Плавучий острів - Верн Жуль
— запитує Пеншіна.
— Та тому що нам тоді було б світліше.
— О непорочна Діана, — декламує Івернес, — о мирна вісниця ночей, супутниця землі, о ти, обожнюваний кумир чарівного Ендіміона!..
— Чи припиниш ти свою баладу? — кричить віолончеліст. — Біда, якщо перші скрипки починають натискати на квінту!
— Додамо кроку, — каже Фрасколен, — а то ми ризикуємо заночувати під відкритим небом...
— Якщо воно не буде затягнуте хмарами... А крім того, ми ризикуємо спізнитися на концерт в Сан-Дієго, — зауважує Пеншіна.
— Що за дурна затія! Чорт забирай! — вигукує Себастьєн Цорн.
Від його різкого руху футляр з віолончеллю видає жалібний звук.
— Але ж затія ця, старий, була твоя... — каже Пеншіна.
— Моя?..
— Ну ясно! А чому нам було не залишитися в Сан-Франциско? Догоджали б слух милих каліфорнійців...
— Ще раз питаю, — говорить віолончеліст, — навіщо ми поїхали?
— Тому що ти так захотів.
— Ну, треба зізнатися, це була згубна думка, і якщо...
— Ах!.. друзі, подивіться! — перебиває Івернес, вказуючи на небо, де тонкий промінь місяця висвітлив краю однієї хмари.
— В чому справа, Івернес?
— Дивіться, хіба ця хмара не схожа на дракона з розпростертими крилами і павиним хвостом, на якому виблискують всі сто очей Аргуса!
Цілком ймовірно, Себастьєн Цорн не володів настільки потужним, стократ посиленим зором, яким вирізнявся страж дочки Інаха, бо не помітив глибокої вибоїни у себе під ногами і вельми невдало оступився. І ось він уже лежить на животі зі своїм футляром за плечима, немов величезний жук, що повзе по землі.
Віолончеліст в люті — на цей раз у нього є всі підстави гніватися — і вибухає цілим градом докорів на адресу першого скрипаля, захопленого своїм небесним чудовиськом.
— Це все Івернес! — стверджує Себастьєн Цорн. — Якби я не став розглядати його проклятого дракона...
— Це вже не дракон, друзі мої, — тепер це амфора! Навіть при самій слабкій фантазії можна уявити її собі в руках Г еби, яка наливає нектар.
— Боюся, що в цьому нектарі дуже багато води, — вигукує Пеншіна, — твоя чарівна богиня юності обіллє нас холодним душем!
Це було б неприємно, але і справді збирається дощ. Передбачливість вимагає прискорити крок і пошукати притулку в Фрескалі.
Роздратованого віолончеліста піднімають і ставлять на ноги, але він все ще продовжує бурчати. Фрасколен люб'язно пропонує понести його віолончель. Спершу Себастьєн Цорн не погоджується... Розлучитися з інструментом?.. Віолончель роботи Гана і Бернардельо — це ж половина його самого... Але йому доводиться здатися, і дорогоцінна ноша переходить на спину послужливого Фрасколена, який доручає Цорну свій легкий футляр.
Всі знову пускаються в дорогу. Бадьорим кроком проходять дві милі без всяких пригод. Темрява згущується, явно загрожує дощ. Падає кілька крапель, дуже великих, з чого випливає, що зронили їх високі грозові хмари. Тим не менш амфора прекрасної Геби Івернеса далі не виливається, і наші четверо опівнічників плекають надію дістатися до Фрескаля абсолютно сухими.
Доводиться все ж дотримуватися крайньої обережності, щоб не впасти, пробираючись по темній дорозі з глибокими вибоїнами, з небезпечними крутими поворотами, яка звивається над ущелинами, звідки доноситься трубний рокіт потоків. І якщо Івернес, вірний своєму складу розуму, вважає дорогу поетичною, то у Фрасколена вона викликає занепокоєння.
