Без сім'ї - Мало Гектор

Всі вони посвідчили, щб, де і коли я робив тієї ночі. Одного тільки не з'ясували: о котрій точно годині я пішов з іподрому.

Нарешті суддя спитав мене, чи я не хотів би щось сказати на своє виправдання, попередивши водночас: я можу й мовчати, коли вважатиму це за потрібне.

Я відповів, що не винен і віддаю себе в руки правосуддя.

Суддя прочитав протокол свідчень і оголосив, що мене буде переведено в тюрму графства, де я чекатиму рішення головного судді щодо передачі моєї справи до суду присяжних.

Суд присяжних!

Я впав на лаву. О, чому я не послухався Маттіа!

РОЗДІЛ XX. БОБ

Тільки через тривалий час після того, як я повернувся до камери, я збагнув, чому суддя не виправдав мене: він хотів почекати, поки заарештують тих, що обікрали церкву, і з'ясувати, чи був я з ними.

"На їхній слід натрапили",— сказав прокурор. То мені доведеться незабаром сісти поруч з ними на лаву підсудних? Яка ганьба! Бідна моя голівонька!

Надвечір я почув звуки корнет-а-пістона і впізнав гру Маттіа. Любий мій друг! Він хоче мені показати, що думає про мене.

Звуки долинали з-за стіни навпроти вікна. На жаль, очима не пробити кам'яної стіни... Трохи згодом до звуків корнета долучився шурхіт кроків, гомін юрби, і я збагнув: Маттіа з Бобом дають тут виставу.

Чому вони обрали саме це місце? Невже тут можна зібрати добрі гроші? А може, вони хочуть мене попередити?

Раптом я почув, як Маттіа крикнув по-французь-ки: "Завтра на світанку!" І одразу корнет заграв ще голосніше. Легко було здогадатись, що слова Маттіа звернені не до англійської публіки. "Завтра на світанку!" — це він сказав мені.

Але що означають ці слова? Я не міг знайти на них відповіді.

Я зрозумів єдине: завтра на світанку я повинен не спати і бути напоготові.

Як тільки стемніло, я ліг на свою койку й спробував заснути. Я чув, як десь близько баштовий годинник вибивав час. Нарешті сон зморив мене і поніс на своїх крилах.

Коли я прокинувся, була глупа ніч, на темному небі блищали зорі. Не чути було жодного звуку. До світанку, безперечно, було ще далеко. Невдовзі годинник вибив три рази: отже, я прокинувся надто рано. Все ж я не наважувався більше лягати. А втім, якби й ліг, все одно не заснув би. Надто я був схвильований.

Я сидів і лічив удари годинника. Але якими довгими здавалися мені ці п'ятнадцять хвилин між третьою і чверть на четверту, між чверть на четвертою і пів на четверту!..

Притулившись спиною до стіни, я втупив очі в вікно. Нарешті зірка, на яку я дивився, поволі стала блякнути, а небо — яснішати.

Надходив ранок. Десь далеко заспівали півні.

Я підвівся, навшпиньках підійшов до вікна й обережно відчинив його.

Але відчинити вікно — це ще не все. Залишалися залізні грати, товсті стіни, двері, оббиті листовим залізом. Хіба можна втекти з такої в'язниці?.. І все-таки я сподівався на визволення.

Зорі чимраз блідішали. Я тремтів од ранкового холоду, але не відходив од вікна. Я дивився й дослухався, хоч і не знав, на що дивитися й до чого дослухатись.

Небо стало зовсім ясним, на його тлі вже вирізнялися будинки й дерева.

Ось він, світанок!

Раптом я почув якесь шкряботіння. Я нашорошив вуха. Так, шкряботіння долинало з-за стіни.

Ще мить — і над стіною вигулькнула голова.

Це не Маттіа! Хоч було ще досить темно, я впізнав, хто це. Це був Боб.

