Плавучий острів - Верн Жуль

Це місто, про існування якого наші парижани навіть не підозрювали.

Екіпаж зупиняється, і Фрасколен каже:

— Нарешті ми на узбережжі.

— Ні... це не узбережжя, — відповідає американець, — тут нам доведеться переправитися через протоку...

— А на чому?.. — запитує Пеншіна.

— На поромі, де встановлять наш екіпаж.

Дійсно, тут же стоїть один з механічних поромів, які так поширені в Сполучених Штатах, і на нього приймають екіпаж разом з пасажирами. Мабуть,

пором рухається за допомогою електрики, бо диму не видно; хвилини через дві паром вже перетнув неширокий водний простір і причалив до пристані в глибині якогось великого порту.

Екіпаж продовжує свій біг по дорогах, обсаджений деревами, і потрапляє в парк, над яким високо підвішені ліхтарі виливають яскраве світло.

У решітці парку відкриваються ворота, що ведуть на широку і довгу вулицю, вимощену гучними плитами. Через п'ять хвилин артисти виходять біля під'їзду комфортабельного готелю, де по одному слову американця їх зустрічають з багатообіцяючою люб'язністю. Їх ведуть до розкішно сервірованого столу, і, як і слід було очікувати, вони вечеряють з великим апетитом. Після вечері метрдотель приводить їх у простору кімнату, освітлену електричними лампами білого розжарення, які завдяки спеціально пристосованим вимикачів можна перетворити у нічники, які трохи світяться. І, відклавши на завтра турботу про роз'яснення всіх цих чудес, вони, нарешті, засипають в чотирьох ліжках, поставлених в чотирьох кутах кімнати, і незабаром починають похропувати з такою ж дивовижною зіграністю, який взагалі славиться цей Концертним квартет.

3. БАЛАКУЧИЙ ЧИЧЕРОНЕ

На ранок, вже в 7:00, в їх загальній кімнаті лунають спершу гучні звуки, які відмінно наслідують ранкову зорю сурмача, що грає побудку в казармі, а потім команда, яку віддає Пеншіна:

— Живо!.. Гоп!.. На ноги!.. Раз-два!

Івернес, самий ледачий з членів квартету, волів би вилізти з-під теплих ковдр тільки в три або навіть в чотири рахунки. Але йому доводиться наслідувати приклад товаришів і з горизонтального положення перейти у вертикальне.

— Нам не можна втрачати ні хвилини... жодної! — заявляє "Його високість".

— Так, — каже Себастьєн Цорн, — адже завтра нам треба бути в Сан-Дієго.

— Ну що ж! — відповідає Івернес. — Місто цього люб'язного американця ми оглянемо в півдня.

— Але мене дивує, — додав Фрасколен, — що поблизу від Фрескаля розташоване велике місто!.. Чому ж наш кучер навіть не згадав про нього ?..

— Важливо в ньому перебувати, мій добрий старий скрипковий ключ, — говорить Пеншіна, — а ми в ньому якраз і перебуваємо.

З двох великих вікон в кімнату ллються потоки денного світла, і на цілу милю вдалину видніється вулиця, облямована двома рядами дерев.

Четверо друзів роблять свій туалет в комфортабельній ванній кімнаті, обладнаній всіма сучасними удосконаленнями: тут і забезпечені градусниками крани з гарячою і холодною водою, умивальні тази, які механічно спорожнюються, електричні нагрівачі для ванни, для щипців, пульверизатори з есенціями і духами, електричні вентилятори, механічні щітки— до одних просто підставляють голову, до інших досить прикласти одяг або чоботи, щоб відмінно вичистити їх і навести глянець. В кімнаті є, звичайно, годинник; всюди спалахують електричні лампочки, варто тільки простягнути руку — і численні кнопки дзвінків і телефон дають можливість негайно зв'язатися з будь-якою зі служб готелю.

Втім, Себастьєн Цорн і його товариші можуть зноситися не тільки з готелем, а й з різними кварталами міста і, може бути, — як вважає Пеншіна, — навіть з будь-яким містом Сполучених Штатів Америки.

— Або навіть обох півкуль, — додає Івернес.

А поки вони чекають слушної нагоди для подібного досвіду, в сім сорок сім їм передають телефонограму англійською мовою:

"Калістус Менбар бажає доброго ранку шановним членам Концертного квартету і просить їх, як тільки вони будуть готові, спуститися до їдальні "Ексцельсіор-Готелю", де їм буде поданий перший сніданок".

— "Ексцельсіор-Готель"! — вимовляє Івернес. — У цього караван-сараю розкішна назва.

— Калістус Менбар — це наш любий американець, — зауважує Пеншіна, — і ім'я в нього теж досить звучне.

— Друзі мої, — вигукує віолончеліст, чий шлунок так само був схильний командувати, як і сам його власник, — якщо вже сніданок поданий, підемо снідати, а потім...

— А потім... прогуляємося по місту, — додає Фрасколен. — Але що це за місто?

Так як наші парижани вже зовсім, або майже зовсім, готові, Пеншіна відповідає

по телефону, що через п'ять хвилин вони з'являться на запрошення містера Калістуса Менбара.

І ось, покінчивши з туалетом, вони направляються до ліфта, який спускає їх у просторий хол. В глибині широко розкрита двері їдальні — обширної зали, яка виблискує позолотою.

— Я весь у вашому розпорядженні, панове!

Цю фразу з шести слів вимовляє вчорашній знайомий. Він з тих людей, яких начебто знаєш вже давно, як то кажуть — "цілу вічність".