Можна побоюватися також деяких неприємних зустрічей, які роблять досить сумнівною безпеку мандрівників на дорогах Нижньої Каліфорнії. Єдина зброя
квартету — смички трьох скрипок і однієї віолончелі, що може виявитися недостатнім в країні, де винайдені револьвери Кольта, до цього часу вже неабияк вдосконалені. Якби Себастьєн Цорн і його товариші були американцями, кожен з них обзавівся б невеликим кольтом, який зазвичай носять в спеціальній кишені брюк. Справжній янкі не сяде в вагон поїзда, що йде з Сан-Франциско в Сан —Дієго, без такого шестизарядного дорожнього пристосування. Але французи про це навіть не подумали, вважаючи таку обережність зайвою. Якби не довелося їм у цьому покаятися. Ходу очолює Пеншіна; він йде, окидаючи поглядом укоси дороги. Якщо вони круто піднімаються з обох сторін, можна майже не побоюватися несподіваного нападу. "Його високість" — веселун за натурою, який не в силах здолати спокуси пожартувати над своїми товаришами, сміховинного бажання полякати їх. Раптово зупинившись, він бурмоче тремтячим від жаху голосом:
— Дивіться-но... що там таке... Приготуємося стріляти...
Але коли дорога заглиблюється в густий ліс, звиваючись серед гігантських представників рослинного світу Каліфорнії — мамонтових дерев, або секвой, висотою в півтораста футів, — бажання жартувати у Пеншіни проходить. За кожним із цих величезних стовбурів може сховатися чоловік десять... Весь час побоюєшся яскравого спалаху, сухого тріска пострілу... свисту кулі... В таких місцях, немов навмисне пристосованих для нічного нападу, цілком природно очікувати пастки... На щастя, не доводиться боятися зустрічі з бандитами, але лише тому, що цей гідний поваги тип зовсім перевівся на американському Заході: бандити займаються тепер фінансовими операціями на ринках Старого і Нового Світу!.. Який кінець для правнуків Карла Моора і Жана Сбогара! Кому прийдуть в голову подібні думки, як не Івернесу? "Право, — думає він, — декорація для такої п'єси занадто розкішна!"
Раптово Пеншіна завмирає на місці.
Той, хто йде позаду — Фрасколен теж.
До них відразу ж підходять Себастьєн Цорн і Івернес.
— Що там таке ? — запитує друга скрипка.
— Мені здалося... — відповідає альт.
Він зовсім не думає жартувати. Серед дерев дійсно хтось ворушиться.
— Людина чи звір ? — запитує Фрасколен.
— Не знаю.
Ніхто не наважується сказати, яка з цих двох можливостей більш бажана. Тісно притулившись один до одного, нерухомі і безмовні, всі намагаються щось розгледіти.
Але ось, проникнувши крізь розірвані хмари, місячне світло опромінює вершини дерев і пробивається між гілками до самої землі. Тепер все добре видно кроків на сто кругом.
Пеншіна аж ніяк не став жертвою розстроєної уяви. Неясна тінь, занадто велика для людини, може бути тільки великим чотириногим. Яким?.. Хижаком?.. Вірніше всього, що хижаком... Але яким саме ?..
— Стопоходяче! — говорить Івернес.
— Чорт би тебе забрав, скотина, — шепоче Себастьєн Цорн тихо, але з роздратуванням, — а під худобою я маю на увазі тебе, Івернес... Ти що, не можеш висловлюватися по-людськи? Що це значить, "стопоходяча"?
— Тварина, яка при ходьбі ступає всією підошвою ноги! — пояснює Пеншіна.
— Ведмідь! — відповідає Фрасколен.
Дійсно, це був ведмідь і притому великий. У лісах Нижньої Каліфорнії не водяться ні леви, ні тигри, ні пантери. Постійні їхні мешканці — ведмеді, спілкування з якими справа не надто приємна.
