Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Гришко злякався. Його сани аж покректували від ваги. Вже нікуди було класти, а дядько все носив. Гришко хотів було відмовитись, а тоді відчайдушно вирішив:

— Ех, чи пан, чи пропав, вивезу!

І повіз. Везти треба було далеко, за заставу. Гришко весь був мокрий від поту, руки його німіли, мотузка різала груди, а він усе віз. Увечері він, розбитий, прийшов додому і приніс із собою цілих три фунти чорного, підсмаженого, змішаного з вівсом хліба. Заробіток був великий як на ті часи, але зате й останній, Гришко підірвався.

Справа обернулася зовсім кепсько. Вдома не було навіть хліба, а Гришкові потрібні були гроші. Він курив і любив ласувати коржами з салом на товчку. Потихеньку почав красти з дому речі: то бабину золоту монету, то кофейник.

Потім якось одразу все відкрилося. Терпець увірвався, і мати, побігавши тиждень, відвезла Гришка за місто в дитячу трудову колонію.

Колонія містилася в монастирі. Тут же в монастирі було й кладовище.

Голодно було, але весело. Полюбив Гришко товаришів, полюбив могилки й зовсім було забув домівку, як раптом сталося нове лихо.

До міста підступили білі.

Йшли війська, тягнулися обози, артилерія. Колонія розсипалась по городах, вихованці, користуючись нагодою, запасалися картоплею, капустою, редькою та іншою зеленню.

Тут Гришко під напливом почуттів несподівано згадав рідних і заходився постачати їх краденим продовольством.

Тривожно було в місті. Гупали зовсім близько гармати, і шибки дзенькали у вікнах. Вулиці обкуталися дротом і мішками з піском.

Настрій в усіх піднесений. У Гришка теж. Він прийшов в улюблений монастир, востаннє подивився на різьблені вікна та білі хрести на могилках і, поцупивши дві пари валянок з комори, пішов, щоб більше не повертатися.

Потім ще приют, ще крадіжки.

Розподільчий пункт насилу позбувся хлопчака, перевівши його до Шкіди. Але взяли Гришка тільки тоді, коли разом з ним у придане послали дві пари штанів, постільну білизну, матрац і ліжко.

На той час у Гришка виробилися свої погляди на життя. Він став якийсь холодний до всього, ніщо не дивувало його, ніщо не бентежило. Міркував він, незважаючи на свої чотирнадцять років, як дорослий, а правилом собі поставив: "Живи так, щоб тобі було добре".

Таким прийшов Гришко до Шкіди[1].

Прийшов він уранці. Його провели до завідуючого в кабінет. Вигляд школи Гришкові сподобався, але при вході в кабінет зава він трохи злякався.

Увійшов тихо і, причинивши двері, почав оглядати приміщення.

"Буржуєм живе", — подумав він, побачивши м'які дивани й крісла, а на стінах фотографії у строгих чорних рамках.

Вікмиксор сидів за столом. Побачивши новачка, він показав йому рукою на крісло.

— Сідай.

Гришко сів і принишк.

— Мати є?

— Є.

— Чим займається?

— Праля вона.

— Так, так. — Вікмиксор задумливо барабанив пальцями по столу. — Ну, а вчитися ти любиш чи ні?

Гришко хотів сказати "ні", але передумав і, вирішивши, що це невигідно, сказав:

— Дуже люблю. Вчитися і малювати.

— І малювати? — здивувався завідуючий. — Ну? Ти що ж, учився десь малювати?

Гришко напружив мозок, марно силкуючись виплутатися з кепського становища, але заліз ще глибше.

— Так, я вчився в студії. І мене хвалили.

— О, це добре. Художники нам потрібні, — заохочувально і вже м'якіше протягнув Вікмиксор. — Будеш у нас малювати і вчитися.

Вікмиксор погортав папери і, діставши звідти аркуш, переглянув його, уважно вчитуючись:

— Ага. Твоє прізвище Черних. Ну гаразд, ходімо, Черних. Я поведу тебе до товаришів.

