Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

По обгортці призвичаєне око курця визначило: вищий сорт Б.

Пачок сорок — так у думці визначили практичні математики.

Подивились один на одного і, не змовляючись, вирішили: 40–2 = 38. А може, не помітять нестачі.

Так само мовчки підійшли до столу і, поклавши по пачці в кишеню, вийшли навшпиньках з кімнати.

♦

Сонну тишу спальні порушив тріск дверей, і два збуджених шпаргонці ввірвались до кімнати.

— Хлопці, тютюн!

Вісім голів миттю виринули з-під ковдр, вісім пар очей заблищали масляним блиском, побачивши в піднятих руках Косаря та Янкеля апетитні пачки.

Першим отямився Циган. Швидко стрибнув з ліжка і, оглянувши зблизька милі чвертки, він жадібно спитав:

— Де?

Чергові мовчки кивнули головами в напрямку до кімнати економа. Циган зірвався з місця і зник за дверима. Спальня притихла в томливому чеканні.

— Ура, сволото! Є!

Громоносцев влетів переможно, розмахуючи двома пачками тютюну.

Приклад заразив усіх інших, і вже ніякі сили не могли стримати їх.

Геть усім кортіло мати по чвертці тютюну, і, вже забувши про обережність, спальня схопилась і, як на змаганнях, помчала до завітної кімнати…

За п'ять хвилин Шкіда тріумфувала.

Кожен обмацував, м'яв і стискував нещасні пакетики, що так несподівано попали до них.

Чорний, мов жук, заїка Гога, запеклий курець, що найдужче терпів від нестачі курива і збирав на вулиці "чиновників", був задоволений найбільше. Він сидів у кутку і, міцно стискаючи коричневу чвертку, без угаву повторював:

— Тют-тюнець є. Тют-тюнець є.

Янкель, забравшись на ліжко, по-дурному всміхався і співав:

Шинель англійський,

Тютюн японський,

Ах, шарабан мій…

На радощах навіть не помітили, що на підвіконні притулилася зайва пачка, поки Циган не звернув увагу.

— Сволото! Чий тютюн на підвіконні? У всіх є?

— У всіх.

— Виходить, зайва?..

— Зайва.

— Ого, здорово, навіть зайва!

— Тоді зайву поділимо. А по цілій пачці заначимо.

— Давай!

— Діли. Згода.

Зайву чвертку розтерзали на десять частин. Коли поділили, Циган грізно попередив:

— Тютюн заначуйте скоріше. І не патякати. Прихожим ні слова про це. Зрозуміли, сволото? А якщо кого схоплять, сам і викручуйся, інших не видавай.

— Гаразд. Котися. Знаємо…

Цього ранку вихователь Батько, увійшовши в спальню, надзвичайно зрадів, що нікого не треба було будити. Все гніздо було на ногах. Батько задоволено всміхнувся і захопливо сказав:

— Здорові були, хлопці! Як гарно, дружно ви сьогодні встали!

Циган, єхидно підморгнувши, загоготав:

— Ого, дядьку Сергій, ми ще раніше можемо вставати.

— Молодці, хлопці. Молодці.

— Ого, дядьку Сергій, ми ще не такими молодцями будемо.

Тим часом Янкель і Косар знову пішли в комору.

Економ ще нічого не підозрював. Як завжди, лагідно усміхаючись, він неквапливо розважував продукти і побіжно розпитував про новини в школі, говорив про гарну погоду, про морози, які вже настали, і навіть дав обом шкідцям по невеличкій скибці хліба з маслом.

Янкель мовчав, а Косар похмуро підтакував, але обидва зітхнули вільно тільки тоді, коли вийшли з комори.

Зупинившись біля дверей, багатозначно перезирнулися. Потім Янкель скрушно похитав головою і процідив:

— Попаде.

— Попаде, — підтвердив Косар.