Калістусу Менбару років п'ятдесят-шістдесят, але він виглядає сорокап'ятирічним. Ріст у нього вище середнього, живіт злегка видається; руки і ноги міцні і сильні; хода тверда; він повний сил і пашить здоров'ям, якщо дозволено так висловитися.

Себастьєн Цорн і його друзі неодноразово зустрічали людей цього типу, а в Сполучених Штатах — досить часто. Голова у Калістуса Менбара величезна, кругла, покрита ще не посивілим світлим і кучерявим волоссям, яке розлітається в різні боки, як листя, що гойдається вітром, обличчя рум'яне, жовтувате; досить довга борода розділена на два пасма, що загострюються на кінцях; верхня губа поголена, куточки рота злегка підняті, губи складені в усмішку, найчастіше —глузливу; зуби виблискують білизною слонової кістки; товстий ніс з ніздрями, які роздуваються, щільно вріс в перенісся, над яким — дві вертикальні складки; на носі пенсне на срібному ланцюжку, тонкому і гнучкому, як шовкова нитка. За склом пенсне виблискують живі очі з зеленуватою райдужною оболонкою і палаючими зіницями. Цю голову з'єднує з плечима бичача шия. Тулуб міцно укріплений на м'ясистих стегнах, ноги прямі, а ступні дещо вивернуті.

Калістус Менбар одягнений у просторий діагоналевий піджак тютюнового кольору. З нагрудної кишені висовується кінчик нарядної носової хустки. Білий, низько вирізаний жилет на трьох золотих ґудзиках. Від однієї кишені до іншої простягся масивний ланцюг; на одному його кінці хронометр, а на іншому —крокомір, не кажучи вже про численні брелоки, які дзвеніли між ними. Ця виставка ювелірних виробів доповнюється цілою серією перснів, що прикрашають товсті червоні пальці. Сорочка бездоганної білизни, туго до блиску накрохмалена, з трьома блискучими діамантовими запонками, з великим відкладним коміром, який майже закриває краватку з вузької золотисто —коричневої тасьми. Просторі смугасті брюки, які поступово звужуються донизу, і шнуровані черевики з алюмінієвими пряжками.

Що стосується фізіономії янкі, то, хоча риси обличчя його дуже виразні, за цією виразністю нічого не приховується, — такі лиця бувають у людей, які ні в чому не сумніваються і які, як кажуть, "пройшли крізь сито й решето". Чоловік він напевно дуже спритний, а також енергійний, про що свідчать міцність його мускулів, різкі складки надбрів'я і стислі щелепи. Нерідко він розкотисто регоче, але якось в ніс, так що його сміх більше схожий на глузливе іржання.

Такий Калістус Менбар. Побачивши членів квартету, він підносить свого крислатого капелюха, до якого дуже підійшло б страусове перо по моді часів Людовика XIII. Він потискує чотирьом артистам руки і підводить їх до столу, де вирує чайник і димить традиційна печеня. Він весь час говорить, не даючи співрозмовникам перебити його ні одним питанням, може бути саме для того, щоб ухилитися від відповідей, — розписує красу міста, надзвичайні обставини, при яких те виникло, і після закінчення сніданку завершує свій просторовий монолог такими словами:

— Вставайте, панове, і йдіть за мною. Я тільки хочу вас попередити...

— Щодо чого? — запитує Фрасколен.

— У нас суворо заборонено плювати на вулицях.

— Та в нас і немає такої звички... — протестує Івернес.

— Відмінно!.. Вам не доведеться платити штрафів.

— Не плювати... в Америці!.. — бурмоче Пеншіна здивовано і водночас недовірливо.

Важко було б роздобути в провідники більш чудового чичероне, ніж Калістус Менбар. Місто він знає досконально. Він обізнаний, кому належить кожен особняк, знає, хто живе в кожному будинку, і немає жодного перехожого, який не вітав би його з дружньої фамільярністю.

Місто правильно розплановане. Широкі проспекти і вулиці з балконами над тротуарами перетинаються під прямим кутом, утворюючи щось на зразок шахової дошки. У цьому геометричному плануванні проявляється єдність архітектурного задуму, який, однак, не виключає різноманітності. Стиль фасадів і внутрішнє оздоблення будинків не підпорядковані жодним правилам, крім фантазії будівельників. За винятком деяких торгових кварталів вулиці забудовані будинками, які швидше нагадують палаци. Тут парадні двори і витончені флігелі, фасади — урочисті й стильні; всередині — безсумнівно розкішне убрання; позаду будинків зеленіють такі великі сади, що їх цілком можна назвати парками. Все ж треба зауважити, що дерева, мабуть недавно посаджені, ще не розрослися. Те ж саме можна сказати і про сквери. Розбиті на схрещені основних магістралей міста, вони засіяні травою, такою яскравою і свіжою, яка буває в англійських садах, і засаджені всілякими рослинами помірного і жаркого поясів, які ще не отримали з ґрунту досить соків для повного розвитку. І ця особливість являє вражаючий контраст з природою даної частини американського Заходу, багатого гігантськими лісами, які перебувають поблизу від великих каліфорнійських міст.

Квартет йшов світ за очі, і кожен з його членів по —своєму оглядав цю частину міста. Івернеса приваблювало те, до чого залишався байдужий Фрасколен, Себастьєна Цорна займало те, що не цікавило Пеншіна, але всіх їх інтригувала таємниця, що огортала це невідоме місто. Їх абсолютно різні точки зору дадуть в цілому досить вірне уявлення про нього. Крім того, поруч — Калістус Менбар, у якого на все готова відповідь.