— Т-с-с! — шепнув він і подав рукою знак, щоб я відійшов од вікна. Я послухався. В другій його руці я помітив довгу, блискучу, ніби скляну трубку. Він підніс її до рота. Я зрозумів, що це сарбакан9. Я почув свист і водночас побачив, як у повітрі пролетіла маленька біла кулька. Кулька впала біля моїх ніг. В ту ж мить Бобова голова зникла, і я більше нічого не чув.

Я кинувся до кульки. Вона була зі щільно скатаного, намотаного на шматочок свинцю паперу. Мені здалося — на папері щось написано, але було ще так темно, що прочитати я не міг. Треба було чекати, поки розвидниться.

9 Сарбакан — духова трубка, що використовувалась як зброя.

Я обережно зачинив вікно і швиденько вклався на койку, тримаючи папірець у руці.

Повільно, навіть дуже повільно, як на мене, надходив ранок. Нарешті на стіни моєї камери впало ясно-рожеве світло.

Я розгорнув кульку і прочитав:

"Завтра увечері тебе повезуть у тюрму графства. Ти їхатимеш залізницею у вагоні другого класу в супроводі полісмена. Сядь біля дверей. Через сорок п'ять хвилин (лічи добре) ваш поїзд сповільнить хід, переходячи на іншу колію. Тоді відчиняй двері і сміливо стрибай вниз. Стрибай якомога далі, витягни руки вперед і постарайся втриматись на ногах. Потім одразу піднімися на горб, що буде ліворуч од тебе. Ми чекатимемо з добрим конем та фургоном. Не бійся нічого. За два дні ми будемо у Франції. Головне — стрибай якнайдалі і втримайся на ногах".

Я врятований! Мене не судитиме суд присяжних! Я навіть не стану перед ним!..

Ну й сміливий же хлопець Маттіа! А який славний цей Боб! Це ж він допомагає Маттіа. "Ми чекатимемо з добрим конем... "

Я ще раз прочитав записку: "Сорок п'ять хвилин після того, як поїзд рушить... горб зліва... втриматись на ногах... " Певно, я стрибну сміливо, хоч би й мав убитися. Краще вмерти, ніж бути засудженим як злодій!..

"За два дні ми будемо у Франції..."

Як це чудово!

Аж тут я згадав про Капі. А з ним як буде? Проте я одразу заспокоївся. Маттіа не покине Капі! Він знайде спосіб визволити його.

Я прочитав записку ще раз і ще, потім узяв її в рот, зжував і проковтнув. Тепер я міг спокійно спати. І я заснув таким міцним сном, що прокинувся тільки тоді, коли тюремник приніс мені попоїсти.

Час минав досить швидко. Другого дня пополудні в камеру ввійшов полісмен і звелів іти за ним. Це був вайлуватий чоловік років п'ятдесяти.

Коли поїзд рушив, я сів біля дверей, якими піднявся у вагон. Сів за ходом поїзда. Полісмен умостився навпроти мене. В купе нас було тільки двоє.

— Ти розмовляєш по-англійськи? — спитав полісмен.

— Трохи.

— А розумієш добре?

— Більш-менш, коли повільно говорять.

— Слухай, хлопче, я хочу дати тобі добру пораду: не хитруй перед правосуддям, визнай свою провину. Цим ти здобудеш загальну прихильність. Нема нічого гіршого, як вислуховувати людину, що заперечує очевидні факти. І зовсім по-іншому ставляться до людини, коли вона щиро у всьому признається... А поки там що, розкажи мені все як було, і я дам тобі крону. Вона тобі згодиться в тюрмі.

Я хотів був йому сказати, що не маю в чому признаватися, але подумав: для мене буде краще, якщо цей полісмен ставитиметься до мене поблажливо. Отже, я промовчав.

— Подумай добре,— провадив полісмен,— і як тільки переконаєшся в слушності моєї поради, поклич мене. Спитай Дольфена. Запам'ятав моє ім'я?

— Авжеж, сер! Спитати Дольфена...

Я став біля дверей, скло яких було опущене, і попросив у полісмена дозволу дивитися на краєвиди. Він сказав, що я можу собі дивитися скільки хочу. Чого йому було боятися? Адже ми їхали швидко.

