Над прірвою у житі (Ловець у житі) - Селінджер Джером Девід

Я знімаю з шафи валізу й шукаю йому оті падлючі ножиці, добра б їм не було, а він регоче. Що-що, а посміятися Еклі любив. Хай вам цеглина летить на голову абощо — Еклі регоче, аж падає.

— А ти, малий, з гумором! — кажу.— Ще й з яким! Ти що — не знав? — І подаю йому ножиці.— Слухай, бери мене своїм менеджером. Я влаштую твою передачу по радіо.

Я знов сів у крісло, а Еклі почав обрізати нігті. Не нігті, а кігті!

— Може б, ти обрізав їх над столом абощо? — питаю.— Слухай, обрізай над столом, га? Не хочеться мені чалапкати ввечері босими п'ятами по твоїх гидотних нігтях.

Та Еклі ніби й не чує — обрізає, каналія, нігті на підлогу, і край. От уже паскудна манера! Слово честі.

— Із ким же це в Стредлейтера рандеву? — питає. Йому [22] завжди свербіло знати, з ким Стредлейтер водиться, хоч і ненавидів його.

— Хіба я знаю! А що?

— Та так. Слухай, не можу я терпіти цю сволоту! Ох, як же я не можу терпіти таку сволоту!

— Невже? А він просто не може без тебе жити. Сказав мені, що ти формений принц,— патякаю далі. Я часто називаю людей принцами, коли клею дурня. Щоб не збожеволіти з нудьги.

— Він завжди дере носа,— каже Еклі.— Ненавиджу я цю сволоту! Можна подумати, що він і справді...

— А може, ти обрізатимеш нігті все ж таки над столом, га? — кажу.— Я вже всоте прошу тебе...

— Весь час дере свого паскудного носа,— править своєї Еклі.— Думає, що бозна-який розумний. А по-моєму, він просто сволота. Думає, розумніших від нього немає...

— Еклі, чорт би тебе забрав! Будь ласкавенький, обрізай свої смердючі нігті над столом! Я вже сто разів тебе просив!

Кінець кінцем він таки підійшов до столу. Поки на нього не роззявиш рота, нічого не доб'єшся.

Хвилину я мовчки стежив за ним. Потім не витримав:

— Я знаю, чого ти википаєш на Стредлейтера: він сказав, щоб ти хоч раз на тиждень чистив зуби. Господи, та він же зовсім не думав тебе ображати! Стредлейтер сказав це не зумисне, нічого поганого він на увазі не мав. Він тільки хотів сказати, що тобі самому було б краще і вигляд ти мав би приємніший, якби хоч зрідка чистив зуби.

— А я що — не чищу? Мелеш дурниці!

— А от і не чистиш! Я вже давно за тобою стежу — не чистиш, і край,— сказав я, але зовсім не злостиво. Мені було ніби аж шкода Еклі. Воно, звісно, не дуже приємно, коли тобі дорікають, що не чистиш зуби.— А Стредлейтер непоганий хлопець. Сволотою його не назвеш,— кажу.— Просто ти його не знаєш, ось у чому біда.

— А я кажу, сволота. Задавака й сволота.

— Так, задавака. Але багато в чому душа в нього добра, ніде правди діти,— правлю я.— Подумай сам. Є, припустімо, у Стредлейтера краватка чи інша річ, яка тобі подобається. Скажімо, на ньому краватка, і вона сподобалась тобі, хоч умри,— це я так, для прикладу. Знаєш, що він зробить? Скине її і подарує тобі. їй-богу, подарує. Або знаєш, що він зробить? Покине її в тебе на ліжку чи ще десь. Одне слово, однаково віддасть ту чортову краватку тобі. А от інші хлопці, мабуть, тільки б... [23]

— Та ну його! — лайнувся Еклі.— Якби я мав стільки грошви, як він, то теж роздаровував би краватки!

— Ти?! Ні, ти не такий! — Я похитав головою.— Ти, малий, не такий. Якби ти мав стільки грошви, як він, то став би найбільшим...

— Доки ти називатимеш мене "малим", трясця твоїй матері?! Я тобі в батьки годжуся, шмаркачу нещасний!

