Північне сяйво - Пулман Філіп
Місцевість у Свольбарді була гірською, з гострими скелями та хребтами, порізаними глибокими ущелинами й кам'янистими долинами, до того ж було нестерпно холодно. Ліра подумки поверталася до саней циган, які м'яко везли їх до Больвангара — та подорож здавалася їй такою швидкою та комфортною! Тут повітря було надзвичайно морозяним — вона ще ніколи не відчувала такого холоду, може, у ведмедя, на якому вона їхала, була не така легка хода, як у Йорика, а може, це вона вже надто стомилася. У будь-якому разі це був дуже важкий шлях.
Ліра майже не уявляла, куди вони прямували і як далеко знаходилось це місце. Вона знала лише те, що розказав їй старий ведмідь Сорен Ейсарсон, коли вони лаштували вогнемети. Він брав участь у переговорах з лордом Ізраелем про умови його ув'язнення і дуже добре це пам'ятав.
Спочатку, розповів він, ведмеді Свольбарда ставилися до лорда Ізраеля як до людини, що нічим не відрізняється від інших політиків, королів чи порушників спокою, яких висилали на пустинні острови. В'язні були важливими, бо їх хотів вбити їх власний народ. Одного дня вони могли знадобитися ведмедям, якби їх політичне становище змінилося і вони повернулися правити до своїх країн.
Отже, ведмедям варто було поводитися з ними без жорстокості та без зневаги.
Тому умови життя лорда Ізраеля у Свольбарді були не кращими і не гіршими за умови сотень вигнанців. Але певні речі змусили тюремників ставитися до нього більш насторожено, ніж до інших полонених. Це було через дух загадковості та божественний острах, які огортали все, пов'язане з Пилом, через паніку тих, хто доставив його туди, та завдяки особистому спілкуванню пані Кольтер з Йофуром Рекнісоном.
Окрім цього, ведмеді ніколи не стикалися ні з чим подібним до гордовитої та владної натури лорда Ізраеля. Він взяв гору навіть над Йофуром Рекнісоном, розгнівано та красномовно сперечаючись з ним про місце свого помешкання.
Спочатку його поселили надто низько, стверджував він. Йому потрібна була позначка, яка б височіла над вогняними шахтами та кузнями. Він дав ведмедям малюнки потрібного йому житла та наказав їм, де його розташовувати. Він підкупив їх золотом, він полестив та залякав Йофура Рекнісона, і з приголомшуючим бажанням та готовністю ведмеді взялися до роботи. Невдовзі на березі з видом на північ з'явився будинок: широкий та міцний, з камінами, які споживали багато вугілля, видобутого ведмедями, та з величезними вікнами зі справжнього скла. Там він і жив, полонений, який поводився, немов король.
Потім він взявся за обладнання лабораторії.
Із запеклою завзятістю він здобував книги, прилади, Хімікати, різноманітні інструменти та інше. І якимось чином все це в нього з'являлося то з одного джерела, то з іншого — дещо відкрито, дещо контрабандою з відвідувачами, на праві мати яких він наполіг. Землею, морем та повітрям лорд Ізраель зібрав всі потрібні матеріали, і за шість місяців його наполегливих зусиль мав усе обладнання.
Отож він працював, обмірковуючи, плануючи, вираховуючи та чекаючи на одну річ, яка була потрібна йому, щоб завершити завдання, яке так лякало Облаткове братство. Вона наближалася з кожною хвилиною.
Уперше Ліра побачила батькову тюрму здалеку, коли Йорик Бернісон зупинився біля підніжжя гірського хребта, щоб діти трохи розім'ялися, тому що не можна було дозволяти їм змерзнути та задубнути ще більше. — Подивіться вгору, — сказав він.
