Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід

Нічого.

Миколка, мало не стрибаючи від радості, вискочив з кабінету.

У спальню він ввійшов спокійний.

Хлопці, як і раніше, сиділи біля грубки. Коли він увійшов, ніхто навіть не обернувся, і Миколку це ще більше розсердило.

— Ну гаразд, чорти, узнаєте, — бурмотів він, лягаючи спати.

♦

За кілька днів Шкіда справді узнала Громоносцева.

— Ти бачив, га?

— Що?

— От чуперадло. Що! Піди-но до канцелярії. Позексай, газету шкільну випустили. "Учень" називається.

— Ну?

— Ти подивись, а тоді нукай. Громоносцев, виявляється, у нас…

— Що Громоносцев?

— Подивись — побачиш!

Ішли гуртом і дивилися на два маленьких аркушики.

Четверту частину всієї газети займав заголовок, розмальований олівцями.

Читали надруковані блідим шрифтом статейки без підпису про методи виховання в школі, потім шмигали очима по другому аркушику і здивовано гоготали:

— Ну й Циган! Ловко врізав.

— Просто поет.

Микола й сам не повірив, коли побачив свої вірші поруч з великою статтею Вікмиксора, але під віршами стояло: "Мик. Громоносцев". Залишалося вірити й торжествувати.

Вірші були трошечки підправлені, і перший чотиривірш звучав так:

Ура, хлоп'ята! В нашій школі

Здійснилось чудо в одну мить.

І на стіні у коридорі

Газета "Учень" вже висить.

Газета справила велике враження. Читали її кілька разів. Викликав деякий подив заголовок, що являв собою справді щось чудернацьке. По білому полю півколом була написана назва "Учень", а під нею містився загадковий малюнок — соняшник з оранжевими пелюстками, в середині якого красувався чорний круг з двома білими літерами "Ш. Д.", вписаними одна в одну — монограмою.

Що це означало, ніхто не міг зрозуміти, доки одного разу за обідом непосидючий Воронін не спитав при всіх завідуючого:

— Вікторе Миколайовичу, а що означає цей сонях?

— Соняшник? Справді… Я, хлопці, забув вам про це сказати. Це, хлопці, наш герб. Тепер ми скрізь будемо використовувати цей герб. А значення його я зараз вам поясню. Кожна держава, чи то республіка, чи спадкова монархія, має свій державний герб. Що це таке? Це — зображення, яке, так би мовити, алегорично виражає характер даної країни, її історичне й політичне обличчя, її мету і напрям. Наша школа — це теж своєрідна маленька республіка, тому я й вирішив, що в нас теж має бути свій герб. Чому я обрав соняшник? А тому, що він дуже точно виражає нашу мету й завдання. Школа наша складається з вас, вихованців, як соняшник складається з тисячі насінин. Ви тягнетесь до світла, бо ви навчаєтесь, а навчання — світло. Соняшник теж тягнеться до світла, до сонця, — і цим ви схожі на нього.

Хтось єхидно хихикнув. Вікмиксор скривився, оглянув усіх, хто сидів, і, знайшовши винного, мовчки показав на двері.

Це означало — вийти з-за столу і обідати після всіх. Під співчутливими поглядами вихованців покараний вийшов. А хтось уїдливо прошепотів:

— Ми соняшники, а Вітя нас лузає!

Настрій Вікмиксора зіпсувався, і продовжувати пояснення йому, певно, не хотілося, тому він коротко закінчив:

— Соняшник — наш герб. А тепер, черговий, давай дзвоник у класи.

Таким чипом, в один день республіка Шкід зробила два цінних надбання: герб і національного поета Миколу Громоносцева.

Популярність одразу перейшла до нього. Горобчиків корабель почав тонути, і першим щуром з нього був Гога, який рішуче послав під три чорти балалаєчника і перейшов на сторону поета.

Горобчик сатанів, але продовжувати боротьбу він уже не міг.

