Китобус, або Нові цятки для Суботика - Маар Пауль

— То виходить, ти виконував мої бажання не задля мене, а лише тому, що мав сині цятки. Ти просто не міг інакше. Добре, що я тепер це знаю!

— Неправда! Я робив це й через те, що ви — мій татко, а я — ваш Суботик!

Пан Пляшкер сказав:

— Може, краще було 6 мені вчора на останню цятку забажати чогось зовсім іншого...

— Іншого? — спитав Суботик. — Ви більше не хочете, щоб я лишався з вами?

— Хочу, але ж я міг забажати, щоб у тебе на обличчі знову була ціла сотня синіх цяточок. І тоді я на одну з них забажав би, щоб ти завжди був зі мною, а на решту дев'яносто дев'ять — не давав би тобі мене дратувати.

— Та я ж вас не дратував, татку. Чесно! — запевнив Суботик. — Я й не думав ніколи вас дратувати. Ніколи!

— Ніколи? А хто ж тоді поїв мої карти?

— Не я, — відповів Суботик.

— Не ти? — Пан Пляшкер повернувся до кімнати, підійшов до столу, взяв недоїдки карт і тицьнув Суботикові під самісінького носа. — А оце що? — запитав він.

— Оце ось — пів бубнового короля, — правдиво відповів Суботик, вказавши на один недогризок.

— Так-так, півкороля. Може, скажеш, що це терміти надгризли або сарана?

Суботик засміявся.

— Ні, татку, це я. Ви ж знаєте. Було так смачно...

— Отже, ти визнаєш, що з'їв мої карти?

— Е, ні! Не ваші. Тільки ті, що ви мені самі подарували. Хіба ж ви не пам'ятаєте? Ви сказали: "Оце — твої". Правда ж? І я не хотів їх їсти, хотів грати, як і ви. Та вони так смачненько пахли... І тоді я подумав: "Якщо воно моє, у мене право є робити з ним — я знаю — усе, що забажаю". Це ж правда чи ні, татку? Ви колись і пані Моркван так казали!

— Може, й казав, — мусив визнати пан Пляшкер.

— А бачите! — вигукнув Суботик. І на радощах почав співати:

З моїми речами, — хочте чи ні, — я можу зробить, що завгодно мені. Чи то доглядати, чи Моркві віддати й забути умить, натерти до блиску чи вкинути в миску й підливи налить. Промити окропом,

змастити сиропом чи влити смоли...

Суботик на мить примовк.

Чи з'їсти без жарту, — хай будуть то карти, стільці чи столи! —

і собі в риму підхопив пан Пляшкер. — Ти це мав на увазі? Нарешті я тебе зрозумів.

— Чудово! — зрадів Суботик. — А коли ви ще й сказали, що червоні — смачніші...

— Кращі! — уточнив пан Пляшкер.

— Авжеж! Набагато, набагато кращі, — потвердив Суботик. — То я й... то мені й скортіло їх покуштувати. А дратувати вас я не хотів, хіба що трішки-трішечки.

Пан Пляшкер уже цілком пробачив Суботикові.

— То ми просто не порозумілися. — Він узяв малого за руку. — Тоді ніщо більше не стоїть на дорозі нашій спільній прогулянці. Гайда!

— А хіба щось стояло на дорозі? Мабуть, пані Моркван втелющила... — зміркував Суботик.

— Ні-ні.

— То, може, пан Вівторакус? — здогадувався далі Суботик. — Мабуть, клітку з хом'ячком поставив?..

— І знов ні. Це просто так кажуть, — пояснив пан Пляшкер. — Я мав на увазі, що ми удвох з тобою підемо гуляти.

— Геть із кімнати — йдемо гуляти! — вигукнув Суботик. — Це вам не жарт! Сидіти не варт! Миттю на старт! Годі вже карт!

Отож вони й вирушили. І хоча дорогою Суботик трохи підгриз чийсь садовий паркан, якомусь водієві висолопив язика, на ринковому майдані вскочив у воду фонтана, ще й посадив туди чиюсь гладку, розгодовану таксу, щоб пограти з нею в тюленів, пан Пляшкер того дня більше не пожалкував, що невдало використав останню Суботикову синю цятку.

