Республіка ШКІД - Пантелєєв Леонід
Чорні непокірні кучері кошлатою шапкою метлялися на гордо піднятій голові, а очі блищали, як у лева.
У перший же день чергування йому довелося витримати виховну пробу. Треба було вести Шкіду в лазню.
Проте юнак не злякався, і вже з другої перерви голос його заклично гримів у класах:
— Вихованці! Одержуйте білизну. Сьогодні підете в лазню.
Шкідці — народ неповороткий, важкий на підйом. Любителів ходити в лазню серед них — мало. Відразу ж десяток гугнявих голосів застогнав:
— Не можу в лазню. Голова болить.
— У мене поперек ниє.
— Руку ломить.
— Чого мучите хворих? Не підемо!
Але номер не пройшов. Голос новачка загримів так переконливо і владно, що навіть Вікмиксор, який саме проходив мимо, розчулився й подумав: "З нього вийде добрий вихователь".
Шкідці скорилися. Бурчали, але йшли одержувати білизну в гардеробну, потім вишикувалися по двоє в залі й затихли, чекаючи вихователя.
А вихователь у цей час одержував у коморі місячний пайок продуктів як аванс.
Учні чекали разом з Вікмиксором, який хотів зайвий раз полюбуватися енергійним новачком. Нарешті той прийшов. За спиною у нього гойдався рюкзак з продуктами.
Він гучно скомандував рівнятися, потім раптом зам'явся, нерішуче підійшов до Вікмиксора і стиха мовив:
— Вікторе Миколайовичу, розумієте, я не знав, що учні підуть у лазню… І тому не взяв білизну.
— Ну, то в чім же річ?
— Та я, розумієте, хочу попросити, щоб мені на один день дали казенну білизну. Звісно, як тільки змінюся, я її принесу.
Звичайно таке не дозволяли, але вихователь був такий симпатичний, так сподобався Вікмиксору, що той мимоволі погодився.
Білизну зараз же підібрали, і школа рушила в лазню. Все йшло гаразд.
Пари злагоджено поповзли вулицею, і навіть завзяті бешкетники не наважувалися цього разу кидати камінням та гноєм у трамвайні вагони і в перехожих.
У лазні шумно розляглися й пішли митися.
Вихователь перший заліз на приполок і, здавалося, геть забув про вихованців, захопившись миттям.
Потім хлопці вдягалися, сварилися з банщиком, канючили у відвідувачів цигарки й зовсім не помітили, що немає вихователя. Потім спохватилися, почали шукати, обшукали всю лазню і не знайшли його. Почекавши півгодини, вирішили йти самі.
В школу повернулися безладною ордою, і це розлютило Вікмиксора. Він вирішив насамперед оголосити догану новому педагогові. Але того не було. Не прийшов він і на другий день. Вікмиксор довго розводив руками і скрушно казав:
— Такий приємний, солідний вигляд — і таке дрібне шахрайство. Поцупив пару білизни, одержав продукти на місяць, помився на казенний рахунок і зник!..
Одначе урок пішов на користь, і до новачків-педагогів відтоді почали придивлятися пильніше.
Галерея безнадійних не кінчається цими двома. Їх було більше.
Одні приходили на зміну іншим, і майже в усіх була єдина мета: щось заробити. Кожен, щоб удержатися, підлещувався то до вчителів, то, навпаки, до вихованців.
Молодий педагог Пал Ванич, тонконосий велетень з конячою гривою, мав щодо цього великі здібності.
Він з першого ж дня взяв курс на учня, і, коли йому представили клас старших, він схвально всміхнувся й бадьоро сказав:
— Ну, ми з вами зспіваємось!
— Факт, зспіваємось, — підтвердили хлопці. Вони не думали, що "зспівуватись" їм доведеться буквально.
"Співанка" почалася на першому ж уроці.
Вихователь прийшов у клас і почав розпитувати у хлопців про їхнє життя. Розмова не клеїлася. Старші виявились обережними, придивлялися до нового вихователя, і тоді для зближання Пал Ванич вирішив ризикнути.