— У батьки? Овва! — Слухайте, з цим Еклі хоч кому терпець урветься. Так і жде нагоди цвікнути в очі, що тобі тільки шістнадцять, а йому — вже вісімнадцять.— По-перше,— кажу,— я не збираюся брати тебе в свою кляту сімейку...

— От і нічого називати мене...

Раптом двері відчинились, і в кімнату з розгону влетів каналія Стредлейтер. Він узагалі не ходив, а літав. Завжди такий закручений-— куди твоє діло! Підбігає до мого крісла — і лясь, лясь мене легенько по щоках. От уже паскудна звичка!

— Чуєш,— каже,— ти ввечері йдеш куди-небудь?

— Не знаю. Побачу. А що в біса робиться надворі — сніг валить?

Він був увесь у снігу.

— Ага. Чуєш, якщо нікуди не йдеш, то, може, даси мені свою картату куртку?

— А хто виграв? — питаю.

— Та ще тільки перший тайм закінчився,— відповів Стредлейтер.— Ми пішли. Ні, серйозно, тобі потрібна ввечері куртка? Бо я облив свою сіру якоюсь гидотою,

— Не потрібна,— кажу.— Але ж ти її розтягнеш. У тебе ж плечі, як у чорта.

Взагалі ми з ним на зріст однакові, але Стредлейтер майже вдвічі важчий. А плечі в нього — у двері не входять.

— Не бійся, не розтягну.— Він підбіг до шафи.— Як поживаєш, Еклі? — питає. Цей Стредлейтер досить-таки привітний хлопець. Привітність його, звісно, нещира — прикидається, чортова душа, але з Еклі він принаймні завжди здоровкається.

Еклі тільки щось буркнув собі під ніс. Він би, звісно, взагалі не відповідав, але промовчати, навіть не буркнувши, в нього забракло духу. А мені сказав:

— То я, мабуть, піду. Ще побачимось.

— Ага,— кажу. Плакати я не збирався через те, що він ушивавсь до своєї кімнати.

Стредлейтер почав роздягатися — скинув піджак, краватку. [24]

— Певно, треба швиденько поголитися,— каже. У нього така борода — щетина! Серйозно.

— А де ж твоя краля? — питаю.

— Жде у тому крилі.— Він узяв чим поголитися, прихопив під пахву рушника й вийшов з кімнати. Хоч би сорочку накинув абощо. Завжди бігає по коридору до пояса голий — думає, що в нього бозна-яка гарна статура! Та воно так і є. Що правда, то правда.

4

Робити я не мав чого і поплентався вслід за Стредлейтером до умивалки — почешу хоч, думаю, язиком, поки він шкребтиметься. Крім нас, там не було нікого — хлопці ще не вернулися з футболу. Задуха в умивалці була пекельна, всі вікна запітніли. Попід стіною стояло з десяток раковин. Стредлейтер став біля тієї, що посередині, а я сів на сусідню і почав гратися холодною водою — то відкручу кран, то закручу. Це в мене нерви. Голячись, Стредлейтер насвистував "Індійську пісеньку". Свистів він так, що хоч вуха затуляй, і майже суціль фальшиво. А мелодії завжди вибирав такі, що не кожен і добрий свистун висвистить,— скажімо, ту ж "Індійську пісеньку" чи "Бійка на Десятій авеню". Стредлейтер будь-яку мелодію вмів перепартачити.

Пригадуєте, я вже казав, що Еклі був жахливий нечупара? Отож, а Стредлейтер теж такий самий, тільки це в нього виявлялося по-іншому. Не так в око впадало. Вигляд він мав завжди пристойний, цей чортяка Стредлейтер. Та побачили б ви, скажімо, його бритву! Не бритва, а якась іржава залізяка — вся в присохлій піні, у щетині й чортзна ще в чому. Він узагалі ніколи її не мив. Поголиться, прибереться — і вже в нього пристойний вигляд, аякже! Але то тільки про людське око. Хто-хто, а я добре знав, який він неохайний. Чепурився Стредлейтер через те, що був до безтями в себе закоханий. Він вважав, що вродливішого від нього хлопця нема на всій західній півкулі. Він і був досить вродливий, це правда. Але краса його була така, що ваші батько й мати, якби вони, скажімо, побачили в шкільному альбомі його фотокарточку, неодмінно спитали б: "А це що за хлопчина?" Розумієте, краса в нього була якась альбом-па. Я знаю в Пенсі багато хлопців куди вродливіших, як на мене, від Стредлейтера, але на фото в альбомі ви не звернете на них уваги. То начебто ніс великуватий, то вуха стирчать, то ще щось. Я це добре знаю. [25]

