Маленькі дикуни - Сетон-Томпсон Ернест

Струмок був глибокий і з мулким дном. Ян поторсав палицею у воді, але не наважився брести. Вони пішли за течією і незабаром побачили маленьке деревце, перекинуте з берега на берег, по якому й перейшли, як по кладці— Приблизно за півмилі болото стало сухішим і попереду масою зелені визначився острівець. Хлоп’ята швидко поминули його, прямуючи на північний захід. Тепер на їх шляху чергувались маленькі болітця та великі острови. Сонце припікало все дужче. Щиглик стомився. Його мучила спрага. Він уперто пив болотяну воду з кожної зустрічної калюжі.

— Послухай, Щиглику, ти захворієш. Цю воду можна пити лише перевареною.

Але Щиглик тільки скаржився, що його палить нестерпна спрага, й продовжував хлебтати воду. Години через дві його так розморило, що він знову забажав повернути назад. Ян підшукав сухий острівець. Хлоп’ята назбирали хмизу для багаття, але виявилось, що всі їх сірники відволожились, коли вони бродили по болоту. Щиглик був дуже засмучений, і найбільше його лякало те, що вони робитимуть, коли доведеться тут ночувати.

— Зажди, я тобі покажу, що роблять індійці, — сказав Маленький Бобер.

Він знайшов суху смереку, вирізав запалювальні палички і змайстрував лук з вигнутої гілки. За кілька хвилин у нього яскраво запалахкотів вогонь, що дуже вразило Пітера, бо він ще ніколи не бачив, як добувають вогонь тертям.

Попоївши та напившись чаю, Пітер відчув себе бадьоріше.

— Ми пройшли, напевне, більше шести миль, — сказав Вождь. — За годину повинні побачити ліс, якщо він тут є.

Ян знову повів товариша через мочари з відкритими озерцями води та купками обгорілих дерев.

Пітера лякала відстань, що розділяла їх від товаришів.

— А що як ми заблудимось? Вони нас ніколи не знайдуть!

— Не заблудимось! — трохи роздратовано вигукнув Ян. — А коли й заблудимось, то що за біда? Підемо прямо на північ або на південь і годин за чотири, за п’ять доберемось до якого-небудь поселення.

Повернувши на північний схід, вони за годину доброї ходи наблизились до острова з високим деревом, яке гіллям торкалося землі. Ян заліз на саму верхівку. Перед ним відкрився неозорий краєвид, — рівні трав’янисті мочари, порослі деревами острівки, а за ними — далеко, далеко, — простягалась маса і ємної зелені, очевидно, той самий ліс, який вони шукали. Між його спостережним пунктом і лісом сонячними блискітками вигравала вода.

— Піт, от коли б ти видерся до мене! — радісно закричав Ян. — Тут справді є на що поглянути!

— Я б волів краще поглянути на своє подвір'я, — пробурчав у відповідь Пітер.

Щасливий та збуджений, Ян спустився на землю.

— Ну, тепер уже зовсім близько! — вигукнув він. — Я бачив сосновий ліс!

— Скільки ж до нього?

— Дві-три милі, не більше.

— Ти весь час так кажеш.

— Гаразд, але ж його вже видно! І по дорозі до нього є вода.

Вони рушили далі й за півгодини підійшли до води. Це був глибокий, прозорий і тихий струмок, облямований заростями лози та вкритий лататтям. Він протікав посеред широкої болотистої рівними. Ян сподівався побачити озеро, і трохи розгубився, коли неснодівано натрапив на протічну воду. Раптом його осяйнула думка.

— Калеб казав, що на всьому болоті є лише один великий струмок. Очевидно, це Боброва річка.

Ширина річки не перевищувала сорока футів, але хлоп’ятам було ясно, що тут вони не можуть розраховувати на який-небудь природний місток. Тому Ян роздягнувся, зв’язав свої речі в клуночок, перекинув його на протилежний берег, а сам поплив. Пітер змушений був зробити те саме, щоб не лишитись на самоті.

