Над прірвою у житі (Ловець у житі) - Селінджер Джером Девід

Заходь до нього.

2

Спенсери мали кожне свою кімнату. Обом було років по сімдесят чи й більше. І все в житті їх тішило, хоча, звісно, й досить по-чудернацькому. Ви скажете, що негарно так говорити про старих людей, я знаю, але я не маю на думці нічого негарного. Я тільки хочу сказати, що багато міркував про старого Спенсера, а коли про нього добре поміркуєш, то починаєш просто дивом дивуватися: на якого біса він .живе? Розумієте, ходить у три погибелі зігнувшись, вигляд узагалі жалюгідний, а коли в класі впустить біля дошки крейду, то кому-небудь із першого ряду щоразу доводиться підхоплюватись і подавати йому ту крейду. Як на мене, це жахливо. Та коли про нього особливо не замислюєшся, а подумаєш просто так, то виходить, що старому не дуже й погано ведеться. Якось у неділю, наприклад, він запросив мене та ще кількох хлопців до себе на гарячий шоколад і показав нам стару, вистріпану індіанську ковдру — вони з місіс Спенсер купили її в Єллоустоунському парку в одного індіанця племені навахо. Та ковдра, видно, неабияк тішила старого Спенсера. Ось що я маю на увазі. Отож можна бути [8] таким, що аж порохня сиплеться, як-от цей каналія Спенсер, а доп'яв собі драну ковдру — і млієш від утіхи!

Двері до його кімнати стояли прочинені, але я все ж таки постукав — просто з ввічливості, для годиться. Мені навіть було добре видно старого. Він сидів у великому шкіряному кріслі, весь закутаний у ковдру — ту саму, що про неї я оце розповідав. Коли я постукав, Спенсер підвів очі.

— Хто там? —крикнув він.-Колфілд? Заходь, хлопчику.

Спенсер завжди кричав, тільки в класі розмовляв тихенько. Часом це аж на нерви діяло.

Я ступив до кімнати й відразу пошкодував, що взагалі сюди прителіпався. Старий саме читав журнал "Атлантік манслі", а довкола скрізь валялися пілюлі, стояли пляшечки з ліками, і взагалі все кругом просмерділося краплями Вікса від нежитю. Одне слово, обстановочна досить гнітюча. Хворі люди й так не викликають у мене захвату, а тут ще гнітючішого враження додавав отой жалюгідний, заяложений, допотопний халат — так наче Спенсер у ньому й на світ народився. Я взагалі не люблю дивитися на старих шкарбунів у халатах чи в піжамах. Навіщо, питається, виставляти напоказ свої заячі груди та курячі ноги?! На пляжі чи там де ноги в старих шкарбунів завжди мають такий вигляд — білі-білі й зовсім безволосі.

— Добрий день, сер! — привітався я.— Вашу записку я одержав. Дуже вам вдячний.

У тій записці Спенсер просив мене зайти до нього перед канікулами й попрощатись — адже я сюди вже не повернуся.

— Але вам не конче було писати. Я й сам зайшов би на прощання.

— Сідай он там, хлопчику,— сказав Спенсер, кивнувши головою на ліжко.

Я сів.

— Як ваш грип, сер?

— Ох, хлопчику, якби мені стало бодай трохи краще, то довелось би кликати лікаря,— відповів старий. Цей жарт сподобався навіть йому самому. Спенсер захихотів, немов пришелепкуватий. Нарешті він оговтався й промовив: — А чого ти не на стадіоні? Сьогодні ж, здається, "великий футбол"?

— Еге ж,— кажу.— Я саме звідти. Але я недавно приїхав із фехтувальною командою з Нью-Йорка.

Слухайте, в нього не ліжко, а справжній камінь! [9]

Старий зробився враз такий поважний-поважний, куди твоє діло! Я знав, що так і буде.

— То, значить, покидаєш нас, еге? — питав.

— Атож, сер, мабуть, таки покидаю.