Немає нічого дивного, що наші парижани одностайно вирішили поступитися дорогу цьому "стопоходячому". Адже він тут був господар... Усі четверо, ще тісніше притиснувшись один до одного, почали відступати, задкуючи, бо не зважилися повернутися спиною до звіра, відходили повільно, не поспішаючи і намагалися, щоб їх рух не можна було прийняти за втечу.
Звір потихеньку йшов за ними, розмахуючи передніми лапами, як сигнальник, і похитуючись на ходу, як фланірують гризетки. Потроху він наближався і вже виявляв ворожі почуття. Він гарчав і вельми виразно брязкотів зубами.
— А що, якщо нам пуститися навтьоки в різні сторони? — пропонує "Його високість".
— У жодному разі! — відповідає Фрасколен. — Одного з нас він зловить, і тому доведеться розплачуватися за всіх.
Це було б справді необережно, така втеча абсолютно очевидно могла мати надзвичайно згубні наслідки.
Так, збившись у купу, музиканти разом добралися до відносно світлої прогалини. Ведмідь підійшов ближче — ось він усього кроків за десять. Чи не здається йому це містечко підходящим для нападу? Ревіння його посилюється, і він прискорює крок.
Всі четверо відступають ще поспішніше, і ще настійніше звучать поради другої скрипки:
— Спокійніше... спокійніше, друзі мої!
Прогалина пройдена, вони знову під захистом дерев. Але і тут небезпека нітрохи не менше. Перебираючись від стовбура до стовбура, звір може кинутися тоді, коли неможливо буде попередити його напад: саме це він і мав намір зробити, але раптом його гарчання припинилося, кроки сповільнилися.
Глибокий морок наповнився проникливими звуками музики, виразним largo, в якому наче розкривається вся душа художника.
Це Івернес вийняв з футляра скрипку, і вона зазвучала під наказовою ласкою смичка. Думка воістину геніальна! Чому б дійсно музикантам не знайти порятунку в музиці? Хіба свого часу камені, посунути акордами Амфіонової ліри, не розташувалися самі собою навколо Фів? Хіба дикі звірі, приручені натхненними звуками, не підповзали до ніг Орфея? Так ось доводиться припустити, що цей каліфорнійський ведмідь під впливом спадкового нахилу виявився обдарованим тими ж художніми схильностями, що і його міфологічні родичі, бо його лютість стихла, підкорена музичним інстинктом, а в міру того як квартет продовжував в повному порядку свій відступ, він слідував за ним, видаючи звуки, дуже схожі на приглушені вигуки захопленого меломана. Ще трохи — і він, мабуть, закричав би "браво!"...
Через чверть години Себастьєн Цорн і його товариші опинилися на узліссі. Ось вони вже зовсім вибралися з нього, а Івернес все продовжував грати.
Звір зупинився. Мабуть, він не мав наміру йти далі. Він бив лапою по лапі.
Тоді Пеншіна в свою чергу схопився за свій інструмент:
— Котячий вальс, та веселіше!
І поки перша скрипка щосили пілікала цей загальновідомий мотив в мажорному тоні, альт підігравав їй різкими і фальшивими звуками нижнього регістру на мінорній медіанті.
Звір раптом пустився в танок, причому піднімав то праву, то ліву лапу, викручувався, розгойдувався, а тим часом чотири музиканти йшли все далі й далі по дорозі.
— На жаль! — зауважив Пеншіна. — Це був всього лише цирковий ведмідь!
— Неважливо! — Відповів Фрасколен. — Івернесу прийшла в голову до біса вдала думка!
— А ну, рушимо allegretto, — втрутився віолончеліст, — і не озиратися!
Все ж на десяту годину вечора четверо служителів Аполлона здоровими і неушкодженими добралися до Фрескаля.
Десятка чотири невеликих дерев'яних будинків, вірніше — будиночків, що обступили площу, обсаджену буками, — ось і весь Фрескаль, самотнє село в двох милях від морського берега.
