Вогонь - Барбюс Анрі

прокинувся... Не від шуму, а запаху. Змінювали 129-й полк. Еге, всі ці хлопці ходили біля самої моєї пики! Я й прокинувся: так замермеділо в носі.

Мені це знайоме. Я часто прокидався в окопах від густого сопуху, що йде за кожним загоном.

— Коли б це хоч убивало нужу! — каже Тірет.

— Навпаки, це її дрочить,— зауважує Ламюз.— Що більше смердиш, то більше її в тебе заводиться!

— І то щастя,— каже Біке,— що вони мене збудили своїм смородом! От я зараз розповідав цьому барилові: продер очі якраз вчасно, встиг схопити своє полотнище— я ним закриваю мою дірку,— якийсь жевжик хотів був його поцупити.

— Сволота в цьому 129-му!

У глибині, біля наших ніг, сидить навпочіпки чоловік, у вранішньому світлі його важко розглянути; він обіруч хапається за свої манатки, шкрябається й чухмариться. Це дядько Блер.

Він кліпає очицями; його обличчя взялося шаром пороху. Над діркою беззубого рота стирчать грубим 'жовтуватим мотком вуса. Руки неймовірно чорні; вони такі брудні, ніби заросли волоссям, а долоні вкриті шкарубкою сірою корою. Від цієї скорченої, уробленої землею постаті одгонить старою каструлею.

Чухаючись, він усе ж балакає з довготелесим Барком, який, стоячи трохи осторонь, схилився до нього.

— Вдома я не такий брудний і чорний,— каже він.

— Ще б пак, старий, удома ти напевно біліший,— відповідає Барк.

— Твоє щастя,— підкидає Тірет,— а то жінка наплодила б тобі негренят!

Блер гнівається. Супить брови — його чоло геть чорне від бруду.

— Чого ти в'язнеш? А хоч би й так?.. На те й війна! А ти, капустяна голово, ти гадаєш, на війні в тебе не змінився фасад і повади? Глянь лишень на себе, мавпячий писку, гузнр ти смердюче! Ач, почав мандрони йлести! Бувають же такі дурні несосвітенні!

Він проводить рукою по темній корі, що вкриває його лице; після стількох дощів її не змито й досі.

— А потім, коли я такий, як є, значить, я так хочу. Передовсім у мене немає зубів. Наш костоправ уже давно сказав мені: "У тебе в роті жодного пенька. Цього надто мало. На першій же зупинці піди, каже, до естомологічного кабінету".

— Томат алогічного,— поправляє Барк.

— Стоматологічного,— встановлює Бертран.

— А я не хотів і через те не пішов,— каже далі Блер,— хоч лікують і дурно.

Чому ж не захотів?

А так...

— З тебе б вийшов гарний кухар,— каже Барк.— Ти йди в кухарі.

— Я сам так думаю,— простодушно згоджується Блер.

Всі сміються. Чорний чоловік ображений. Він устає.

— У мене від вас живіт болить,— презирливо мовить він.— Піду до вітру.

Коли його темна сильветка зникла, всі ще раз повторюють давню історію, що на фронті найбрудніші кухарі.

— Коли побачиш шмаровоза з брудною мордою і в засмальцьованій одежі, такого, що доторкнутися до нього можна тільки щипцями, так і знай: напевне кухар. І що брудніший, то певніше кухар.

— Це істинна правда! — каже Мартро.

— А ось і Тірлуар. Гей, Тірлуаре!

Тірлуар підходить, заклопотаний, поглядаючи туди-сюди, він блідий, наче хлор; худа шия танцює в надто широкому й цупкому комірі шинелі. У нього гостре підборіддя; верхні зуби стирчать; забруднена зморшка круг рота .здається намордником. Як звикле, він злий і, як завжди, лається:

— У мене свиснули вночі торбу!

— Це 129-й полк. А ти де її клав?

Він показує на багнет, застромлений в огорожу біля входу в окопи:

— Та он там почегійв 'на цій копирсалці.