Він заходився, як завжди, кивати головою. Зроду не бачив, щоб хто-небудь кивав головою стільки, як Спенсер. І дідька лисого втямиш, чого він так довго киває — чи тому, що замислився, чи просто через те, що вижив з розуму і негоден уже відрізнити свій зад від власного коліна.

— А що тобі сказав доктор Термер? Я чув, ти мав з ним недовгу розмову.

— Атож, мав,— кажу.— Ми з ним трохи погомоніли. Я просидів у нього в кабінеті години зо дві, не більше.

— І що ж він тобі сказав?

— Та... що життя — це гра й таке інше. І що не можна нехтувати правилами цієї гри. Говорив досить спокійно, мило. Тобто, я хочу сказати, не вибухав, у пляшку не ліз. Тільки одно товк своє: життя, мовляв,— це гра й таке інше. Самі знаєте.

— Так воно і є, хлопчику. Життя — це гра, і в неї свої правила.

— Звісно, сер. Я знаю. Я все це знаю.

Гра, трясця вашій мамі! Добра мені гра! Звичайно, якщо ти в команді спритніших і дужчих, то чого ж, можна й пограти, я не проти. Та коли ти на другому боці — на боці слабших, то яка ж тут у дідька гра?! Аніяка! Ні, це вже не гра.

— Доктор Термер уже написав до тебе додому? — поцікавився Спенсер.

— Ні, сказав, що напише в понеділок.

— А сам ти вже написав чи подзвонив?

— Ні, сер. І не писав, і не дзвонив. Однаково побачу їх, мабуть, у середу ввечері, коли приїду додому.

— А як, на твою думку, вони сприймуть звістку?

— Ну... розгніваються, мабуть,— кажу.— Звичайно, розгніваються. Я кидаю вже, здається, четверту школу.— І мотнув головою. Це в мене така звичка.— Слухайте...— кажу. Це в мене теж така звичка: завжди починаю зі слова "слухайте". Річ у тім, що запас слів у мене, як у малої дитини. Та й поводжусь я іноді, як на свій вік, також по-дитячому. Тоді мені було шістнадцять, тепер — сімнадцять, але інколи я чиню як тринадцятирічний шпанюк. Сміх, та й годі, а надто як зважити на те, що зріст у мене шість футів і два з половиною дюйми та ще й чуб з сивиною. їй-бо, не брешу. З одного боку, з правого, на голові в мене мільйон [10] сивих волосин. Ще з самого малечку. Г все ж інколи я поводжуся немов дванадцятирічний шмаркач. Всі так кажуть, особливо батько. Трохи воно, звісно, правда. Але не зовсім. Люди завжди люблять судити надто категорично. Мені на-це, певна річ, начхати, та коли хто-небудь береться мене повчати — мовляв, пора вже тобі поводитись як належить і т. ін.,— на душі стає сумно-сумно. А інколи я взагалі поводжуся так, ніби я багато старший, ніж насправді, слово честі. Тільки цього чомусь ніхто не помічає. Люди взагалі нічого не помічають.

Спенсер знов закивав головою. Ще й заходився, каналія, колупатись у носі. Він, правда, вдавав, ніби тільки чухає ніс, але насправді вже запхав у ніздрю весь палець. Старий, видко, гадав, що то не велика біда — в кімнаті ж бо, крім мене, більш нікого не було. А мені до цього й байдуже. Одначе дивитись, як на очах у тебе колупаються в носі, дуже гидко.

— Кілька тижнів тому я мав честь познайомитися з твоїми татом і мамою, коли вони приїздили побалакати з доктором Термером. Славні люди,— сказав він нарешті.

— Авжеж, звичайно. Вони дуже милі.

Славні! Терпіти не можу цього слова. Ідіотизм. З душі верне, коли чую таке.