— Не подобаються мені ваші педагоги. Надто вже вони суворі до вихованців. Немає товариського підходу.
Клас здивовано мовчав, тільки Окраєць процідив щось ніби "угу".
Розмова не в'язалася. Всі мовчали. І ось вихователь, походивши по кімнаті, несподівано сказав:
— А я ж добрий співак.
— Ну? — здивувався Громоносцев.
— Так. Непогано співаю арії. Я навіть в аматорських концертах виступав.
— Ти диви! — захоплено вигукнув Янкель.
— А ви нам заспівайте що-небудь, — запропонував Японець.
— Правда, заспівайте, — підтримали й інші.
Пал Ванич усміхнувся.
— Кажете, заспівати? Гм… А урок?..
— Нічого, урок потім. Встигнемо, — заспокоїв Мамочка, який не відзначався великою любов'ю до уроків.
— Ну, гаразд, хай буде по-вашому, — здався вихователь. — Тільки що ж вам заспівати? — насупився він, потираючи лоба.
— Та байдуже. Заспівайте що-небудь з опери, — пролунали нетерплячі голоси.
— Якусь арію!
— Арію! Арію!
— Ну, гаразд. Арію то арію. Я проспіваю арію Ленського з опери "Євгеній Онєгін". Добре?
— Шкварте, співайте!
— Дайош! Чого там.
Пал Ванич відкашлявся і стиха заспівав:
Куди, куди ви відлетіли,
Весни моєї красні дні?
Що день новий мені готує?[3]
Співав він досить гарно. М'який голос лунав добре, ї коли було проспівано заключні рядки, клас шумно зааплодував.
Тільки Мамочці арія не сподобалась.
— Пал Ванич! Дружище! Заспівайте що-небудь ще, тільки веселіше.
— Правда, Пал Ванич. Пісеньку яку-небудь.
Той спробував протестувати, але потім здався.
— Що з вами вдієш, шибеники такі! Гаразд, проспіваю зараз вам студентські куплети. Коли я вчився, ми, бувало, завжди їх співали.
Він знову кашлянув і раптом, відбиваючи ногою такт, розсипався задьористим мотивом:
Не женіться на курсистках,
Вони товсті, як сосиски,
Як жениться — пам'ятайте;
Спершу жінку підшукайте
Е-ех, труля-ля…
Спершу жінку підшукайте…
Клас гоготав, і верещав.
Мамочка, тихо схлипуючи коротким смішком, захоплено твердив:
— Оце здорово! Сосиски.
Бурхливий такт пісні закружив вихованців. Окраєць, зірвавшися з парти, раптом задріботів посеред класу, вибиваючи тропака.
А Пал Ванич усе співав:
Жінку пошукай в медичках,
Що стрункі й тонкі, як тички,
І веселі, наче птички,
Всі женіться на медичках.
Хлопці розвеселились і приспів співали вже хором, плескаючи в долоні, грюкаючи партами й підсвистуючи. По класу металося нестримне:
Е-ех, труля-ля…
Всі женіться на медичках…
Пісню обірвав раптовий дзвоник за стіною. Урок було закінчено.
Коли Пал Ванич виходив з класу, його проводжали всі гуртом.
— Оце так! Це свій хлопець! — захоплювався Янкель, дотягуючись до плеча вихователя і дружньо поплескуючи його по плечу кінчиками пальців.
— Частіше були б ваші уроки.
— Полюбили ми вас, Пал Ванич, — виливав свої почуття Японець. — Друг ви нам тепер. Можна сказати, прямо брат кровний.
Пал Ванич, підбадьорений успіхом, поблажливо всміхнувся.
— Ми з вами тепер заживемо, хлопці. Я вас у театри водитиму.
Незабаром Пал Ванич справді став своїм хлопцем. Він добував десь квитки, водив вихованців у театр, ділився з ними шкільними новинами, нікого не карав, а головне — не проводив ніяких занять: влаштовував "вільне читання" або просто оголошував, що сьогодні вільний урок і вони можуть робити хто що хоче.
