Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Рись утекла, хоча й недалеко. Вона могла б ще врятуватись, але Турок весь час переслідував її і не давав залізти на дерево. По шуму їх легко було знайти в гущавині лісу.

— То де ж револьвер? — крикнув Калеб з незвичайним для нього збудженням.

— Я впустив його під час боротьби.

— Точно! Я чув, як він упав у кущі,— сказав Сем і швидко розшукав зброю.

Калеб схопив револьвер, але Ян промовив ослаблим голосом:

— Дайте мені, дайте мені! То моя здобич!

Калеб віддав йому револьвер і сказав:

— Тільки гляди, не підстрель собаку!

Ян поповз крізь кущі й незабаром побачив перед собою чорні рухливі тіні. Він вистрілив раз і вдруге. Шум поєдинку між пораненою риссю й Турком завмер. На весь ліс пролунав переможний крик індійців. Мовчав тільки Маленький Бобер. У хлопця раптом запаморочилось у голові, він затремтів, похитнувся й повільно поточився на землю. В цю мить до нього підбігли Калеб та Сем.

— Ян, що з тобою?

— Мені… мені млосно…

Калеб взяв його руку. Вона була мокрою. Старий поквапливо запалив сірника.

— О, та в тебе кров!

— Це рись… вона… вона вчепилась в мене там… на дереві… Я — я вже думав, що настав мій кінець…

Тепер загальна увага перейшла з мертвої рисі на пораненого хлопчика.

— Треба одвести його до води.

— Мабуть, найближче буде криниця на привалі.

Калеб і Сем підтримували Яна, решта хлоп’ят несли рись. Мисливці повертались на тимчасовий бівуак дуже повільно. Незабаром Яну покращало, і він докладно розповів про напад рисі.

— Ух! Я перелякався б до смерті! — вигукнув Сем.

— Я теж, — додав Калеб, здивувавши своїми словами все плем’я. — Опинитись на дереві без зброї, сам на сам з пораненою риссю — це, скажу вам, не жарт!

— І я боявся, як ще не боявся ніколи в житті,— признався Ян.

На привалі ще тліло багаття. Холодна вода була поруч, і Яну оголили закривавлену руку. Він здригався, дивлячись на свої рани, від яких рукав сорочки наскрізь просочився кров’ю. Але разом з тим у глибині душі Ян відчував таємне задоволення, і захоплені вигуки товаришів звучали для нього як найсолодша музика.

Калеб та міський хлопчик перев’язали йому рани, які виявились не такими вже й страшними, коли їх промили.

Всі були так збуджені, що ще цілу годину не лягали спати. Вони сиділи навколо багаття, яке, по суті, зовсім не було їм потрібне. Але жоден серед них не уявляв собі бівуаку без вогню.

Всі навперебій виявляли свою увагу до Яна, і він аж червонів від задоволення, почуваючи себе героєм вечора. Один лише Гай вважав, що надто багато галасу через таку дрібницю, але Калеб сказав:

— Я знав, що він молодець. Знав уже від тієї ночі, коли він ходив на могилу Гарні.

XXX

В РІДНОМУ ТАБОРІ

Вранці знову запахло дощем, і наші індійці вже приготувались до того, що їм доведеться з важкою ношею брьохати по калюжах. Але Чаклун порадував їх.

— Тут недалечко я зустрів свого доброго приятеля і домовився, що він підвезе нас на своєму фургоні,— сказав Калеб.

Переваливши через останній пагорб, вони всі разом побачили запряжений парою коней селянський фургон і біля нього погонича. Швиденько розмістившись на возі, вони менше ніж через годину щасливо доїхали до рідного старого бівуаку на березі загати.

Дощ перестав, і Калеб, зібравшись іти до себе додому, запитав:

— Ну, хлоп’ята, що ви скажете тепер про вибори Головного Вождя? На мою думку, питання вже визріло. Хочете, призначимо вибори на завтра на четверту годину дня? Я вам покажу, як це робиться.

