Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Придивившись, куди вони ведуть, хлопчик одразу зрозумів, що то й був нічний дух, який потривожив собаку.

Вітер був ще сильний, і Ян вперше серед білого дня почув страхітливий голос. Але зараз він жахав менше як уночі. Поглянувши вгору, Ян побачив дві товстелезні гілляки, що переплелися хрест-навхрест і при кожному сильному пориві вітру терлись одна об одну. Оце й був той самий лісовик, що своїм завиванням налякав їх усіх — всіх, окрім Турка. Чуття, вільне від забобонів, підказало собаці, що страшний звук — це тільки безневинне зіткнення гілляк проти вітру. В той же час тихеньке муркотіння кішки примусило його зіскочити з місця і погнатись за нею.

Один тільки Гай не був переконаний. Він продовжував наполягати на своїй теорії про ведмедів.

Пізно вночі Гай розбудив обох вождів.

— Сем, Сем! Ян! Вставайте! Біля тіпі знову бродить величезний ведмідь. Я ж вам казав, що це ведмідь, а ви не хотіли вірити.

Надворі й справді щось голосно жвакало, рикало та хропло.

— Сем, там щось таки є. Шкода, що Калеб і Турок зараз не з нами.

Хлоп’ята обережно відчинили двері й виглянули надвір. В тьмяному сяйві зірок вони розгледіли обриси великого чорного звіра, який підбирав недоїдки та вигрібав бляшанки. закопані на їхньому смітнику. Всі сумніви розвіялись. Гай знову відчув себе героєм, і тільки страх перед чудиськом не дозволяв йому заявити про це на повний голос.

— Що ж нам робити?

— З лука небезпечно стріляти. Це тільки розлютить його. Гай, роздмухай вогонь, щоб було видніше.

Всі були дуже схвильовані.

— Ех, шкода, що в нас немає рушниці!

— Послухай, Сем, поки Гіл… тобто Яструбине Око, роздуватиме вогонь, давай приготуємо тупі стріли, щоб відігнати ведмедя, коли він посуне до тіпі.

Вони взялися за приготування, а Гай тремтів від жаху й розгублено тупцював на місці, благаючи їх не стріляти.

— Навіщо його дратувати? Це… це… жорстоко.

Сем і Ян стояли з луками та стрілами напоготові.

Гаю ніяк не вдавалось роздмухати вогонь, а ведмідь, шумно обнюхуючи землю, жвакаючи та рохкаючи, все ближче підходив до тіпі.

Хлоп’ята вже бачили, як чудовисько насторожило свої великі вуха.

— Давай вистрілимо, поки він нас не почув.

При цих словах Гай кинув усякі спроби розвести вогонь і кішкою видерся на жердину, прикріплену високо в тіпі для підвішування казанка.

Помітивши, що Сем та Ян уже натягують луки, він вибухнув сльозами:

— Ось побачите, він зараз прийде і всіх нас поїсть.

Можна було слухати чи не слухати Гая, а ведмідь все ж таки наближався. Приготувавши на всякий випадок "томагавки", хлоп’ята вистрілили, "Ведмідь" крутнувся на місці й кинувся тікати з голосним вереском, який не залишив сумніву щодо його свинячого походження, бо то й справді була лише свиня містера Бернса. Молодий Берне знову забув зачинити хвіртку, і вона прийшла по його слідах на бівуак.

Гай миттю зіскочив униз і приєднав свій голос до загального реготу.

— Казав же я вам, що не треба стріляти! Я так і знав, що це наша стара льоха, і не міг стримати сліз, подумавши, як тато розходиться, коли він дізнається про це.

— І на жердину ти видерся для того, щоб подивитись, чи не йде татунь?

— Ні, вій хотів показати свою хоробрість.

Вранці несподівано розкрилася ще одна таємниця. Проглядаючи свій щоденник, де був намальований і слід великого оленя, Ян переконався, що то слід Бернсової свині. Чому ж Калеб і Рафтен помилились? По-перше, вони давно не бачили оленів, а, по-друге, в цієї свині були якісь незвичайні ратиці, які нагадували більше оленячі копита.