— Розтелепа! — кричать усі разом.— Сам людям підставив! Ну, хіба не довбня?

— От халепа! — вилить Тірлуар.

Нараз він шаленіє: його лице пересмикується, кулачки стискуються, ніби вузли на мотузці. Він ними свариться.

— Хай би попалося мені те стерво! Я б-йому хавку роз'юшив, я б його розпанахав, я б... Таж у торбі в мене лежав непочатий шматок сиру. Піти ще пошукати, чи що!

І він потирає собі живіт кулаком короткими помахами, ніби граючи на гітарі, він тримається з гідністю, його лице кривить гримаса; схожий на хворого в халаті, він іде в ранкову млу. Чути, як він лається, аж поки зовсім зникає.

— От бевзь! — каже Пепен.

Всі хихочуть.

— Він з'їхав з глузду, звар'ював,— заявляє Мартро, як звикле, підсилюючи думку поєднанням двох однозначних слів.

* *

— Ану, батечку,— підходить і каже Тюлак,— подивись на мене.

Тюлак прегарний. На ньому козакин цитриново-жовтого кольору, пошитий з проолієного спального мішка. Тюлак прорізав у ньому дірку на голову, а поверх цього покрівця припасував реміняччя й пасок. Він рослявий, кощавий, рішучий. Коли ходить, витягує шию й косує. Він тримає щось у руці.

— Я це знайшов сьогодні, як копав уночі землю в кінці нового переходу; ми міняли прогнилий поміст. Ця штукенція мені зразу сподобалась. Це старовинна сокира.

Сокира справді старовинна: загострений камінь, набитий на поруділу кістку. Цілком передісторичне знаряддя.

— Зручно тримати в руках,— каже Тю лак, розмахуючи сокирою.— Так! Непогано придумано. Зручніше, ніж наші військові топірці. Словом, карколомно! На, подивись... Га? Віддай. Придасться,— ось побачищ...

Він розмахує цією сокирою четвертинної доби і сам здасться пітекантропом, прибраним у лахи, схованим у надрах землі.

* * *

Один по одному підступають солдати з Бертранового рою, сходяться біля завороту траншеї. В цьому місці вона, трохи ширша, ніж у тій частині, тягнеться рівно: там, щоб розминутися, треба притулитися до брудної стіни і впертися животом в живіт товариша.

Наша сотня в резерві і займає окоп другої лінії. Тут немає служби вартових. Уночі нас посилають уперед на земляні роботи, але, поки світло, нам нема чого робити Нас позбивано в одну купу, ми ніби прикуті лікоть до ліктя, нам треба тільки якось перечасувати до вечора.

Денне світло нарешті просоталося в численні розколини, що поорали цю місцину; доходить воно й до порогів наших нір. Сумне північне світло вузьке каламутне небо, ніби пройняте заводським димом і смородом. При такому блідому світлі розмаїте вбрання мешканців нашого дня виступає в усьому безмірному й безнадійному убозтві, що зродило їх. Але ж тут рушничні постріли здаються монотонним, цоканням дзигарів, а гарматні сальви — помруками кота; бо ж велика драма, що її ми розігруємо, тягнеться надто довго, і вже не дивуешься з своєї подоби й одежини, вигаданої для захисту від дощу, що ллє згори, від багнюки, що хлюпає внизу, від нескінченного холоду, що проймає звідусіль.

Звірячі шкури, коці, парусина, плетені шоломи, сукняні й хутряні шапки, накручені на шию або пов'язані, як чалми; трикоти і поверхтрикоти, поверходежа і покрівлі з цератових, просмолених, гумових каптурів, чорних або всіх — правда, полинялих — кольорів веселки вкривають Цих людей, ховають уніформи майже так само, як шкіру, і збільшують кожного з них. Один начепив на спину квадратову церату з великими білими й червоними кратками, знайдену в їдальні якогось притулку під час переходу. Це Пепен. І його легше пізнати здалеку з цієї вивіски арлекіна, ніж з блідого розбишацького' обличчя. От стовбурчиться Барків пластрон, вирізаний зі стьобаної ковдри, колись рожевої, а тепер бурої від пороху й дощу. Он здоровецький Ламюз — розвалена башта з рештками афіш. Кіраса з чортової шкіри в маленького Евдора робить його схожим на якусь твердокрилу кузьку з глянсуватою спинкою, а серед них усіх, як великий вождь, сяє жовтогарячим нагрудником Тюлак.