♦

День тягнувся за усталеним порядком. Ранковий час змінився уроками, уроки — перервами, все було як завжди, тільки прихожі учні дивувалися: сьогодні приютські не канючили у них за звичкою докурити "зоставочки", а врочисто й недбало закурювали свої пахучі самокрутки.

На четвертій перерві, перед обідом, Янкель занепокоївся: пропажу могли незабаром помітити, а у нього досі під подушкою лежав тютюн. Підганяло його й те, що інші вже встигли сховати свою здобич.

Не переводячи духу, вибіг він по сходах нагору в спальню, витягнув тютюн і спинився, вагаючись.

Куди ж заховати? Закинути на грубу? Не можна — прибиратимуть і знайдуть. У грубу — згорить. В душник — провалиться.

Янкель вискочив у коридор, пробіг до ванної і влетів туди. Сунувся, зрадівши, під ванну й вилаявся: хтось випередив його — рука намацала чужу пачку.

В паніці він помчав у порожній нижній зал, перетворений на сарай і геть завалений партами. З відчайдушною рішучістю сунув тютюн під поламану кафедру і тільки тоді заспокоївся.

Спускаючись униз, Янкель почув, як задеренчав дзвоник, що кликав на обід. Згадав, що він черговий, і стрімголов помчав на кухню.

Треба було нарізати десять восьмушок — порцій хліба для інтернатських, — це ж був обов'язок чергового.

Шкідський обід був свого роду релігійним обрядом, і кожен новий вихованець мав твердо вивчити обідні правила.

Спершу до їдальні входили вихованці приютські і мовчки сідали за стіл. До другого столу сідали "прихожі".

Хвилинку сиділи мовчки, заклавши руки за спину, і зиркали голодними очима на вхідні двері, що вели в кухню.

Потім з'являвся завшколою з маленьким зошитом у руках, і починався другий акт — перекличка.

Щодня вранці і ввечері, під час обіду й вечері, викликали весь склад вихованців, і кожен повинен був відповісти: "Тут". Тільки тоді він діставав право їсти, коли перед його прізвищем виростала "галочка", яка означала, що він справді тут, у їдальні, і що пайок не пропаде марно. Потім черговий вносив на дерев'яному щиті восьмушки і клав перед кожним на стіл. Після цього з'являлася вилицювата, рябувата Марта і розливала незмінний пшоняний суп на оселедцевому відварі і незмінну пшоняну кашу, бо, крім пшона та оселедців, у коморі ніколи нічого не було. Олію, якою засмачували кашу, іноді заміняв тюленячий жир.

За сигналом Вікмиксора починалося загальне сопіння, пихтіння і плямкання, яке, правда, тривало дуже недовго, бо порції супу й каші не відповідали апетиту шкідців. Наприкінці, на солодке, Вікмиксор виголошував промову. Він говорив або про останні події за стінами школи, або про якісь свої нові плани та заходи чи просто повідомляв, на радість вихованцям, що йому вдалося вибити для школи кілька кубів дров.

Точнісінько те саме повторилось і в день чергування Янкеля, тільки цього разу промова Вікмиксора була присвячена питанням етичним. З гнівом і зневагою завшколою громив ту частину несвідомих учнів, яка віддається огидному пороку обжерливості, намагаючись одержати свою порцію якнайшвидше й поза чергою.

Промова скінчилася. Чи задоволена була аудиторія, лишилося невідомим, але завшколою був задоволений і вже збирався піти й собі прийняти належну йому порцію оселедцевого бульйону та пшоняної каші, як раптом усю цю добре проведену програму порушив економ.

Він старечою, тремтячою ходою випурхнув із дверей, підшкутильгав до зава й почав тихо йому щось говорити. Шкідці нюхом відчули недобре, їхні фізіономії витяглись, і пшоняна каша, їжа солдатів і дитбудинківців періоду громадянської війни та розрухи, звичайно слизенька, невідчутна й гладенька, раптом одразу застряла в десяти глотках і втратила свій смак.