Холодний вітер дув просто в обличчя, полісмен незабаром одійшов від дверей. Я ж холоду не боявся. Висунувши непомітно ліву руку назовні, я повернув ручку, а правою притримував двері.

Аж ось поїзд засвистів і став стишувати хід. Увага! Я рвучко розчинив двері, стрибнув якомога далі — й опинився у рові. На щастя, мої руки вперлися в порослий дерном схил. І все ж удар був такий сильний, що я втратив тяму.

Коли я очуняв, мені здалося, що я ще їду залізницею. Гуркотіли колеса.

Потім я відчув, що лежу на соломі.

Дивна річ! Обличчя в мене було мокре; щось лизало мої щоки й лоб гарячим язиком.

Я розплющив очі. Якийсь собака, поганющий жовтий собака, стояв наді мною і вилизував мене.

Очі мої зустрілися з очима Маттіа, який стояв на колінах біля мене.

— Ти врятований,— сказав Маттіа, відганяючи собаку і цілуючи мене.

— Де ми?

— У фургоні. Нас везе Боб.

— Як ти себе почуваєш? — спитав Боб, обернувшись до мене.

— Не знаю. Здається, добре.

— Поворуши руками й ногами.

Я зробив те, що він мені загадав.

— Все добре,— сказав Маттіа.— Кістки не поламані.

— А що зі мною трапилось?

— Ти стрибнув з поїзда, як я тобі й радив, але тебе оглушило, і ти скотився в рів. Бачачи, що тебе немає, Боб збіг із пагорбка, витяг тебе й на руках приніс сюди. Ми вже думали, що ти неживий. Який жах! Яке лихо! Але ти прийшов до тями. Ти врятований!

— А полісмен?

— Він їде собі далі. Адже поїзд не зупинився. Оглянувшись довкола себе, я знов побачив жовтого

собаку, що дивився на мене ніжними очима, такими самими, як очі Капі. Але то не був Капі. Адже Капі — сірий.

— А що з Капі? Де він? — спитав я.

Перш ніж Маттіа відповів, жовтий собака кинувся до мене, радісно повискуючи.

— Та ось він! — відповів Маттіа.— Ми його пофарбували. Я пригорнув Капі до себе і поцілував його.

— Навіщо ви його пофарбували?

— О, таке було!.. Ось послухай...

— Поганяй коня! — перебив його Боб.— Та віжки тримай міцніше. А я тим часом замаскую фургон, щоб його не впізнали на заставах.

Боб познімав з фургона обручі, згорнув брезентове напинало і звелів, щоб я їм накрився. Маттіа він теж наказав сховатися під брезент. Тепер фургон годі було впізнати. Напинала на ньому не було, а замість трьох чоловік сидів тільки один.

— Куди ми їдемо? — спитав я Маттіа, коли він ліг поруч мене.

— В Літтльхемптон. Це невеличкий порт на морі. У Боба там брат — капітан судна. Він запливає в Францію, в Ізіньї, набирає там людей і везе їх у Нормандію — по масло та яйця. Якщо ми врятуємося — а ми неодмінно врятуємося! — то будемо зобов'язані цим Бобові. Все зробив він. Що б міг зробити для тебе я, бідний, нещасний? А він усе спланував — і те, що можна вистрелити у вікно тюрми запискою із сарбакана, і те, що ти можеш стрибнути з поїзда... Він умовив своїх товаришів позичити нам коня. Він знайшов судно, яким ми попливемо у Францію. Бачиш, як добре мати друзів!

— А це чия думка — пофарбувати Капі?

— Моя. Але й тут не обійшлося без Боба. Це він дав мені жовтої фарби, щоб я пофарбував Капі, коли ми викрали його в "кмітливого Джеррі", як назвав його суддя. На цей раз він виявився не вельми кмітливим — Капі поцупили в нього з-під самісінького носа... Щоправда, Капі, зачувши мене, майже сам себе визволив.

— А як твоя нога?

— Загоїлася, або майже загоїлася. Мені ніколи думати про неї.

Дороги Англії зовсім не схожі на дороги Франції.