Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Проте, опинившись на повороті найближчої південної стежки, Ян встиг помітити за деревами знайому постать. Зібравши всі залишки сил, він закричав:

— Калеб! Калеб! Калеб Кларк!!! — і непритомним упав на траву.

Коли чуєш крик розпачу, ніколи не помиляєшся. Калеб побіг уперед і за мить уже зчепився з бродягою в жорстокій бійці. При ньому не було Турка, а бандит позбувся ножа; через те боротьба була рукопашною. Кілька сутичок, кілька важких ударів, і стало цілком ясно, хто переможе. Калеб був старий і кволий. Бандит — кремезний і дужий. Горілка подвоїла лють волоцюги, хоч він і без цього був небезпечним супротивником для старого мисливця. За кілька хвилин бандит повалив Калеба па спину і, за звичкою, потягся рукою до ножа. Згадавши, що ножа немає, він брутально вилаявся й почав шукати очима підходящого дрючка. Та тут йому під руку потрапив великий камінь, і ніхто не знає, чим би все це закінчилось, коли б поблизу не пролунав голосний крик і на стежинці не з’явилась інша дебела постать. Бродяга пізнав Рафтена, який, відсапуючись, біг у супроводі Гая. Камінь, призначений для Калеба, полетів у Вільяма, але той вчасно ухилився, і тепер вони опинились віч-на-віч. Якби бродяга мав при собі ніж, Рафтену довелося б скрутно, але в кулачному бою всі переваги були на боці фермера. Колишня наука дала свої наслідки, і незабаром бродяга мішком повалився на землю.

Можна було подумати, що тут справжнє побоїще. Троє лежало на землі, а Рафтен, важко переводячи дух, стояв з розчервонілим обличчям і дивився рішуче й безстрашно, хоч явно нічого не міг второпати.

— Що тут за чортівня?

— Містср Рафтен, я вам усе поясню, — пропищав Гай, вискочивши з-за дерева, куди він передбачливо сховався.

— А, ти тут, Гай? Змотайся на бівуак, принеси мотузку. Та не барися! — додав він, помітивши, що бродяга починає ворушитись.

Коли Гай приніс мотузку, Рафтен міцно скрутив бандитові за спиною руки.

— Здається, я вже десь бачив цю руку, — сказав Рафтен, зупинившись очима на покаліченій кисті бродяги.

Ян уже трохи прочумався й сів, розгублено озираючись на всі боки.

Рафтен підійшов до свого колишнього приятеля й запитав:

— Калеб, ти поранений? Це я, Вільям Рафтен. Скажи, ти поранений?

Калеб тільки якось дивно поводив очима.

Ян теж наблизився до нього і став на коліна.

— Містер Кларк, ви поранені?

Калеб похитав головою і показав на груди.

— Йому забило дух, — пояснив Рафтен. — Він скоро оговтається. Гай, принеси води!

Ян розповів, що з ним трапилось, а Гай від себе додав цілу барвисту історію.

Він повертався раніше встановленого часу і був уже біля табору, як раптом побачив, що Яна хтось б’є. Спершу Гай вирішив бігти додому, але потім змикитив, що батько його слабосильний і що краще покликати дужого Рафтена.

Бродяга, зігнувшись, сидів на траві, лаючись останніми словами.

— Ну, що ж, голубе, — звернувся до нього Вільям, — поки що ми припровадимо тебе на бівуак, а потім здамо, куди слід. Я так гадаю, що рік в буцегарні дасть тобі більше користі, ніж будь-що інше. Чуєш, Гай, бери за кінець мотузку й веди його на бівуак, а я поможу Калебу.

Гай був на сьомому небі. Бродягу примусили йти попереду. Гай підтюпцем біг за ним, смикаючи мотузку й покрикуючи:

— Но, но, конячко!

Вільям підтримував старого Калеба з ніжністю, яка нагадувала про давно минулі часи, коли фермера самого трохи не вбило в лісі деревом і Калеб по-материнському доглядав його.

На бівуаці вони застали Сема. Першого Вождя дуже здивувала незвичайна процесія, бо він нічого не знав про події дня і був страшенно засмучений, що пропустив таку цікаву пригоду.