На ніч у тіпі залишились тільки двоє нерозлучних друзів — Ян та Сем. У Яна рука була на перев’язі, і він пишався маленькими червоними цяточками, що проступили крізь бинти. Болю хлопчик не відчував, і взагалі все обійшлося щасливо. Найгірше лишилася позаду: товста сорочка врятувала його від зараження рани. Як завжди, Ян міцно спав тільки до півночі, а потім прокинувся з якимсь особливим відчуттям шастя і ясними думками. Йому зробилося легко, легко, ніби він знявся й літає — не в тіпі, не в лісі, а над усім світом, і не вві сні, а наяву. І все попереднє життя пропливало перед його очима так ясно, як ніколи: суворе й святенницьке виховання; батько, доброзичливий і витриманий, але разом з тим сліпий, бо як же можна примушувати ного обрати нелюбиму професію і вбивати те, що йому найдорожче — любов до природи!

Потім у полі зору з’явився Рафтен, крикливий і ніби грубуватий, але з добрим серцем і тверезим розумом. Фермер дуже програвав у порівнянні з батьком, і все ж таки Ян готовий був пошкодувати, що Рафтен не його батько. Що в них є спільного? Нічого. Але Рафтен дав йому два найдорожчі враження в житті. По-перше, це те, що він, глава сім’ї, людина з владою і неабияким впливом, ставився до Яна з повагою. По-друге, Рафтен повністю поділяв захоплення Яна природою і не вважав це якоюсь дрібницею, а навпаки, всіляко заохочував і підтримував хлопця.

…Далі на згадку знову прийшов Боннертон. Ян знав, що не пізніше, як через рік, він мусить повернутися додому. Знав він також і те, що його заповітна мрія про вивчення природничої історії у вищому учбовому закладі ніколи не здійсниться, бо батько обіцяв при першій можливості віддати його в розсильні при якій-небудь крамниці. В ньому знов прокинувся бунтівний дух, але він не знав, на що його спрямувати. Чи не краще залишитися тут, на фермі у Рафтенів? Але домашня наука не пройшла марно. "Шануй свого батька та матір!" Це звучало як заповідь, якій не можна було не коритись. Гаразд, він скориться, тільки по-своему! Забираючи Яна із школи й посилаючи на ферму, батько, напевне, хотів позбавити його всякої надії на продовження занять з улюбленої справи. Але, скорившись батькові, Ян не тільки нічого не втратив, а, навпаки, знайшов для цього найсприятливіші умови.

Гаразд, він повернеться і стане розсильним чи ким там завгодно, аби лиш заробляти на шматок хліба; зате у вільні години в нього буде своє маленьке царство. Якщо навіть шлях до цього царства проляже через темний підвал бакалійної крамнички, він все одно не відступиться. Він усіма силами продовжуватиме боротьбу до кінця, і нішо не вб’є у ньому дослідника природи. Лісове життя вже показало йому, що в нього є власний світ, світ птахів та звірів, і є здатність розуміти їх. Всі сумніви враз облишили Яна, і він відчув себе щасливим, що поборов останнє вагання і здобув над собою перемогу.

Надворі щось зашаруділо. Двері тихенько прочинились, і в тіпі зайшов якийсь великий звір. Іншим часом Ян, безперечно, стривожився б, але зараз він все ще літав на крилах своєї фантазії. Він дивився на звіра з байдужим спокоєм. Звір безшумно підійшов до постелі, лизнув йому руку й простягся біля його ніг. Це був старий Турок. Вперше в своєму житті він прилащився до іншого, крім Калеба.

XXXI

НОВИЙ ГОЛОВНИЙ ВОЖДЬ

Калеб був чимось заклопотаний цілий день. Саріанна теж. Вона вже давно щось майструвала і тепер квапилась закінчити роботу. Потім, здається, Калеб побував у місіс Рафтен, яка й собі почала до чогось поквапливо готуватись, а Гай на хвилинку збігав до матері, і вона теж заметушилась. Одне слово, вийшов справжній вулик.