В той час, як вони одягались, з північного боку несподівано почувся голосний сплеск. Вода фонтаном піднялася в повітря, латаття зірвалося з своїх якорів, потім вода впала, розганяючи кола. Наполохані хлоп’ята чекали, що ось-ось з’явиться і сама істота, яка наробила такого шуму. Але вона не з’явилась, і таємниця залишилась нерозгаданою.

Слідом за цим Ян почув трохи нижче по струмку знайоме "кря!" Biн взяв лук та стрілу, а Піт, насупившись, продовжував сидіти на купині. Підкравшись поза рогозою до маленької заточки, Ян зовсім близько від себе побачив трьох диких качок. Він почекав, поки дві з них опинились на одній лінії, і вистрілив. Одна качка була вбита наповал, інші знялися й полетіли. Тихий вітерець підігнав качку до берега, і Ян витяг її палицею. Схопивши здобич, він з тріумфом повернувся до Пітера, але застав його мало не в сльозах.

— Я хочу додому, — жалібно проквилив Щиглик.

Побачивши дику качку, він трохи повеселішав, і Ян сказав:

— Ходім, Пітер, не треба псувати всієї справи. Візьми себе в руки і будь молодцем. Якщо через двадцять хвилин я не покажу тобі соснового лісу, то обіцяю повернутись і відвести тебе додому.

Діставшись до наступного острівця, юні мандрівники побачили темнозелений масив соснового лісу, що був не далі як за півмилі від них. Хлоп’ята радісно скрикнули й відчули себе, мабуть, так само, як Мунго Парк[2], коли він вперше побачив Нігер. За чверть годинні вони вже йшли по сухому й тінявому узліссі.

— Як би там не було, а ми виграли, — сказав Ян. — Тепер можна повертатися її назад.

— Я дуже стомився, — пробелькотів Пітер. — Давай трохи спочинемо.

Ян погля, нув на годинник.

— Зараз четверта година. Краще, мабуть, розташуватися на ніч.

— Ні, ні! Я хочу додому. Бачиш, на дощ збирається.

Небо справді хмарилось, але Ян сказав:

— Ну, то давай хоч перекусимо.

Він явно намагався відтягнути час, щоб довелося стати на нічний привал. Дощ почався зненацька і навіть раніше, ніж Ян розклав багаття. Але йому все ж таки пощастило добути вогонь тертям, і вони з Пітером розвішали над полум’ям сушити одяг.

Ян викопав індійську криницю і неквапливо зайнявся різними приготуваннями. Була вже шоста година, коли вони сілій їсти, і сьома, коли скінчили. Тепер уже пізно було повертатися назад, хоч дощ і перестав.

Ян назбирав сушняку, послав постіль з ялинового гілля і зробив стіну з нарубаних кущів та кори для захисту від вітру. Погода була тепла і, завдяки багаттю та двом ковдрам, хлоп’ята чудово провели ніч. Воші чулій свою стару знайому — вухасту сову, а десь поблизу жалібно дзявкала лисиця. Разів зо два їх будили якісь тихі закрадливі кроки по сухій глиці, але вони одразу ж засинали знову.

Ян прокинувся вдосвіта. Він розклав багаття і зігрів воду на чай. Хліба в них лишилося дуже мало, зате в запасі була ціла качка.

Ян обскубав її, викачав у мокрій глині, закопав у попіл і зверху засинав жаром. Це був індійський спосіб смажити дичину, але Ян не дуже володів ним. Через (півгодини він розламав свій глиняний пиріг і побачив, що качка з одного боку пригоріла, а з другого зовсім не пропеклася. Проте половина її цілком годилась до вжитку, і Ян гукнув товариша снідати. Пітер прокинувся блідий і нещасний. Очевидно, йому нездоровилось. Він не тільки застудився, але й розплачувався тепер за те, що так необачно пив болотяну воду. Їсти він нічого не міг і обмежився лише квартою гарячого чаю. Хоч йому після цього трохи й полегшало, але було ясно, що йти далі в цей день він не міг. Вперше за всю подорож серце Яна стислося від страху. Що він міг вробити з хворим товаришем за дванадцять миль від своїх і без будь-якої допомоги?