Тільки каска надає деякої одноманітності головам цих істот, та й годі! Ті надягають її на кепку, як от Біке, а ті — на плетений шолом, як от Кадіяк, а ті — на шапку, як от Барк, і це ускладнює вбрання і створює розмаїття.

А наші ноги!.. Щойно, зігнувшись у три погибелі, я спустився в нашу землянку*—низенький тісний льох, що відгонить цвіллю й вогкістю; тут спотикаєшся об порожні бляшанки з-під консервів та брудні ганчірки; тут лежали й два довгі заснулі згортки, а в кутку при світлі свічки якась тінь, стоячи на колінах, порпалася в торбі... Вилізаючи крізь простокутний отвір, я побачив ноги. Вони стовбичили всюди поземо, прямовисно або нахильці, розкидані, зігнуті, переплутані, вони загороджували прохід; усі їх кляли; була то розмаїта і різнобарвна колекція: гетри й камаші, чорні й жовті, високі й низькі, зі шкіри, з цупкого полотна, з якоїсь непроникної матерії; биндя — темно-сині, блакитні, чорні, рудуваті, зеленаві, брунатні... Один тільки Вольпат усе ще носить короткі краги з часів мобілізації. Меніль Андре ось уже два тижні хизується в грубих панчохах із пасастої аеленої вовни, а Тірета завжди знати з сірих в білу* смужку сукняних обмоток, вирізаних із цивільних штанів, що висіли хтозна-де на початку війни... У Мартро обмотки різних кольорів, бо йому не пощастило знайти двох однаково зношених та брудних шинельних шматків, щоб покраяти їх на бинди. Є ще ноги, загорнуті в ганчір'я, навіть у газети, обмотані мотузками, а то, щоб було міцніш, і телефонним дротом. Пепен дивує товаришів і перехожих гнідими крагами, знятими з мерця... Барк має себе (та й наприкрюється ж він іноді — жалійся боже!) за кебетливого хлопця, неабиякого штукаря: він обмотав гетри марлею; ці білі литки, плетена шапочка, що біліє з-під каски вкупі, і пасмо рудого чуба роблять з нього блазня. Потерло вже місяць ходить у чоботях німецького вояка, майже нових і з підковами на підборах. їх дав йому на схов Карон, коли його поранено в руку й евакуйовано. А сам Карон зняв їх з баварського кулеметника, вбитого на Пілонському шляху. Я ще пам'ятаю, як Карон розповідав:

Отож, братику, лежить хлопак задом у ямі, весь зігнувся, зорить у небо, а ноги задер угору. Наче підставляв мені свої чобітки й хоче сказати: "Бери, прошу".— "Що ж, добре",— кажу. Але ж і роботи було, як стягав чоботи: цілих півгодини працював: тягнув, повертав, сіпав — не злазять; бо ж хлопак мені не помагав — лапи в нього закоцюбли. Нарешті я так потяг, що ноги від мерця відклеїлися в колінах, штани розірвались,, і — хрясь! — кожній руці в мене по чоботу, повному кваші. Довелося випорожнити їх, викинути з них ноги.

— Брешеш!..

•— Спитай, якщо пе віриш, у ровериста Евтерпа! Кажу ж—'він мені допомагав: залізли ми лапами в чоботи й нумо витягати звідти маслаки, шматки м'яса і шкарпеток. Але подивись, чоботи хоч куди! Варто було погарувати!

...І от, поки повернеться Карон, Потерло замість нього носить чоботи, що їх не встиг зносити баварський кулеметник.

Отак, залежно від снаги, розуміння, можливості й кмітливості, кожен умудряється якось змагатися зі страхітливою невигідністю.