Вікмиксор, широко ступаючи, пройшов уперед. Гришко йшов позаду й критично оглядав зава. Одразу визначив, що завідуючому не по плечу картатий піджак, і помітив обвислу халяву чобота. Мимоволі здивувався: "Ти ба! Квартира буржуйська, а носити нічого".

Пройшли їдальню, і Вікмиксор смикнув двері в клас. Гришка спершу оглушив неймовірний шум, а потім тиша настала майже одразу. Він побачив ряди парт і десятка півтора застиглих як по команді учнів.

Тим часом Вікмиксор, забувши про новачка, хвилину оглядав клас, потім спокійно, не підвищуючи голосу, і навіть якось байдуже процідив:

— Громоносцев, ти без обіду! Вороній, здай чоботи, сьогодні без прогулянки! Воробйов, вийди геть із класу!

— За що, Вікторе Миколайовичу?! Ми нічого не робили! Чого ви чіпляєтесь! — хором заскімлили покарані, але Вікмиксор, почухавши за вухом, відрізав тоном, який не допускав заперечень:

— Ви бешкетували в класі, отже, нарікайте на себе! А тепер ось вам ще новачок. Звати його Григорій Черних. Це здібний і обдарований хлопець, до того ж художник. Він буде навчатися у вашому відділенні, бо за рівнем знань підходить до вас.

Клас мовчав і оглядав новачка. Зовні Гришко, незважаючи на своє світле волосся, скидався на єврея. І особливо впадав у очі його ніс, довгий, обвислий, загнутий на кінці.

Якусь хвилину вони стояли навпроти — клас і Гришко з Вікмиксором. Потім завшколою, ще раз почухавши за вухом і нічого не сказавши, вийшов з класу.

Циган підійшов ближче до настороженого новачка, хвилину мовчки оглядав його, потім раптом відійшов убік і, давлячись від сміху, показуючи пальцем на Гришка, хихикнув:

— Янкель прийшов! Дивіться-но, сволото. Єврей! Типовий блондинистий єврей!

Гришко образився й огризнувся:

— А чого ти смієшся? Ну, скажімо, єврей… А сам ти на кого схожий? Типовий циган чорномазий!..

Такої вихватки ніхто не сподівався, і клас схвально загоготав:

— Оце Янкель! Одразу Цигана вгадав.

— Колю, чуєш? Цигана здалеку видно.

Миколка сам був добряче ошелешений відповіддю і вже збирався провчити новачка, як раптом виступив Горобчик:

— Чого пристаєте до хлопця? Зануди грішні! Огледітись не дадуть. — Потім він, уже звертаючись до Гришка, додав: — Іди сюди, Янкель, сідай зі мною.

— Та я зовсім не Янкель, — протестував Гришко, але Горобець тільки махнув рукою.

— Це вже, брат, забудь і думати! Якщо прозвали Янкелем, значить — ша! Тепер Янкель навіки!

Гришко хвилинку постояв під злісним поглядом Миколки, зважуючи — кинутися на нього чи ні, потім вирішив, що це невигідно, і пішов за Горобцем.

— Ти Цигана не бійся. Він таки сволота, це правда, але ми йому намилимо шию, даремно турбуєшся. А тебе він тепер не зачепить, — тихо промовив Горобець, сидячи поруч з Гришком.

Гришко мовчав і тільки зрідка вловлював краєм вуха зловісний шепіт чорнопикого супротивника:

— Янкель прийшов. Янкель воює.

Але клас не підтримав Миколку. Янкель уже завоював співчуття хлопців, до того ж у шкідців не було звички цькувати новачків.

Десь за стіною задзвенів дзвоник.

— Уроки починаються, — пояснив Горобець і додав: — Тепер, Янкель, ми з тобою весь час сидітимемо на цій парті. Добре?

— Добре, — задоволено кивнув Янкель і вперше відчув, що нарешті знайдено берег, знайдено тиху пристань, од якої він тепер довго не відчалить.

За стіною дзвенів дзвоник.