Марно перепробував він усі засоби: писав вірші, які й сам не міг читати без огиди, пробував малювати, — Шкіда холодно поставилась до його спроб, і Горобець здався.

Циган торжествував, а слава поета міцно закріпилася за ним, незважаючи на те, що газета після першого номера перестала існувати, а сам Громоносцев надовго покинув свої поетичні спроби.

ЯНКЕЛЬ ПРИЙШОВ

Кладовищенський рай. — Нат Пінкертон діє. — Гришко достукався. — Богородицині гроші. — "Радянський коник". — Гришко на додачу до штанів. — Янкель прийшов.

Ще маленьким, шмаркатим шкетом Гришко любив волю і самостійність. Страшенно обурювався, коли мати карала його за те, що, побрьохавшись у весняних дощових калюжах, він приходив додому брудний і мокрий.

Не міг терпіти покарань і, надувши губи, йшов із дому. А надворі підмовляв дітей і, зібравши ватагу, вирушав далеко за місто, через велике кладовище з похиленими хрестами та напівзаваленими гробницями, до маленької сіренької річки. І тут втішався.

Воля заспокоювала Гришкові нерви. Він роздягався і, заливаючись голосним реготом, бігав берегом і бовтався в каламутній, брудній річечці.

Пізно приходив додому і, закутавшись, одразу падав на свою скриню спати.

Гришко виріс на вулиці. Батька він не пам'ятає. Іноді щось невиразно промайне в його мозку. Ось він бачить себе на білому катафалку, посеред вулиці. Він сидить на труні високо над усіма, а за ним ідуть мати, бабуся і хтось іще, кого він не знає. Катафалк тягнуть двоє лінивих коней, і Гришко підстрибує на дерев'яній труні, і Гришкові весело. Це все, що лишилось у нього в пам'яті від батька. Більше він нічого згадати не міг.

Кузня з палаючим горном, яка була у дворі, стала йому за батька. Мати працювала, прала "у панів", їй ніколи було займатися сипом. Гришко полюбив кузню. Особливо приємно було дивитися ввечері на палаюче криваве горно і нюхати їдкий, але смачний дим або спостерігати, як майстер, вихопивши з жару розпечену штабу, клав на ковадло, а два молотобійці сильними ударами молотів м'яли її, наче віск. Важкі молоти глухо бухали по м'якому залізу, і маленький ручник видзвонював такт. Виходило гарно — як музика.

Гришко так зжився з кузнею, що навіть ночував разом з підмайстрами. Влітку заберуться в карету, яку треба було лагодити, посідають. Затишно, гарно, потім підмайстри розповідають страшні казки — про чортів, мертвяків, про дзвіницю з дванадцятьма відьмами.

Слухає Гришко — мороз по шкірі дере, а не йде — шкода так залишити історію, не дізнавшись, чим кінчиться.

Так минало дитинство.

Потім мати новела його в школу, пора було взятися до діла, та Гришко й не ухилявся, пішов з радістю.

Вчитися йому хотілося з різних причин, а головною з них були братові книжки з красивими обкладинками, на яких видніли люті обличчя, мелькали кинджали, револьвери, тигри і текла червона хромолітографська кров.

Гришко, виявилося, був здібний. Те, що його товариші засвоювали за два-три уроки, він схоплював на льоту, і вчителька не могла нахвалитися ним за його ретельність.

Проте Гришкові успіхи на першому ж році скінчилися. Читати він навчився, писати теж. Він раптом вирішив, що цього цілком достатньо, і гаряче узявся до "Пінкертонів". Ніякі покарання і нотації не помагали.

Гришко в самозабутті, затамувавши подих, носився з прославленим американським сищиком по слідах невловних убивць, зломщиків і викрадачів дітей або з помічником геніального слідопита Бобом Руландом вирушав на пошуки самого Ната Пінкертона, який попав у лапи кровожерливих злочинців.

Так два роки мандрував він по американських штатах, а потім мати сумно сказала йому:

— Достукався, скотина. З школи вигнали дурня. Що мені з тобою робити?

