💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера

Без сім'ї - Мало Гектор

Читаємо онлайн Без сім'ї - Мало Гектор

Поки батька не було, чоловіки розпакували тюки. В одному з них були сувої матерії, в другому — трикотажні вироби: білизна, панчохи, рукавички.

Тепер я зрозумів: це торговці прийшли до батька продати свій крам.

Батько брав у руки кожну річ, роздивлявся її при світлі ліхтарика і передавав матері, яка маленькими ножичками зрізала етикетки і клала їх до кишені.

Це здалося мені дивним.

Оглядаючи далі крам, батько сказав пошепки кілька слів чоловікам, що принесли тюки. Якби я знав англійську мову, то, може, й почув би, що він сказав. Але завжди погано чуєш те, чого не розумієш. До моїх вух дійшло тільки слово "полісмен".

Коли речі в тюках були оглянуті, мої батьки і двоє прибулих вийшли з сарая й подалися до кімнати, певно, для того, щоб розрахуватися. В сараї знову стало темно.

Я переконував себе: в тому, що я оце побачив, немає нічого особливого,— але переконати не міг. Чому ці люди, йдучи до моїх батьків, обминули "Двір Червоного Лева"? Чому вони так тихенько говорили про поліцію, ніби боячись, що хтось почує їх знадвору? Чому моя мати зрізала етикетки з товарів?

Ці питання не давали мені заснути. А що я не знаходив на них відповіді, то спробував прогнати їх з голови. Проте це було марно.

Через якийсь час світло знову впало в наш фургон, і я знову став дивитись у віконце. Але на цей раз я робив це знехотя і всупереч своїй волі, тоді як спершу підглядав з природного бажання все бачити і знати. Тепер же я вмовляв себе, що не повинен дивитись — і все ж дивився. Я говорив собі, що краще б нічого не знати — і все ж хотів знати...

Батько й мати були самі. Поки мати швиденько зав'язувала принесені речі в два клунки, батько розгрібав мітлою пісок в одному з кутків сарая. Під сухим піском незабаром показалася ляда. Батько підняв її й після того, як мати позав'язувала клунки, спустив у підвал.

Мати світила йому ліхтариком. Спустивши клунки, батько піднявся нагору, зачинив ляду і мітлою знову нагріб на неї піску.

На пісок вони натрусили соломи, що лежала скрізь на долівці сарая, і вийшли.

Та в ту ж мить, коли вони зачинили двері, мені здалося, що Маттіа заворушився на своїх нарах.

Невже й він бачив усе, що тут коїлося?

Я не наважувався його спитати. Тепер уже мене давив не якийсь невиразний страх. Я добре знав, чого боявся, і був з голови до ніг облитий холодним потом. Серце завмирало.

Я не спав усю ніч. Десь неподалік проспівав півень. Наближався ранок. Тільки тоді я забувся у важкому й тривожному сні, сповненому страхітливих кошмарів.

Прокинувся я від скреготу ключа в замку. Двері відчинилися. Подумавши, що це батько, я заплющив очі, аби не дивитись на нього.

— Це твій брат,— сказав Маттіа.— Він випускає нас на волю. Він уже пішов.

Ми підвелися. Маттіа не спитав мене, чи добре мені спалося. Я й собі мовчав. Коли він ненароком подивився на мене, я відвів очі.

Ми ввійшли в кімнату, але ні батька, ні матері там не було. Біля каміна сидів у своєму кріслі дід. Складалося враження, що він сидить отак, не ворухнувшись, з учорашнього дня. Старша сестра, на ймення Енні, витирала стіл, а найстарший брат Ален замітав кімнату.

Я підійшов до них, щоб подати їм руку, але вони робили далі свою роботу, не звертаючи на мене уваги.

Тоді я підійшов до діда, але він також не підпустив мене до себе і тільки, як учора, плюнув у мій бік, що зупинило мене на півдорозі.

— Спитай його,— попросив я Маттіа,— о котрій годині я побачу сьогодні батька та матір.

Маттіа спитав, і мій дід, почувши, що він говорить по-англійськи, трохи полагіднішав. Обличчя його пом'якшало, і він щось відповів Маттіа.