В Сенгері різні маленькі зборища відігравали таку ж саму роль, як клуб, театр чи газета для жителів міста. Хрестини, весілля чи похорон, закладка фундаменту чи закінчення будівництва дому, обмолот, приїзд чи від’їзд, покупка нової збруї чи віялки, — все це було приводом для зборища, приводом, який вже загодя пускав усі колеса в хід.

О третій годині дня до лісу потягнулось три процесії: одна від Бернсів, у складі всіх членів родини; друга від Рафтенів, у складі господарів та наймитів; третя від Калеба, в якій брали участь Саріанна та більшість Бойлів. Всі несли з собою повні кошики.

Гості посідали кружком на зеленому березі ставу. Калеб та Сем виконували обов’язки розпорядників. Свято почалося змаганнями з бігу; в яких першість дісталася Яну. На другому місці був міський хлопчик. Далі йшла стрільба по мішені та "полювання на оленя", в якому Ян не міг брати участі, через поранену руку. Хоча це і не входило в про граму, але Рафтен настояв на тому, щоб Ян зміряв висоту дерева, не видираючись на нього, і був страшенно задоволений, коли вирахунки виявились точними.

— Дивися, Сем, що значить грамота! — захоплено вигукнув фермер. — Коли ж ти навчишся це робити? Ну, нічого не скажеш, молодець, Ян! Зараз я чимось тебе порадую.

Рафтен витяг з кишені гаманець і передав Яну п'ять доларів — встановлену громадою премію за вбиту рись. Потім він сказав:

— Якщо підтвердиться (а воно таки потім підтвердилось!), що овець душила рись, а не Турок, я від себе додам ще десять доларів.

Так Ян заробив величезні гроші, яких ще ніколи не мав у житті.

Після цього індійці розійшлися по своїх тіпі. Калеб вкопав у землю жердину, до якої прибитий був повий дерев’яний щит, обтягнутий сиром’ятною шкірою і зверху прикритий шматком полотна.

Гості посідали навколо жердини. Біля неї з одного боку були простелені шкури єнота та рисі, а з другого стояли чучела сов.

Пролунав барабанний бій: "там-там… там-там… там-там… там-там…" Двері тіпі немов розчахнулись, і сенгерські індійці в повній бойовій татуїровці з голосними вигуками повискакували надвір.

Кі-кі-кі-йї, кі-йї-йї,

Кі-йї, кі-йї, кі-йї-йї!..

Вони пританцьовували в такт з барабаном, на якому вигравав Чорний Яструб, і тричі обійшли навколо стовпа з щитом. Потім барабан замовк, і всі індійці з заключним войовничим вигуком сіли навпочіпки в коло попереду гостей.

Підвівся Великий Дятел (рідна мати не одразу пізнала його) і почав промову:

— Великі Вожді, Маленькі Вожді, жінки та діти сенгерських індійців! Трапились події, що забрали у вашого народу благородного Найголовнішого Вождя. Іншого, рівного йому, ви піде не знайдете. Але ви тут зібрались для того, щоб обрати нового Вождя. Ми довго змагались, та не дійшли згоди. Після цього в пас був великий похід, і дещо прояснилось. Коли кидають кошенят у ставок, то одразу видно, яке з них може плавати. Сьогодні ми повинні це вирішити.

Під голосні вигуки "гау-гау-гау-гау!" Чорний Яструб запекло б’є в барабан.

— Звичайно, кожен має свій хист. Але хто в нашому племені найперший бігун? Маленький Бобер!

(Гау-гау-гау-гау'гау! — і барабан).

— Мамо, це мій барабан, — шепоче Гай, забуваючи вітати переможця.

— Хто краше за всіх вистежує звіра та лазить по деревах? Ну звісно.