Широкий розбитий схил з каменю та криги, де ледь видно було чиїсь сліди, вів до стрімчака, який темнів на тлі неба. Аврори не було видно, але зорі яскраво сяяли. Стрімчак був чорний та похмурий, але на його верхівці стояв високий будинок, з якого в усіх напрямках розливалося світло — не курні мерехтливі відблиски жирових ламп, не різке біле сяйво анібаричних ламп, а м'яке спокійне світло гасу.
Вікна, з яких йшло світло, також підтверджували надзвичайну владу лорда Ізраеля. Скло було дорогим, і величезні вікна були недозволеною розкішшю в цих широтах, отже, вони були доказом заможності та впливовості, набагато більшим за вульгарний палац Йофура Рекнісона.
Вони востаннє залізли на ведмедів, і Йорик повів їх угору схилом до будинку. Вони опинилися на подвір'ї, засипаному снігом та огородженому невисоким парканом. Коли Йорик відкрив ворота, вони почули дзвінок десь усередині будинку.
Ліра злізла на землю. Вона ледь трималася на ногах. Дівчинка допомогла Роджеру зіскочити, і, підтримуючи одне одного, діти пішли глибоким снігом до входу.
О, як тепло буде в будинку! О, спокійний відпочинок!
Вона спробувала дотягнутися до дзвоника, але тільки-но простягнула руку, як двері відчинилися. Вона побачила невеликий, ледь освітлений коридор, який слугував для втримання тепла, та постать із лампою, яку вона впізнала — це був слуга лорда Ізраеля — Торольд зі своїм деймоном Анфангом.
Ліра втомлено відкинула свій каптур.
— Хто… — почав Торольд, але потім він побачив, хто це, і продовжив: — Ліра? Маленька Ліра? Чи я сплю?
Він відчинив внутрішні двері за своєю спиною.
Передпокій з миготливим вогнем за кам'яними ґратами, приємним гасовим світлом, у якому було видно килими, шкіряні крісла, поліроване дерево… Такого Ліра не бачила, відколи покинула Коледж Джордана, і від цього в неї перехопило подих.
Заричав деймон — сніжний барс лорда Ізраеля.
Перед нею стояв її батько. Його темнооке обличчя спочатку виражало жорстокість, тріумф та нетерплячість, але потім всі ці кольори згасли, його очі розширилися від жаху, коли він впізнав свою дочку.
— Ні! Ні!
Він відсахнувся назад та схопився за камінну полицю. Ліра не рухалася.
— Забирайся звідси! — закричав лорд Ізраель. — Іди звідси, геть, іди! Я не посилав по тебе!
Ліра не могла говорити. Вона двічі відкривала рота, тричі, а потім вичавила з себе:
— Ні, ні, я прийшла, тому що…
Здавалося, він був приголомшений, він продовжував хитати головою, потім здійняв руки, ніби хотів захистися від неї. Ліра не могла повірити, що бачить такі його страждання.
Вона зробила крок до нього, щоб заспокоїти, і за нею зайшов наляканий Роджер. Їхні деймони влетіли в тепле приміщення, і за мить лорд Ізраель провів рукою по чолу, потроху оговтуючись. Рум'янець почав повертатися на його обличчя, коли він глянув на обох дітей.
— Ліра, — сказав він. — Це Ліра?
— Так, дядьку Ізраель, — відповіла вона, гадаючи, що ще не час, щоб з'ясовувати їх справжні стосунки. — Я прийшла, щоб віддати вам алетіометр, який мені дав Ректор Джордана.
— Так, звичайно, — відповів він. — Хто це?
— Це — Роджер Парслоу, — мовила вона. — Він хлопчик з кухні Коледжу Джордана. Але…
— Як ти тут опинилася?
— Я щойно збиралася сказати, надворі — Йорик Бернісон, він привів нас сюди. Він ішов зі мною з самого Трольсанда, і ми одурили Йофура…
— Хто такий Йорик Бернісон?
— Ведмідь в обладунках. Він привів нас сюди.