— Що він сказав?

— Що твій батько пішов на весь день, а мати спить, і що ми можемо вийти погуляти.

— Він сказав тільки це? — перепитав я, вважаючи, що переклад Маттіа надто скорочений.

Маттіа зніяковів.

— Я не знаю, чи добре зрозумів те, що він сказав

далі...

— Кажи, що ти зрозумів.

— Здається, він сказав, що коли нам у місті трапиться нагода, не треба пасти задніх, а потім додав — це я зрозумів добре: "Затям гарненько: треба жити за рахунок дурнів".

Безперечно, мій дід здогадався, що мені каже Маттіа, бо на останніх словах він зробив здоровою рукою жест, ніби клав собі щось до кишені, і підморгнув.

— Вийдімо звідси,— сказав я Маттіа.

Протягом двох-трьох годин ми прогулювалися неподалік "Двору Червоного Лева", боячись піти кудись далі, щоб не заблудитись. Вдень Беснал-Грін видався мені ще жахливішим, ніж учора ввечері. На всьому — будинках людях — тяжіла печать нужденності, і від того на душі ставало неймовірно сумно.

Я й Маттіа мовчки розглядали все довкола.

Нарешті ми повернулися в кімнату.

Моя мати сиділа за столом, поклавши на нього голову. Подумавши, що вона хвора, я підбіг, аби поцілувати її, бо розмовляти з нею не міг.

Я обійняв її. Вона підвела голову й подивилася на мене, але, певно, нічого не бачила. Від неї тхнуло горілкою. Я позадкував. Голова її знову впала на розкинуті по столу руки.

— Джін,— сказав дід.

Я закляк на місці й глянув на Маттіа. Він дивився на мене очима, повними сліз.

Я подав йому знак рукою, і ми знову вийшли на вулицю.

Довго йшли ми поруч, тримаючись за руки, не обмовившись словом. Йшли куди дивляться очі...

— Куди б тобі хотілося оце зайти? — спитав нарешті Маттіа.

— Не знаю. Кудись, де б ми могли поговорити. Я хочу тобі щось сказати, але тут, серед цього юрмища, я не можу говорити.

Саме в цей момент ми вийшли на ширшу вулицю. В кінці її я помітив навіть дерева. А що як це село?.. Ми попрямували в той бік.

Це було не село, а величезний парк з просторими зеленими галявинами, з молодими деревцями. Краще місце для розмови годі було знайти.

— Ти знаєш, як я люблю тебе, мій любий Маттіа,— почав я, тільки-но ми посідали в затишному місці.— Добре знаєш ти й те, що тільки через цю любов я попросив тебе піти зі мною до моїх батьків. Отже, ти не будеш сумніватися в моїй дружбі, коли я тебе про щось попрощу?

— І дурний же ти! — відповів він, силкуючись усміхнутися.

— Ти хотів засміятися, щоб я не розплакався. А з ким ще мені поплакати, як не з тобою?

І, кинувшись Маттіа в обійми, я заплакав гіркими слізьми. Ніколи я не почував себе таким нещасливим, навіть тоді, як був самотній, загублений у цьому величезному світі.

Виплакавшись, я трохи заспокоївся. Адже я привів Маттіа в парк зовсім не для того, щоб він мене пожалів! Не задля себе привів я його сюди, а задля нього.

— Маттіа,— сказав я,— тобі треба звідси виїхати, повернутися у Францію.

— Покинути тебе? Ніколи!

— Я знав наперед, що ти відповіси саме так, і я щасливий, дуже щасливий, що ти не хочеш покинути мене.

І все ж треба нам розлучитись. Їдь у Францію, в Італію, куди хочеш, аби ти тільки не залишався в Англії.

— А ти куди хотів би поїхати? Куди ти хотів би, щоб ми поїхали?

— Я? Я повинен залишатися тут, у Лондоні, у своїй сім'ї. Хіба жити разом з батьками — не мій обов'язок? Бери всі наші гроші, які тільки залишилися, і їдь.

— Не кажи так, Ремі! Якщо треба комусь із нас поїхати, то це тобі.

— Чому?

— Тому що...