Гришко був щиро засмучений, але матері нічого не радив і взагалі утримався від дальшого обговорення цього складного питання.

З гріхом пополам мати влаштувала хлопчака, який "відбився від рук", в іншу школу, але Гришко вже вважав, що навчання — річ зайва; вийшовши з дому, ховав сумку з книжками в підвалі, а сам ішов на вулицю, до улюбленого виступу коло ювелірного магазину, де стояла вулична капличка. Тут він сідав біля карпавки з пожертвуваннями і двома пальцями почипав обробляти все, що там було.

Допомагала цій операції паличка. Заробіток був надійний. За день виходило копійок по двадцять, а то й більше.

Потім прийшла війна, брата забрали на фронт. Гришка знову витурили з школи за невідвідування. Деякий час він сидів дома, але мати вперто наполягала на своєму, і ось класна дошка — вже третя — почала маячити у Гришка перед очима.

Коли вибухнула революція, Гришко й у себе зробив переворот. На очах у матері він твердо відмовився вчитись і поклав перед нею пошарпаний, бувалий у бувальцях ранець.

Даремно мати лаялася, даремно грозила побити — він стояв на своєму і вперто відмовлявся.

Тоді мати махнула на нього рукою, і Гришко знову став вільний.

Тинявся по вулицях, торгував цигарками, потім навіть придбав сапки й зробився "радянським коником". Годинами стояв він біля вокзалів, ждав, коли приїдуть спекулянти-мішечники, яким за хліб або за гроші відвозив багаж, куди йому казали. Але робота зірвалася: слабуватий був "коник".

Одного тьмяного зимового вечора, накинувши на плечі подерту братову шинель і спорядивши свої сапки, Гришко вирушив до Варшавського зустрічати дальній поїзд. Вулиці вже опустіли. Тихо посвистуючи, Гришко під'їхав до вокзалу і став на своє постійне місце, біля виходу. "Коників" уже зібралося чимало. Гришко поздоровкався зі своїми сусідами і, зручніше вмостившись на сапки, чекав.

З усіх боків безперервно прибували нові саночники, які ждали "хлібного" поїзда.

На розі біля сходів купка хлопців-"коників" люто нападала на новачків, які теж приїхали з саночками, шукаючи заробітку.

— Чого ви до чужого вокзалу приперли? Геть відси!

Новачки несміливо тупцювали на місці й скиглили:

— Не пхайся! Місця багато. Вокзал не куплений. Де хочемо, там і стоїмо!

Поїзд прийшов. Почалася тиснява. Саночники наперли, шалено виривали з рук приголомшених пасажирів мішки.

— Накажете відвезти, земляче?

— Закордонні санки, закордонні!

— За півтора фунта на Петроградську сторону!

Гришко, тягнучи за собою санки, теж учепився було за сундук якоїсь баби й несміливо запропонував:

— Куди накажете, громадянко?

Але громадянка, не зрозумівши Гришка, жалібно заголосила:

— Ах, паскуда! Караул! Сундук тягнуть!

Збентежений Гришко випустив сундук. За мить він побачив, як тим же сундуком заволодів якийсь здоровань, звичайно умовляючи перелякану стару:

— Ви не хвилюйтеся, громадяночко. Відвеземо в найкращому виді, прямо як на лихачах!

Стало тихше. "Коники" вже роз'їхалися в усіх напрямках, а Гришко все стояв і чекав. Лишилися тільки він та дві бабусі з дитячими саночками. На заробіток уже не було ніякої надії, але додому їхати з порожніми руками не хотілось.

Раптом з вокзалу вийшов дядько, глянув навколо і гаркнув:

— Гей, совецькі!

— Прошу вас, громадянине, — тихо мовив Гришко.

Дядько подивився на трьох саночників і з сумнівом пробурмотів:

— Та хіба ви довезете?

Потім вибрав Гришка й почав виносити мішки, набиті картоплею.