— Торольде, — покликав лорд Ізраель, — приготуй гарячу ванну дітям та нагодуй їх. Потім їм треба буде поспати, їхній одяг брудний — знайди їм щось перевдягтися. Зроби це, поки я поговорю з ведмедем.
Ліра відчула, як все попливло у неї перед очима. Мабуть, це було від тепла, а може, від того, що вона відчула полегшення. Вона побачила, як слуга вклонився та вийшов з передпокою, а лорд Ізраель пройшов у коридор і зачинив за собою двері. Вона майже впала у крісло.
Здалося, вже за мить Торольд звернувся до неї.
— Ідіть за мною, міс, — були його слова.
Вона змусила себе підвестися, і вони з Роджером пройшли до теплої ванної кімнати, де на гарячих батареях висіли пухнасті рушники і в гасовому світлі парувала ванна.
— Ти перший, — сказала Ліра. — Я почекаю у кімнаті, а потім ми поговоримо.
Отож Роджер, здригаючись та зітхаючи від гарячої води, заліз та викупався. Вони багато разів плавали голяка, граючи в Айзисі чи у Червелі з іншими дітьми, але це було інше.
— Я боюсь твого дядька, — сказав Роджер крізь відчинені двері. — Я маю на увазі твого батька.
— Краще називай його моїм дядьком. Іноді я також його боюсь.
— Коли ми увійшли, він мене не побачив. Він дивився лише на тебе. І він був нажаханий, доки не побачив мене. Потім він одразу ж заспокоївся.
— Він був просто шокований, — сказала Ліра. — Будь-хто здивувався б, побачивши того, на кого не чекав. Востаннє він бачив мене після випадку у вітальні. Звісно, це був для нього шок.
— Ні, — сказав Роджер, — тут є щось більше. Він дивився на мене, як вовк, та щось міркував.
— Ти це вигадав.
— Ні. Я його боюсь більше за пані Кольтер, це правда. Він почав плескатися, а Ліра дістала алетіометр.
— Хочеш, я запитаю про це читач символів? — сказала вона.
— Ну, я не знаю. Є речі, про які краще не знати. Все, що я почув з того часу, як в Оксфорд прийшли гобліни, все було погане. Не було нічого гарного, крім того, що відбудеться в наступні п'ять хвилин. Чудова ванна, пухнасті рушники. І коли я обітрусь, то сподіваюсь поїсти чогось смачненького, але що буде далі, я не знаю. Може, коли я поїм, в мене буде гарне ліжко, щоб поспати. Але після цього — хто знає, Ліро. Ми тут бачили жахливі речі, правда? І що далі, то гірше. Отже, мені здається, краще не знати майбутнього. Краще жити теперішнім.
— Так, — втомлено погодилася Ліра. — Інколи я теж так думаю.
Тому вона ще потримала алетіометр у руках, але для власного заспокоєння — вона не крутила стрілок і не помітила, як тремтіла найдовша з них. Пантелеймон мовчки спостерігав за цим.
Коли вони обоє викупались, поїли хліба з сиром та випили вина й гарячого чаю, слуга Торольд сказав:
— Хлопчикові краще піти спати. Я покажу йому, куди йти. Його світлість питають, чи не приєднаєтеся ви до нього в бібліотеці, міс Ліро.
Ліра знайшла лорда Ізраеля в кімнаті, великі вікна якої виходили на замерзле море далеко внизу. Там був камін з широкою полицею і гасові лампи прикручені так, що постаті людей у кімнаті трохи відбивалися у холодній, освітленій зірками панорамі завіконня. Лорд Ізраель відкинувся у великому кріслі поряд з вогнем і жестом вказав їй на стілець навпроти.
— Твій друг Йорик Бернісон відпочиває надворі, — сказав він. — Йому більше подобається холод.
— Він розповів вам про свій бій з Йофуром Рекнісоном?
— Без подробиць. Але я зрозумів, що тепер він король Свольбарда. Це правда?
— Звичайно, правда.
