збудити у хлопців почуття власної гідності й поваги до своєї школи, суворо витримано стиль і ритм віршованого латинського тексту, народженого в стінах університетів;
Ми із різних шкіл прийшли
Разом тут учитись.
Браття, дружно як один
Будемо ж труди-и-тись!..
А в найважчі для Шкіди дні, коли в ній вибухнула бурна епідемія злодійства, завідуючий школою знову, за висловом шкідців, "заліз у глибоку давнину" і витягнув звідти соціальний захід захисту від злочинців, який застосовували в Стародавній Греції, — остракізм.
Питання про те, кого піддати остракізму, поставили на закрите голосування.
Ще так недавно всі шкідці були зв'язані круговою порукою, непорушним блатним законом: "Своїх не видавати!"
Але, пропонуючи новий крутий захід, Вікмиксор відчував, що крига рушила: Шкіда вже не та, на неї можна покластися.
І справді, тільки меншість тих, що голосували, повернула аркуші незаповненими. Та й то з мотивів, які було чітко виражено в написі на одному з аркушів: "Боюся писати — поб'ють".
А більшість хлопців знайшла в собі мужність назвати імена коноводів, які лише за кілька днів до того задавали в Шкіді буйні й щедрі бенкети й катали босоногу компанію по місту в легковому автомобілі.
Цей товариський суд був, по суті, найбільшою перемогою. Вікмиксора в боротьбі з шкідською анархією і злодійством. Завдано було рішучого удару круговій поруці, розвінчано бандитське молодецтво.
Нелегко було перемогти романтику кримінальщини.
Вікмиксор добре розумів натуру своїх вихованців, їхню схильність до всього гострого, незвичного, яскравого. Тому він і намагався з усіх сил захопити їх новими й новими оригінальними й химерними вигадками. На перших порах хлопці ставилися до них досить глузливо, але потроху втягувались у винайдену Вікмиксором своєрідну педагогічну гру.
Так було придумано шкільну газету, потім герб і гімн школи, потім самоуправління — республіку (звідки згодом і виник заголовок повісті) і, нарешті, остракізм, перенесений з майданів стародавніх Афін у школу для дефективних на Петергофському проспекті.
Але у своїх безперервних шуканнях нових педагогічних прийомів Вікмиксор не завжди йшов "у глибину століть". Разом з пристрастю до деякої екзотики йому властиве було живе почуття реальності й сучасності.
Перебираючи характеристики й біографії найбезнадійніших шкідців з довгим переліком їхніх злочинів та покарань, він напружено думав:
"А все-таки щось ще не використано. Що ж?.."
І тут він зрозумів, що упущено найголовніше: трудове виховання.
Чотирьох найбільш злісних винуватців крадіжки, які дістали найбільшу кількість записок при голосуванні, Вікмиксор після тривалих роздумів вирішив перевести в Сільськогосподарський технікум.
З гірким почуттям покидала ця четвірка Шкіду. На вокзалі один з четвірки — Циган — рішуче заявив: "Утечу!" Але він не втік.
Через деякий час товариші одержали від нього з технікуму довгого листа.
"… Вікмиксор добре зробив, що влаштував мене сюди, — писав він. — Передайте йому привіт і моє захоплення його талантом передбачати життя, знаходити шляхи для нас… Закоханий у сівалки, молотарки, в племінних корів, у нашу маленьку метеорологічну станцію… Я оглядаюся назад. Чотири роки тому я гопничав у Вяземській лаврі, був вартовим у хазушииків. Тоді моєю мрією було стати вправним злодієм… Я не думав тоді, що ідеал мій може змінитись. А тепер я не вірю своєму минулому, не вірю, що колись я попав по підозрі в мокрому ділі до лаври, а потім і в Шкіду. Їй, Шкіді, я зобов'язаний своїм сучасним і майбутнім…"
У статті "Дитинство й література" (1937 р.) А. С. Макаренко, говорячи про повість Бєлих і Пантелєєва, відзивається про неї так?
"… Власне кажучи, ця книга є сумлінно намальована картина педагогічної невдачі".
І справді, невдач, зривів і метань у роботі педагогічного колективу республіки Шкід було чимало. Іноді він виявляв щодо своїх вихованців надмірний лібералізм, а часом вдавався до таких давно засуджених радянською педагогікою заходів, як щоденники, схожі на кондуїт, і карцер.
А проте вважати всю діяльність Шкіди суцільною педагогічного невдачею було б навряд чи справедливо, хоч у талановитого, але не завжди послідовного Вікмиксора не було тієї стрункої і ретельно розробленої системи, якої вимагав од вихователів А. С. Макаренко. Не вистачало йому інколи й витримки, потрібної для того, щоб справитися з стихією, яка бушувала в Шкіді.
Автор "Педагогічної поеми" підходить до петроградської школи імені Достоєвського як суворий критик-педагог, різко й рішучо засуджує поширено тоді в літературі милування романтикою безпритульщини.
Настороженість, з якою він читав повість колишніх безпритульників, цілком зрозуміла.
Але не треба забувати, що "Педагогічна поема" була підсумком тривалого досвіду виховної роботи, а "Республіку Шкід" написали юнаки, які щойно залишили шкільну парту.
І все-таки їм пощастило намалювати правдиву і об'єктивну — "сумлінну", за висловом А. С. Макаренка, — картину, яка виходить далеко за рамки шкільного побуту.
В цій повісті з усією чіткістю відбився час. Крізь хронічку "Республіки Шкід" з її маленькими заворушеннями та бурями проступає образ Петрограда тих суворих днів, коли в його ворота рвалися білі і в місті було чути, як "ухають зовсім близько гармати й у вікнах дзенькають стекла".