Одпе слово, сиджу п на раковині поруч із Стредлейтером і то відкручую, то закручую холодну воду. На мені все ще ота червона мисливська шайка з довгим козирком і так само задом наперед. Не шапка, а просто шик.

— Чуєш,— каже Стредлейтер,— зробиш мені одну велику послугу?

— Яку? — питаю. Правда, не особливо захоплено. От уже любить, щоб йому робили "великі послуги"! Ці хлопці всі такі: коли він красюк чи гадає, що бозна-який красюк, то ти конче мусиш робити йому "велику послугу". Думає, як він сам до безтями закоханий у себе, то й решта закохані в нього і тільки й мріють про те, щоб робити йому послуги. Аж сміх бере, їй-богу.

— То ти підеш куди-небудь увечері? — питає він.

— Може, й піду. А може, й не піду. Не знаю. А що?

— Та мені треба прочитати до понеділка сторінок сто з історії,— каже він.— Ти б не написав за мене твір з англійської? Бо мені буде не з медом, якщо в понеділок не здам отого проклятого твору. Того ж я й прошу. То як?

Ви бачите — знущається з мене! Слово честі, знущається!

— Яз цієї смердючої школи вилітаю, а ти просиш мене написати якийсь ідіотський твір! — кажу.

— Та я знаю. Але річ у тім, що мені так перепаде, якщо я не здам твору! Ну будь ласка, будь ласочка! Напишеш?

Я відповів не зразу. З таким паскудою, як Стредлейтер, часом не завадить і подрочитися.

— А про що писати? — питаю.

— Та про що завгодно. Аби лише що-небудь описати. Наприклад, кімнату. Чи будинок. Або знайому тобі місцевість. Сам знаєш. Тільки щоб вийшов який-небудь опис, дідько б його взяв.— Стредлейтер на весь рот позіхнув. Від такого свинства в мене кишки перевертаються. Уявляєте, просить тебе зробити послугу, а сам на весь рот позіхи справляє, матері його!..— Але не дуже старайся,— каже далі.— Бо та зараза Гартсел вважає, що на англійській ти зуби з'їв. Він знає, що ми з тобою живемо в одній кімнаті. Я думаю, не треба розставляти правильно коми й іншу оту муру.

Від таких балачок усередині в мене теж усе перевертається. Ти, скажімо, вмієш непогано писати твори, а тобі починають товкти про коми! Стредлейтер узагалі має таку звичку. Хоче туману напустити: нібито в нього так паскудно виходять твори тільки через те, що він не туди тицяє коми! У цьому він схожий на Еклі. Якось я сидів біля Еклі на баскетболі. У нашій команді був першорядний гравець — [26] Гові Койл, він закидав м'яча у кошик з самої середини майданчика і навіть щита не торкав. А Еклі, зануда, всю гру мені товкмачив, що в Койла просто таке тіло — ніби зумисне створене для баскетболу. Господи, як же я ненавиджу оці дурні балачки!

Та зрештою мені набридло сидіти на раковині. Я встав і заходився вибивати посеред умивалки чечітку — просто так, аби лиш подуріти. Закортіло якось розважитись. Танцювати чечітку я зовсім не вмію, але в умивалці підлога кам'яна, ніби спеціально для чечітки. Я наслідував одного кіноактора. Бачив його в якійсь музичній комедії. Кіно я смертельно ненавиджу, але покорчити з себе актора люблю страшенно. Каналія Стредлейтер голиться і весь час поглядає на мене в дзеркало.