Анітрохи не пошкодував він про це і в неділю, і в понеділок. Аж у середу пан Пляшкер знову згадав про сині цятки для здійснення бажань.

І зовсім не тому, що Суботик надто вже пустував — "варив із нього воду". Щоправда, вранці в середу він замалим не наробив пожежі в кухні пані Моркван, забажавши перевірити, чи займеться від манюсінького сірничка велика скатертина з кухонного столу. Звісно, пан Пляшкер не зрадів із того так дуже, як хтось міг би сподіватися. Так само, як і з того, що Суботик гасив полум'я не водою, а супом із холодильника пані Моркван. Та коли знехтувати такими дрібницями, справи з Суботиком були зовсім непогані.

Ні, пан Пляшкер знову згадав про сині цятки з цілком іншої причини. Не через Суботика він забажав собі принаймні однієї-єдиної синьої цятки.

Бачите, пан Пляшкер закохався!

Другий розділ Пан Пляшкер закохався

У середу пан Пляшкер повернувся з роботи додому ніби зовсім іншою людиною. Зазвичай після довгого робочого дня він дома, у своїй кімнаті сідав у крісло й відпочивав. Тоді читав газету, і коли Суботик озивався до нього, відповідав здебільшого дуже скупо. Уже аж згодом, після вечері він "відходив" від роботи по-справжньому і тоді сміявся з Суботикових витівок чи нових пісеньок.

Цієї ж середи пан Пляшкер прийшов з роботи співаючи. Радісно привітався з пані Моркван, що саме стояла на драбині й протирала вікно. Не здивувався навіть з того, що допомагав господині прибирати, пораючись на кухні з пилососом, не хто інший, як пан Вівторакус. Пан Пляшкер лише мимохідь щиросердо ляснув приятеля по плечі — й одразу кинувся до своєї кімнати, ще з порога вигукнувши:

— Чудовий вечір, любий мій Суботику! Уяви собі, вона не лише привіталася зі мною, вона всміхалася мені на протязі всієї поїздки!

— Добрий вечір, татку. Це справді чудово, що пані Моркван усміхнулася вам, — відповів Суботик. — Та ще й на протязі. Вона, мабуть, стояла на драбині, у фартусі, пов'язана хустиною і в Гумових рукавичках.

— Та я не про якусь там драбину на протязі! Я кажу про ліфт, яким завжди підіймаюся нагору в себе на роботі.

— І що, там була й пані Моркван?

— Та яка пані Моркван?! — уже нетерпляче вигукнув пан Пляшкер. — Там була вона! Чи ти вже забув, що я тобі розповідав позавчора? Поряд з моєю кімнатою в конторі вже з тиждень працює одна жінка, і вона...

— І вона?..

— Вона... ну... подобається мені. Дуже подобається.

— А, це та, з носом!

— З носом? — перепитав пан Пляшкер. — Так-так, згадав. Я тобі казав про те, який у неї гарнюній носик! І це ж треба — тобі саме він спав на думку! А чи розповідав я тобі про її очі, й про те, як вона завжди тримає течку, і...

— Та про течку ви мені не просто розповідали, а й показували! А про носа я найперше згадав через те, що терпіти не можу, коли ви хвалите всі на світі носи, а мого — ні!

— Зате в тебе прегарний руденький чубик, а...

— А ніс?

— А крім того, ти розумненький, веселий і здебільшого дуже хороший. Коли не буваєш зухвалим...

— А мій ніс?

— І тобі дуже пасує твій водолазний костюмчик. А найдужче — твої ласти.

— А мій ніс?! — не вгавав Суботик.

— Ну, твого носика, хоч би як хотілося, не назвеш найгарнішим у світі... Він, власне, такий невеличкий хоботець.

— А бачите, ви терпіти не можете мого носа. Так я й знав! А носи всіляких там жінок із ліфтів вихваляєте без кінця-краю...

— По-перше, не "всіляких там" жінок, а однієї. А по-друге, я не вихваляю її носа без кінця-краю. Я про нього сказав однісінький раз.

— Так чи інак, а мені вони огидні!

— Хто? Вона чи ніс?

— Обоє!