У повітрі запахло порохом.

Економ говорив довго, — мабуть, довше, ніж хотілося шкідцям.

Десять пар очей стежили, як поступово змінювалося обличчя Вікмиксора: спершу брови здивовано стрибнули вгору й кінчик носа опустився, потім тонкі губи склалися в гримасу обурення, пенсне скорботно затріпотіло на горбочку, а кінчик носа почервонів. Вікмиксор підвівся і сказав:

— Хлопці, у нас сталося велике неподобство!

Екстерни безтурботно втупились у гнівне обличчя зава, сподіваючись почути додаткову промову на другий десерт, але в приютських серця злякано тьохнули і враз спинилися.

— В нашій школі вчинено крадіжку. Якісь каналії вкрали з передпокою нашого економа одинадцять пачок тютюну, присланого для вихователів. Хлопці, я повторюю: це неподобство. Якщо за півгодини винних не буде знайдено, я вживу заходів. Так що пам'ятайте, хлопці!..

Це була найкоротша і найзмістовніша промова з усіх промов, виголошених Вікмиксором з дня заснування ІПкіди, і вона ж стала першою, яка викликала небувалу бурю.

Після слів Вікмиксора виникло загальне обурення. Особливо обурювались екстерни, для яких усе це було несподіванкою, а інтернатським нічого не лишалося робити, як підтримувати й поділяти це обурення.

Буря з їдальні перелилася в класи, але півгодини минуло, а злодіїв не знайшли. Таким чином, автоматично набрали чинності "заходи" завшколою, що дуже скоро показали себе.

Після уроків у інтернатських забрали пальта. Це означало, що їх позбавлено вільної прогулянки. То був тяжкий удар.

Сам по собі прийшов сумний настрій, і хоч активне ядро — Циган, Горобець, Янкель і Косар — намагалися підтримати дух і закликати боротися до кінця, великого успіху їхні промови вже не мали.

Даремно Циган, люто водячи чорними очима і скрегочучи зубами, казав страшним голосом:

— Дивіться, сполото, стояти до останнього. Не признаватися!..

Його погано слухали.

Довгий зимовий вечір тягнувся повільно і нудно.

За вікном, покритим сірими крижаними візерунками, жваво видзвонювали трамваї і чути було окрики візників. А тут, у напівтемній спальні, томилися без ніякого діла десять вихованців. Янкель забився в куток і, піймавши кота, запекло тягнув його за хвіст. Кіт відчайдушно намагався вирватись, потім, після марних спроб, жалісно занявчав.

— Перестань, Янкель. Нащо твар мучиш? — ліниво пробував захистити "твар" Горобець, але Янкель продовжував своє.

— Янкель, не муч кота. Йому теж, мабуть, боляче, — підтримав Горобця Косар.

Котом зацікавилися й інші. Спочатку дивилися байдуже, але, побачивши, що бідному котові несила терпіти, почали заступатись.

— І чого прив'язався, справді!

— Коту ж боляче, пусти…

— Потягав би себе за хвіст, тоді знав би.

До спальні ввійшов вихователь.

— Ого, Батько прийшов! Дядю Сергій, дядю Сергій, розкажіть нам що-небудь, — спробував загравати Циган, але осікся.

Батько суворо подивився на нього й відрубав:

— Громоносцев, не забувайтесь. Я вам не батько і не дядя Сергій і прошу лягати спати без балачок.

Двері рвучко зачинилися.

Довго вертілися неспокійні шкідці на скрипучих ліжках, і кожен по-своєму обдумував те, що сталося, доки міцний владний сон не здолав їхні тривоги й під звуки розучуваного Верблюдичем мотиву не поніс їх далеко від душної спальні.

♦

Рано-вранці Янкель прокинувся від неспокійної думки: чи цілий тютюн?

Він спробував відмахнутись од цієї думки, але тривожне передчуття не залишало його.