І раптом старий Спенсер напустив на себе такого вигляду, немовби зібрався сказати мені щось бозна-яке розумне й приємне. Навіть випростав спину і зручніше вмостився в кріслі. Та ба, тривога виявилась марною. Спенсер тільки взяв у себе з колін "Атлантік манслі" й кинув журнал на ліжко, де я сидів. Але не докинув. І не багато — якихось дюймів два, а все ж не докинув. Я встав, підняв журнал і поклав на ліжко. Зненацька мені захотілося тільки одного: мерщій дременути звідси к бісовій матері. Я вже бачив: зараз старий заведе таку проповідь, що хоч стій, хоч падай. Взагалі я не маю нічого проти, нехай собі балакають, тільки ж слухати, як тебе вичитують, і заразом нюхати патентовані краплі Вікса й терпіти перед собою старого Спенсера в піжамі та халаті я особливого бажання не мав. Не мав, і край.

А Спенсер, каналія, вже почав.

— Що це з тобою діється, хлопчику? — каже. Як на нього, то запитання пролунало навіть досить суворо.— Скільки предметів було у вас в цій чверті?

— П'ять, сер.

— П'ять. А скільки ти засипав?

— Чотири.— Я засовався на ліжку. На такому каміняччі [11] мій зад ще зроду не сидів.— Англійську я проскочив,— кажу.— Бо "Лорда Рендала, мого сина", "Беовульфа" і всю оту бридню я проходив ще в Хутонській школі. Так що над англійською я не дуже чипів, хіба коли часом задавали твір.

Та Спенсер мене навіть не слухав. Він узагалі ніколи не слухає, що йому кажуть.

— З історії я засинав тебе через те, що ти ж геть нічого не знав!

— Розумію, сер. Слухайте, я ж усе розумію. Інакше ви просто не могли.

— Геть нічого не знав,— повторив учитель.

Це мене теж до сказу доводить: коли хто-небудь товче про те саме двічі, хоч ти погодився з першого разу. А Спенсер ще й утрете своєї:

— Таки геть нічого не знав! Я маю великий сумнів, чи ти хоч раз за цілу чверть брав у руки книжку. От признайся по щирості, хлопчику, брав?

— Ну, кілька разів я, звичайно, заглядав у підручник,— відповідаю я. Не хотілося ж ображати старого. Він був просто схиблений на своїй історії.

— Кажеш, заглядав, еге? — перепитав він з глузливою посмішечкою.— Твоя, м-м... твоя екзаменаційна робота он там, на комоді. Поверх решти екзаменаційних. Зроби ласку,

подай-но її мені.

Це було вже нечесно, проте я підвівся й подав Спенсерові свою роботу — мені просто не лишалось нічого іншого. Потім я знов сів на оте його бетонне ліжко. Слухайте, ви собі не уявляєте, як я шкодував, що попхався до старого прощатися!

Спенсер узяв мою екзаменаційну так, ніби то був не аркуш паперу, а коров'ячий корж чи бозна-що.

— Ми проходили Єгипет з четвертого листопада по друге грудня,— почав учитель.— Ти сам вибрав для екзаменаційної цю тему. Хочеш послухати, що ти тут понаписував?

— Та ні, сер,— кажу,— не дуже.

Але він однаково заходився читати. Вчителів не спиниш, коли вони щось надумають. Все одно зроблять по-своєму.

— "Єгиптяни — це давнє кавказьке плем'я, що жило в одному з північних районів Африки. Африка, як ми знаємо,— це найбільший материк у східній півкулі..."

Я мусив сидіти камінчиком і слухати всю оту муру. їй-богу, це таки нечесно.

— "Нині єгиптяни з різних причин цікавлять нас особливо. Сучасні вчені й досі намагаються розгадати таємницю речовин, що їх використовували єгиптяни, кладучи в гробниці своїх покійників, від чого їхні обличчя не псувалися протягом багатьох сторіч. Ця цікава загадка й тепер приковує велику увагу сучасної науки двадцятого сторіччя..."

Спенсер перестав читати й поклав екзаменаційну собі на коліна. У мене вже прокидалася до нього зненависть.

— Твоя, так би мовити, наукова праця на цьому й кінчається,— промовив Хучитель так само глузливо. Хто б міг подумати, що це старе опудало здатне так насміхатися! — Але ти ще зробив для мене невеличку приписку, в самому низу сторінки,— додав він.

— Так, я знаю,— поквапився сказати я, щоб старий, каналія, не здумав читати вголос ще й приписку.