ТЮТЮН ЯПОНСЬКИЙ

Янкель черговий. — Паломництво в комору. — Тютюн японський. — Спальня бенкетує. — Фатальний обід. — Скидай пальто. — Янкель-шкуродер. — Око за око. — Аудієнція у Вікмиксора. — Гога-Азеф. — Смерть Янкелю! — Мокра ідилія.

Як показав час, Вікмиксор не помилився, відрекомендувавши нового вихованця як обдарованого, здібного хлопчака.

Оскільки здібний Янкель уже майже тиждень жив у Шкіді, то вирішили, що пора випробувати його хист на громадській роботі.

Особливо великої громадської роботи в той час у Шкіді не було, але серед небагатьох посад була одна особливо почесна й важлива — чергування на кухні.

Черговий, якого призначали з вихованців, насамперед повинен був ходити по хліб та інші продукти в комору, де сивенький старенький економ розпоряджався шлунками своїх годованців.

Черговий одержував продукти на день і відносив їх на кухню до могутньої куховарки, яка спритно, ніби фокусник, розподіляла мізерні пайки крупів і оселедців так, що не тільки виходив обід з двох страв, але ще й лишалося на вечерю дещо.

Янкеля призначили черговим, але це поле діяльності йому було невідоме, — отож до нього приставили за помічника і наставника ще одного вихованця — Косаря.

♦

Коли промені зимового сонця несміливо застрибали по стінах спальні, гладенький і меланхолійний Косар похмуро підвівся з ліжка і, натягуючи чоботи, прохрипів:

— Янкель, вставай. Ти черговий.

Вставати не хотілося: навколо, скрутившись калачиком, розкинувшись на спині або уткнувшись носом у подушку, хропіли вісім молодих чурбачків, і так хотілось закутатися з головою в теплу ковдру й похропіти ще півгодини разом з ними.

За стіною деренчав рояль. Це Верблюдич, прокинувшись із першим сонячним променем, розучував свою гаму. Верблюдич сидів за роялем, — це означало, що вже восьма година.

Янкель ліниво позіхнув і звернувся до Косаря:

— Закурити немає?

— Нема.

Потім обидва сяк-так одяглись і рушили в комору.

Комора була на горищі, а площадкою нижче, в однокімнатній квартирі, жив економ. Від сходів цю квартиру відокремлював досить довгий коридор, двері до нього були весь час замкнені, і треба було довго стукати, щоб економ почув.

Янкель і Косар спинилися перед дверима в коридор. Косар, ліниво потягуючись, стукав кулаком по дверях, викликаючи економа, і раптом широко розплющив заспані очі.

Двері від удару відчинилися.

— От тетеря. Забув замкнути, — похитав головою Косар і, знаком покликавши Янкеля, пішов у темряву.

Дісталися навпомацки до других дверей, відчинили і ввійшли в передпокій, залитий сонячним світлом.

У передпокої було так тепло й затишно, що заспані громадські працівники мимоволі барилися, не поспішали заходити в кімнату економа, насолоджуючись хвилинами спокою і самотності.

В цю мить і сталася та проста, але пам'ятна подія, в якій Янкель уперше показав свої незвичайні здібності.

Косар стояв і намагався подолати страшенну сонливість, уперто спрямовуючи всі думки до одного: треба ввійти до економа. У якусь мить, коли, здавалося, сила волі поборола в ньому лінощі і коли він хотів уже натиснути ручку дверей, раптом почувся, чудно змінившись до шепоту, голос Янкеля:

— Курити хочеш?

Чи хотів Косар курити? Ще б пак не хотіти! І вся енергія, зібрана на те, щоб відчинити двері, рантом відразу вирвалась у тому, як він обернувся до Янкеля і енергійно вигукнув:

— Хочу!

— Ну, то, прошу, кури. Ось тютюн.

Косар простежив за поглядом Янкеля і завмер, втупивши очі в стіл.

Там правильними рядками лежали акуратненькі коричневі чвертки тютюну.