Калеба посадили ближче до вогню. Він був усе ще блідий та кволий, і Рафтен сказав:

Сем, біжи додому, попроси в матері трохи горілки.

— За горілкою не треба далеко ходити, — сказав Ян. — В цього молодця є фляга в кишені.

— У нього я не візьму жодної краплі, навіть щоб дати хворому другові, — відповів Вільям.

Сем пішов по горілку й повернувся через півгодини.

— Випий, Калеб, — просив Вільям. — Випий, і тобі полегшає.

Подаючи Калебові чарку, фермер помітив, що в очах його колишнього друга знову зажевріли іскорки симпатії до нього.

Сем у цей ранок ходив додому з певним наміром. Він пішов просто до матері й розповів їй усе, що знав про білий револьвер та непорозуміння з Калебом. Після цього вони мали вдвох тривалу розмову з батьком. Рафтен лаявся і кричав. Місіс Рафтен була спокійною і твердою. Сем тримався впевнено. Кінець кінцем Рафтен зазнав цілковитої поразки, але не хотів показувати цього. Сем повернувся на бівуак дуже засмученим і ось несподівано став свідком того, про що він давно вже мріяв: батько й Калеб помирились. Дві години тому вони були заклятими ворогами, а спільно пережите хвилювання відновило їх давню дружбу. Незважаючи ні на які докази, злобливе почуття Рафтена до людини, яку він, напевне, образив, не тільки не згадало, а, навпаки, дедалі посилювалось. Та все одразу ж перевернулось, коли він в годину страшної біди врятував ту саму людину від неминучої смерті.

XXV

ПОВЕРНЕННЯ ФЕРМИ

чарівна сила бівуачного вогнища! Недобрі почуття довго не встоять перед його теплом. Зустрітись біля бівуачного вогню— значить зблизитись, навчитись краще розуміти одне одного, покласти початок міцній дружбі.

"Колись мій разом жили на бівуаці!"

Цього цілком достатньо, щоб пояснити сердечну близькість між людьми, яких доля закинула в протилежні кінці світу. Світлі, щасливі спохгади про сумісне життя на бівуаці лишаються незабутніми до кінця днів.

Посидіти разом біля табірного вогнища все одно, що дати священний обіт. Картина, що мала місце двадцять років тому, знов ожила тепер у лісі Рафтена завдяки бівуачному вогню — священному вогню, запаленому місяць тому. Як це прекрасно звучить — бівуачний вогонь!

Вільям і Калеб сиділи поруч, як добрі приятелі, хоч деяка незручність між ними ще не розвіялась.

Рафтен був сільським суддею. Він послав Сема за полісменом, щоб арештувати бандита. Ян пішов кликати місіс Рафтен і принести продуктів, а Гай чкурнув додому розповісти про свої останні дивовижні подвиги. Щоб почувати себе безпечніше, бродягу прив’язали до дерева. Калеб лежав у тіпі. Рафтен посидів біля нього кілька хвилин, а коли вийшов, бродяга вже зник. Пута були перерізані, а не зняті. Дивно, як він міг втекти без сторонньої допомоги?

— Нічого, — сказав Рафтен, — цю руку без пальця легко можна вистежити. Калеб, це, часом, не Біль Геннард?

— Здається, він.

Приятелі ще довго розмовляли. Калеб розповів, як у нього вкрали револьвер, — старий тоді жив під одним дахом з Погами, — і як цей револьвер знайшовся. Обидва вони пригадали, що Геннард був свідком їхньої сварки на кінському ярмарку. Дещо з’ясувалось само по собі, але чимало лишилось і незрозумілого.

Одне було незаперечним: Калеба обібрали до нитки. Остаточно його доля мала вирішитись буквально протягом кількох днів, бо Пог твердо вирішив, незважаючи на умовляння Саріанни, відкинути прикидання і зовсім вижити старого з його власної землі.

Рафтен довго сидів, замислившись, і, нарешті, сказав:

— Калеб, зроби все так, як я тебе навчу, і ферма знову буде твоя. Перш за все я позичу тобі на тиждень тисячу доларів.