Ян зрізав ножем кору з сухого дерева й написав олівцем на гладенькій поверхні:

"Тут Ян Иомен та Піт Бойль робили привал 10 серпня 18…".

Він влаштував Пітера зручніше біля вогню і, розглядаючи сліди, знайшов, що вночі два олені підходили до бівуаку. Потім він заліз на високе дерево й почав роздивлятись, чи немає умовного диму з південного боку. Там він нічого не помітив, але з північного заходу, за жовтими піщаними горбами, перед ним відкрилась рівнина, поросла купками сосен та ялин. Під однією з таких купок курився дим, а поруч нього виднілось кілька білих плям, схожих на тіні.

З цією доброю новиною Ян поспішив до Пітера. Та коли він признався, що до індійського бівуаку ще милі зо дві, Пітер відмовився туди йти. Тоді Ян розклав димове багаття і, роблячи всю дорогу ножем позначки на молодих деревцях, пішов сам до індійців. Через півгодини він уже був на їхньому бівуаці, що складався з двох дерев’яних хатин та трьох тіпі. В поселенні Яну довелось відбиватися палицею від цілої зграї собак. Індійці зустріли білочолого гостя з недовірою, яка вже зробилася в них звичкою. Ян спробував порозумітися знаками, як його вчив Калеб. Показуючи на себе, він простягнув два пальці: це мало означати, що їх двоє. Потім, кивнувши в бік дісу, він пояснив знаком, що другий лежить. До цього він додав знак голоду, натиснувши на живіт руками. Індійський вождь дав йому кусень оленячого язика, але більше не звертав на нього жодної уваги. Ян подякував, змалював нашвидкуруч бівуак і повернувся до Пітера, який уже оклигав, але дуже непокоївся, що так довго немає товариша. Пітер міг тепер іти і рвався до своїх. Ян забрав собі на плечі всі їхні пожитки й пішов уперед, прокладаючи шлях. Пітер з невдоволеним виглядом повільно плентався слідом за ним.

Наблизившись до річки, вони знов почули страшенний шум. Пітер з жахом відскочив убік, вважаючи, що там заборсалось якесь водяне страхіття, яке зібралося їх проковтнути.

Ян переконував, що то був лише вибух болотяного газу, й примусив Пітера переплисти річку. Про справжню причину шуму вони так ніколи й не дізнались.

Деякий час хлоп’ята йшли досить швидко. Пітера підганяла свідомість того, що він повертається додому. Вони похапцем з’їли оленячим язик, щоб не витрачати зайвого часу на сніданок.

О третій годині хлоп’ята побачили димовий сигнал Калеба, а о четвертій в радісними криками вступили на бівуак.

Калеб на честь їх повернення вистрілив з револьвера, а Турок відсалютував їм найголоснішим гавкотом.

Решта хлоп’ят повернулася ще звечора.

Сем розповів, що він "пройшов десять миль, але в очі ніде не побачив ніякої річки". Гай присягався, що відмахав миль сорок, і запевняв, що такої річки зовсім не існує.

— Що ж ви бачили?

— Голу, обпалену землю та скелі.

— Гм! Ви дуже завернули на захід і йшли паралельно Бобровій річці.

— Тепер, Чоріний Яструбе, розповідай ти, — сказав Дятел. — Подивимось, хто з вас двох виграв: ти чи Маленький Бобер?

— Якщо Яструбине Око подолав сорок миль, — відповів вождь бойлерів, — то ми, мабуть, усі шістдесят.