XXIII

ЯСТРУБИНЕ ОКО ВИМАГАЄ НОВОЇ ВІДЗНАКИ

Уа-уа-уа-уа! Уа-уа-уа-уа-уа! Уа-уа-уа-уа-уа!

Цей гучний тріумфуючий крик тричі прокотився луною по лісу.

— Яструбине Око йде з черговою казкою про свою хоробрість. Давай сховаємось?

Сем і Ян швиденько залізли в тіпі, сховалися за ширмою і припали очима до "бійниці", — звичайної дірки в брезенті.

До табору наближався Гай. Він ішов, гордо випнувши груди, час від часу стрясаючи повітря войовничими кличами. Під пахвою у нього був зжужмлений піджак.

— Ку! Гранку! Уа-уа-уа-уа! — вигукував він знову і знову.

Не побачивши нікого на бівуаці, Гай па мить розгубився й почав стривожено озиратись довкола. Потім перестав кричати, злодійкувато шмигнув у тіпі, витяг з ящика жменю цукру й напхав собі повний рот. В цей час обидва вожді зняли дикий вереск і, вискочивши з своєї засідки, погнали його в ліс, але не дуже далеко, бо Яна розбирав нестерпний регіт, а Сем був лише в одному черевикові.

Вони зібралися всі разом після походу за пригодами. Рано-вранці Другий Вождь чистив ножі після сніданку, встромляючи їх у дерен, і несподівано запропонував:

— За старих часів індійські воїни розходились іноді в різних напрямках, щоб потім зустрітися в призначений час. Давайте й ми сьогодні так зробимо, а потім кожен розкаже про свої подорожні пригоди.

— Тягніть соломинки, — промовив у відповідь Дятел, який щойно повернувся з Вакану, куди відносив недоїдки.

— Ні, не треба! — з запалом вигукнув Яструбине Око. — Або дайте я кину соломинки. Я знаю, ви так їх підтасуєте, що мені припаде йти додому.

— Гаразд. Ось тобі три соломинки. Довга — для Дятла. Щоб не було ніяких суперечок, я ввіткну в неї клаптичок червоної фланелі. Середня, тонка — для мене, а коротка, товста — для тебе. Тепер кидай. Тільки цур усі разом, і потім не міняти!

Соломинки впали. Сем та Ян дико верескнули, бо товста соломинка Яструбиного Ока показувала прямісінько на будинок Бернса.

— Неправильно! Так не годиться! Треба дивитись на другий кінець! — сердито відрубав Гай, наполягаючи на тому, щоб йому дозволили вирушити в протилежному напрямку.

— Тепер ми повинні йти, нікуди не звертаючи, аж поки знайдемо щось цікаве. Зустрінемось тут же, коли промінь досягне оцієї жердини.

Сонячний промінь, що пробивався крізь дірочку в тіпі, правив їм за індійський годинник. Від однієї жердини до другої він проходив майже за дві години. Отже, за підрахунками хлоп’ят, вони мали на пригоди близько чотирьох годин.

Сем і Ян повернулися на кілька хвилин раніше. Гай швидко опанував себе і, навіть не подбавши про те, щоб витерти крадений цукор з губів, палко вигукнув:

— А знаєте, хлопці, який я молодець! Клянусь вам, що я…

— Помовчі — гаркнув Дятел. — Ти прийшов останнім.

— Ну й нехай! А я клянусь, що переміг вас обох. Можу побитись на мільйон доларіві

— Починай, Великий Дятле, першим.