Тисячу доларів!!! У Калеба від подиву розширились очі. Що робити далі, він тоді не почув, бо підійшли хлоп’ята і перебили їхню розмову. Але пізніше Рафтен докладно розповів йому про свій план.

Дізнавшись про це, місіс Рафтен жахнулася. Тисяча доларів у Сенгері важила не менше, ніж сто тисяч у великому місті. Це було нечуване багатство, і не дивно, що місіс Рафтен мало не зомліла.

— Тисячу доларів, Вільям! Подумай! Чи не буде це надто великий тягар для чесності людини, яка ще й зараз має претензії проти тебе? Чи можна так ризикувати?

— Опам’ятайся! — вигукнув Рафтен. — Адже я не лихвар, хоча й не дурне теля. Ось гроші, які я позичу йому.

І Рафтен витяг пачку фальшивих кредиток, які йому, як судді, були ввірені для тимчасового зберігання.

— Тут, мабуть, сотень п’ять чи шість, але йому вистачить.

Калеб, одначе, був переконаний, що це справжні гроші. Зробивши все, що було треба, він наступного дня пішов до Погів, або, як він казав, до свого власного дому, постукав і ввійшов.

— Добридень, тату, — сказала Саріанна, яка не зовсім втратила привітність і пошану.

— Що ви тут забули? — грубо крикнув Дік. — Мало того, що живете на нашій землі, то ще й спокою від вас немає ні вдень, ні вночі.

— Послухай, Дік, ти забуваєш…

— Забуваю? Нічого я не забуваю! — заперечив Дік, перебиваючи дружину. — Він повинен був би працювати й допомагати нам, а він навіть пальцем не поворухне і збирається весь вік сидіти на моїй шиї.

— О, недовгий уже лишився мій вік, — сумовито промовив Калеб і, похитуючись, підійшов до стільця. Він був блідий, мов стіна, і виглядав зовсім хворим.

— Що з вами, тату?

— Мені дуже погано. Скоро ви дочекаєтесь моєї смерті. Тоді легше зітхнете…

— Велика втрата! — пробурчав Дік.

— Я… я… віддав вам свою ферму і все, що в мене було…

— Замовчіть. Слухати остогидло.

— Віддав усе, вірніше, майже все… Я… я… не казав, що приберіг на чорний день трохи… грошенят. Ах, мене так… Так морозить.

Старий увесь тремтів.

— Дік, затопи грубку, — сказала Саріанна.

— Цього ще невистачало! Надворі спека, а їм — грубку!

— Гроші невеликі, — вів далі Калеб, — всього лиш пів… півтори тисячі… доларів. Ось… ось вони.

Він показав пачку зелених папірціїв.

Півтори тисячі доларів! Вдвічі більше, ніж варта була ферма з усім її начинням! Дік так і вирячив очі, а Калеб, ніби ненароком, показав рукоятку білого револьвера.

— Тату, ти зовсім хворий! — вигукнула Саріаігна. — Випий горілки. Я зараз принесу. Дік, затопи, нарешті. Бачиш, тато зовсім закляк.

— Еге… будьте ласкаві… затопіть… Я весь… тремчу… мене… морозить…

Та Діка вже не треба було просити. Незабаром у великій печі запалахкотіло яскрава полум’я, і в кімнаті зробилося нестерпно жарко.

— Ось вам, тату, горілка й вода, — сказав Дік зовсім іншим голосом. — Може, вип’єте хініну? ^

— Ні, ні, мені вже полегшало… Отож я й кажу, що недовго мені лишилося жити. 3aконних спадкоємців у мене немає, і ці гроші після моєї смерті забере уряд. Але я говорив, з адвокатом. Треба тільки… тільки додати… кілька… кілька слів у дарчий лист… на ферму… Тоді до вас перейдуть гроші… і це буде законно.

Калеб тремтів усім тілом і заходився страшним кашлем.

— Тату, дозволь я пошлю за лікарем, — просила Саріанна.

Дік теж знехотя додав:

— Вірмо, тату, давайте, я приведу лікаря.

— Ні, ні, не турбуйтесь.