— Ох, який же ти несправедливий! — Пан Пляшкер образився. — Ти ж її навіть не знаєш!

— Я й не хочу знати ні її, ні носа! — відрубав Суботик, виліз на стіл і завів співанку:

"Ах, люба, мила — ну, до сліз!" — про це в вас тільки й мови.

А що за дурнуватий ніс

у любої корови!

"Ах, що за усміх за ясний!

Ах, славні очі ці!"

А ще ж і ніс дурний-дурний

у любої вівці!

Суботик скочив зі столу на крісло й запитав:

— Як вам моя любовна пісенька?

Пан Пляшкер не витримав — засміявся, та одразу й споважнів, зробився навіть суворим і сказав:

— Безсоромно зухвала. Мені не подобається, що ти таке говориш про цю жінку.

— Слухайте, якщо так піде й далі, то ви ще закохаєтеся в неї! — застеріг Суботик.

— То й що? Що в цьому аж такого поганого? — запитав пан Пляшкер. — Хіба це тобі заважатиме? — Він легенько зашарівся й додав стиха: — Хтозна, може, я вже закоханий?

— Закоханий?! — вигукнув Суботик. — Ну то добре, що ви такий скромний, несміливий: принаймні вона про те ніколи не дізнається. І як же чудово, що в мене більше нема синіх цяток! А то ви, звісно, миттю забажали б, щоб і вона у вас закохалася, а тоді, чого доброго, ви б іще й одружились! Бр-ррр! — Він здригнувся від жаху на саму цю думку.

— Що ж тут такого бридкого, чому ти аж так "бр-рркаєш"? — запитав пан Пляшкер.

— Та ви лишень уявіть собі: ми втрьох у цій кім-натчині! Тут же така тіснота, що ви насилу примостили маленьке дитяче ліжечко — для мене!

— Підшукаємо собі помешкання на три кімнати.

— Ага, "підшукаємо"! То ви вже все й вирішили? — вигукнув Суботик.

— Звісно, я мав на увазі: "можна підшукати", — відповів пан Пляшкер. — І все ж таки я не розумію, чому ти так упираєшся...

— Ні в що я не впираюся, самі бачите. Я лише не хочу, щоб сюди вселилася ця жінка. Я хочу, щоб ви були мій татко, а я — ваш Суботик, і щоб тут не сиділи невідомо які жінки, а ви не розбалакували з ними та все з ними, так неначе мене тут зовсім немає. А вони ще й моститимуться сісти в моє крісло!..

— Не бійся, — заспокоїв його пан Пляшкер. — Невідомо яких жінок тут не буде. Хіба що одна-єдина.

— І однієї задосить, — промимрив Суботик так тихо, що пан Пляшкер не розчув. Уголос малий сказав: — Я лягаю в ліжко. Мені спати хочеться.

— Просто зараз? — вражено спитав пан Пляшкер.

— Авжеж, просто зараз, — відповів Суботик і стрибнув із улюбленого крісла в постіль. — Бо ще

доведеться вислуховувати, які в неї чарівні ноги і як ґраційно вона розтоптує ними кошик на папери... — Але потім таки ще спитав: — Як її хоч звуть, ту жінку?

— Якби ж я знав! — зітхнув пан Пляшкер.

— Може, Папільйотка або Ґерґарґардина? — припустив Суботик.

— Та нехай вона зветься хоч і Продовольчія Примабалерина, мені байдуже. Будь-яке її імя бринітиме чарівно, — відповів пан Пляшкер.

— Бр-ррр! — знову пересмикнувся Суботик, затулив вуха подушкою і натягнув на голову ковдру. Невдовзі він заснув.

Третій розділ

Якби ж то Суботик знову мав цятки!

Кілька наступних днів настрій у пана Пляшкера був дуже мінливий.

У четвер він прийшов додому співаючи, трьома скоками здолав сім східців нагору, дорогою до своєї кімнати бадьоро привітався з пані Моркван, рвучко відчинив свої двері й гукнув:

— Я сьогодні бачив її! Знов у ліфті. І знаєш, вона мені навіть кивнула головою!

На це Суботик лише набурмосено пробурчав:

— Не треба так галасувати тільки тому, що хтось зробив вам кніксен, тату.