І Сем почав:

— Я взув черевики. (Переважно він ходив босим). О, я знаю, коли треба взуватись! Пішов я прямісінько туди, куди показувала моя соломинка. Нізащо в світі не пішов би я в протилежний бік. Я не боюся йти вперед! (Тут він примружив очі й докірливо подивився на Гая). Отже, я йшов тільки вперед, і навіть пересохле русло ріки не зупинило мене в дорозі. Та ніщо й інше не могло б зупинити. Я йшов і йшов, аж поки налетів на осине кубло. Тоді я трохи збочив і обминув його, бо жорстоко було б вриватися в родину бідолашних безневинних ос. Після цього я знову пішов по прямій і раптом почув за спиною приглушений рик. Я оглянувся, але нікого не побачив. Рик ставав голоснішим, і тут я помітив голодну білку, яка ревла на мене й уже приготувалася зробити стрибок. В той час, коли я витягав свою костяну стрілу, вона спитала мене, — от щоб мені луснути! — так і спитала: "Ти Дятел?" Я страшенно перелякався і вперше в своєму житті збрехав. Я їй сказав: "Ні, я не Дятел, а Яструбине Око". Ну, тут би ви бачили! Вона вся пополотніла. Кожна волосина на її спині одразу зблякла, зблідла, лиш тільки я вимовив це ім’я. На землі лежала трухла колода. Білка кинулась до неї і зникла в дуплі. Я розлютився і спробував вигнати її. Та коли я підбігав до одного кінця колоди, вона перебігала в інший. Так ми й бігали туди та сюди, аж поки я протоптав глибоченний слід на землі вздовж колоди, а вона — ще глибший слід у самій колоді. Я вже побоювався, що білка протопче колоду наскрізь, і тоді шукай вітра в полі, як раптом мене осяйнула блискуча думка: "Ось що треба зробити!" Скидаю миттю з ноги черевик і кладу його в отвір з одного кіния. Сам біжу на другий кінець і ворочаю палицею в колоді. Чую — білка побігла в черевик. Тоді я затискую халявки, обмотую черевик шнурком і йду спокійно додому. Там вона й зараз.

Сем поворушив пальцями босої ноги і багатозначно додав:

— Отак-то! А ви гадали, я не знав, для чого сьогодні взуваюсь!

— Ти краще покажи свою білку, тоді я, може, й повірю.

— Вона тут. Шукає, чи не можна відірвати якоїсь латки, — сказав Сем, піднявши в руці черевик.

— Випусти її, — запропонував Другий Вождь.

Коли перерізали шнурок, білка вискочила й кинулась шукати собі кращого притулку.

— Ну, голубонько, — крикнув їй Сем навздогін, — не говори там родичам, у якій халепі ти побувала, бо назовуть брехухою!

— Тю! Хіба це пригода? Ось у мене…

— Помовч, Яструбине Око! Зараз черга Маленького Бобра.

— А мені байдуже. Я тільки клянусь…

Сем вихопнів ніж і грізно обірвав його словами:

— Ти знаєш, що зробило ягня Каллагана, побачивши старого, який збирав м’яту? Роз повідай, Маленький Бобер!

— Зі мною не трапилось особливих пригод. Я пішов прямо через ліс, як показувала моя соломинка, й набрів на засохлий стовбур. Він був надто старим та трухлявим, щоб у ньому гніздилися птахи; та й пора вже пізня. Тому я взяв дрючок і перекинув його, після чого зміг прочитати історію всіх поселень у цьому пеньку. Раніш за всіх, ще кілька років тому, дятел видовбав собі затишне гніздечко, в якому жив два або навіть три рази. Після нього, а може, тільки коли він відлітав з наших країв, там зимували чорноголові сивині, бо я знайшов на дні їхні хвостові пера. На зміну синицям у дуплі оселився дрізд, який наскладав цілу купу коріння й обмазав його глиною. Мабуть, він повертався наступного року й побудував собі нове гніздо поверх старого. А взимку там, видно, знову жили чорноголові синиці й залишили свої пера.

Ще через рік на цей стовбур надибала сойка і теж звила у ньому гніздечко. У м’якій підстилці я знайшов кілька шкаралупок від її яєць. І, нарешті, якоїсь весни кубло облюбувала парочка горобиних яструбів. Вони оселились там і вивели пташат. Одного дня сміливий хижак приніс для своїх діточок землерийку,

— Що це таке?

— Звірятко, схоже на мишу. Тільки воно родич не миші, а кроту.

— А я досі вважав, що саме кріт найближчий родич миші, — зауважив Яструбине Око, не задовольнившись поясненням Яна.

— Ого, сказонув! — перебив його Ян.