Пал Ванич твердо вирішив завоювати прихильність хлопців і скоро справді завоював її, і так міцно, що, коли настав час і педагогічна рада визнала поведінку вихователя за неприпустиму, Шкіда як один чоловік повстала і збунтувалася, горою ставши за свого улюбленця.
А улюбленець ходив і розпалював пристрасті, поширював чутки про те, що вороги його на чолі з Вікмиксором хочуть вигнати його з школи.
Спалахнув страшенний бунт. Цілий тиждень дефективні шкети дико бешкетували, геть розперезавшись і оголосивши рішучий бій педагогам.
Виникло "Ядро захисту".
Штаб працював безперервно. Керівниками повстання стали за звичаєм старші: Циган, Японець, Янкель і Горобець. Вони цілі дні засідали, придумуючи нові й нові способи захисту улюбленого вихователя.
По класах розсилали агітаторів, які закликали шкідців не підкорятися халдеям і зривати уроки.
— Не вчіться. Бойкотуйте педагогів, які хочуть прогнати нашого Пал Ванича.
І уроки зривалися.
Як тільки педагог заходив у клас і починав урок, у класі лунало тихе гудіння, яке поступово дужчало й переходило в ревіння.
Перевага цього методу боротьби полягала в тому, що не можна було нікого зловити.
Хлопці сиділи смирно, стиснувши губи, і через ніс ревіли.
Хто реве — визначити неможливо. Тільки-но педагог підійде до когось, той одразу замовкає і сидить, стуливши губи, педагог відходить — ревіння лупає знову.
Говорити неможливо.
Уроки зривалися один за одним.
Учителі вибивалися з сил і тікали з половини уроку.
Поступово боротьба за Пал Ванича перетворилася на справжню війну. Штаб дав наказ перейти до активних дій. Уночі в школі вимазали чорнилом ручки дверей, посипали сажею підвіконня, столи і стільці вихователів. Набили цвяхів у сидіння, а біля канцелярії влаштували газову атаку — поцупили великий шматок сірки з хімічної шафи і, поклавши його під вішалку, запалили. Їдкий сірчаний сморід примусив халдеїв відступити і з канцелярії.
На уроках хлопці вже відкрито відмовлялися вчитись.
Цілий тиждень школа скаженіла. Педагогічний склад розгубився. Він ще ні разу не натрапляв на такий організований опір.
Вихователі ходили брудні, вимазані в чорнило й крейду, в порваних штанях і не знали, що робити. Загальна розгубленість ще більше підбадьорювала повсталих шкідців.
Штаб працював, придумуючи нові й нові засоби для поразки халдеїв. Засідали цілими днями, розробляючи стратегічні плани боротьби.
— Ми їх примусимо залишити у себе Пал Ванича! — шаленів Японець.
— Правильно!
— Не віддамо Пал Ванича!
— Треба випустити й розклеїти плакати! — запропонував Янкель, любитель друкованого слова.
Цей проект одразу прийняли, і штаб доручив Янкелеві негайно випустити плакати. В бойовому порядку він скликав усіх художників і літераторів школи.
Плакати почали виготовляти десятками, а спритні агітатори розклеювали на стінах класів і в коридорі грізні лозунги:
Вихователі не встигали зривати підкидних листків.
Повстання розпалювали досвідчені і звичні до бешкетування руки. У деяких класах уже відкрито перегороджували двері партами й лавами, щоб педагоги не могли увійти на урок. Будували барикади.
Серед вихователів виникло занепокоєння.
Відкололася група тих, що злякалися, вони вже почали говорити, щоб Пал Ванича залишити. Але Вікмиксор став дибки і, щоб приборкати бунт, вирішив якнайшвидше усунути педагога. Його звільнили наприкінці тижня, але надії, що з його звільненням бешкетування вщухне, не виправдалися.
Пал Ванич зробив спритний маневр.