Маттіа не доказав і опустив очі перед моїм запитливим поглядом.

— Маттіа, скажи мені по щирості, ти не спав цієї ночі? Ти все бачив?

Маттіа не підводив очей.

— Не спав,— мовив він після паузи впівголоса.

— І що ти бачив?

— Усе.

— І ти зрозумів?

— Зрозумів, що ті, хто продавав крам, самі не купували його. Твій батько бурчав на них за те, що вони постукали у двері сарая замість дверей дому. А вони відповіли, що за ними стежив полісмен.

— Тепер ти розумієш, що тобі треба тікати звідси?

— Якщо мені треба тікати, то тобі — тим більше...

— Коли я вмовив тебе їхати сюди зі мною, то думав, що ми ніколи не розлучимось. Я мріяв про те, що мої батьки обох нас пошлють до колежу. Але склалося все по-іншому, і нам треба розлучитися.

— Ніколи!

— Маттіа, зрозумій мене і не додавай мені горя. Якби ми в Парижі здибалися з Гарафолі і якби він забрав тебе до себе, то ти також не схотів би, щоб я з тобою залишився. Чи не так? Ти мені сказав би те, що оце від мене чуєш.

Маттіа мовчав.

— Правду я кажу?

Помовчавши іще якусь хвилинку, Маттіа заговорив.

— Ремі, вислухай і ти мене,— мовив він.— Слухай мене уважно. Коли ти сказав мені в Шаваноні, що тебе розшукує твоя сім'я, мені стало дуже боляче. Замість того, щоб думати про твою радість і щастя, я думав тільки про себе. Я говорив собі, що в тебе з'являться брати і сестри, яких ти любитимеш так, як любив мене, а можливо, й більш, як мене. Ці брати і сестри будуть багатими, добре вихованими, освіченими. І я ревнував тебе до них. Ось що ти повинен знати, ось правда, з якою я перед тобою сповідаюся, і прошу вибачити мені.

— О, Маттіа!

— Скажи мені, що ти мені вибачаєш!

— Від усього серця! Я бачив, як ти страждаєш. І я дуже не хотів, щоб тобі було погано.

— Бо ти дурень, добрий дурень... Не треба зичити добра злим людям. А я тоді був злий. Та якщо ти мені вибачаєш, бо ти добрий, то я собі не вибачаю, бо я не добрий. Ти ще всього не знаєш. Я сказав собі подумки: я поїду з ним в Англію, бо треба подивитися, як воно буде. Проте якщо він буде щасливий, дуже щасливий, якщо в нього не буде часу думати про мене, я втечу і, ніде не зупиняючись, помандрую в Лукку, обійму свою маленьку Крістіну. Але склалося не так, як гадалося. Твої батьки... Одне слово, я не можу тебе покинути. Не Крістіну, не мою маленьку сестричку я повинен тепер пестувати, а мого друга, товариша, брата — Ремі.

Маттіа взяв мене за руку і обійняв. Мені на очі набігли сльози. Та хоч який я був схвильований, від своєї думки все ж не відступився.

— Маттіа, їдь звідси. Ти повинен повернутися у Францію, побачитися з Лізою, Акеном, матінкою Барберен, з усіма моїми друзями і розповісти їм, чому я не можу зробити для них того, що обіцяв. Скажеш, що мої батьки не багаті люди, як ми думали, цього буде досить. Ти розумієш мене? Бони не багаті — та й край. А в тому, що людина бідна, нема сорому...

— Ти хочеш, щоб я їхав зовсім не через те, що вони не багаті... Ні, не поїду.

— Маттіа, прошу тебе, не завдавай мені більше жалю. Ти ж бачиш, що мені його й так вистачає.

— О, не пояснюй мені того, що завдає тобі жалю! Я не розумник і не хитрун. Але якщо я не розумію всього того, що має попасти мені сюди,— Маттіа ляснув себе по лобі,— то я добре відчуваю все, що залягає мені ось сюди,— він поклав руку на серце.— Не тому, що твої батьки бідні, ти хочеш мене вирядити звідси, не тому, що їм нічим мене годувати.

Відгуки про книгу Без сім'ї - Мало Гектор (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: