Плавучий острів - Верн Жуль

Фрасколен — добрий малий, люб'язний і послужливий, готовий взяти на себе будь-який обов'язок, щоб позбавити від нього товаришів, бухгалтер і рахівник квартету, який марно проповідує ощадливість, анітрохи не заздрить успіхам свого товариша Івернеса і який навіть не думав про те, щоб самому піднятися до пюпітра сольного виконавця, але при всьому тому — прекрасний музикант; в даний момент він одягнений в широкий пильовик поверх дорожнього костюма.

Пеншіна — альт, і хоча він грає не на найвищому за звучанням інструменті, друзі зазвичай іменують його "Ваша високість"; йому двадцять сім років, він наймолодший в трупі і найвеселіший, один з тих невиправних балагурів, які на все життя залишаються хлопчиськами. У нього тонкі риси обличчя, живі розумні очі, рудувате волосся, тонкі вусики, звичка приклацували язиком, невикорінна пристрасть до гострих слівець, незмінна готовність і на влучний випад і на заперечення, він у постійному збудженні, яке приписує необхідності вічно розбиратися в ключових знаках, як того вимагає його інструмент ("справжня зв'язка домашніх ключів", за його висловом), і в нього невичерпний запас благодушності і здатність викинути будь —яку витівку, не замислюючись про неприємності, які вона може накликати на товаришів, за що йому постійно робить зауваження, читає нотації і "милить голову" глава Концертного квартету.

Поговоримо тепер про голову квартету. Це — віолончеліст Себастьєн Цорн. Він старший серед них і по своєму таланту і за віком: йому п'ятдесят п'ять років, він маленький, круглий блондин, у нього густе волосся без ознак сивини, зачесане на скроні, скуйовджені вуса зливаються з хащами бакенбард, цегельний колір обличчя, очі, поблискуючі крізь скельця окулярів, поверх яких він одягає ще і пенсне, коли розбирає ноти, пухкі руки, причому права, яка звикла плавно рухати смичком, прикрашена товстими перснями на безіменному пальці і на мізинці.

Вважаємо, що цього легкого начерку досить, щоб змалювати людину і артиста. Якщо протягом сорока років не випускати з рук коробку, повну звуків, це не проходить безкарно. Це накладає відбиток на все життя і впливає на характер. Віолончелісти бувають здебільшого балакучі і запальні, говорять голосно і ніби захлинаючись, втім не без дотепності. Саме такий Себастьєн Цорн, якому Івернес, Фрасколен і Пеншіна охоче довірили керівництво музичним турне. Вони надають йому повну свободу і говорити і діяти, оскільки він це робить вельми успішно. Звиклі до його владних замашок, вони потішаються над ним, коли він втрачає почуття міри і такту, що для музиканта непохвально, як зауважує нешанобливий Пеншіна! Складання програми, розробка маршрутів, листування з імпресаріо, —саме на Себастьєна Цорна покладено ці різноманітні справи, які дають можливість його войовничому темпераменту проявляти себе в самих різних обставинах. Єдине, у що він не втручається, це в питання, що стосуються грошових надходжень в загальну касу і спільних витрат. Це доручено турботам другої скрипки та головного рахівника, точного та акуратного Фрасколена.

Тепер члени квартету представлені читачеві, наче б вони стояли перед ним на естраді. Типи, до яких вони належать, загальновідомі і хоча, можливо, не надто оригінальні, зате різко відрізняються один від одного. Нехай дозволить читач розвернутися до кінця подіям цієї надзвичайної історії: він побачить, як поведуть себе чотири парижанина, які, звикнувши зривати оплески у всіх штатах Конфедерації, виявляться перенесеними на... Однак не будемо забігати вперед, "не будемо прискорювати темпу", як висловився б "Його високість", і озброїмося терпінням.

Отже, близько восьмої години вечора четверо парижан стоять на безлюдній дорозі в Нижній Каліфорнії перед уламками карети, що перекинулася. "Якщо бажаєте, — опера Буальдье", — пожартував Пеншіна. Якщо Фрасколен, Івернес і Пеншіна поставилися до події філософічно, якщо вона навіть надихнула їх на жарти професійного характеру, легко зрозуміти, що у глави квартету вона викликала приступ люті. Що поробиш! Віолончеліст — людина гаряча і, що називається, спалахує, як порох. Тому Івернес і запевняє, ніби він прямий нащадок Аякса і Ахілла, двох самих гнівливих героїв давнини.

Не забудемо, однак, додати, що якщо Себастьєн Цорн жовчний, Івернес мрійливий, Фрасколен благодушний, а Пеншіна сповнений веселості, яка б'є через край — вони всі відмінні товариші і люблять один одного як рідні брати. Вони відчувають між собою зв'язок, перед яким безсилі розбіжності на ґрунті особистих інтересів чи самолюбства, — спільність смаків, почерпнутих з одного джерела. Їх серця, як добре зроблені інструменти, завжди б'ються в унісон.

Поки Себастьєн Цорн лається, обмацуючи футляр своєї віолончелі, щоб переконатися в її цілості й схоронності, Фрасколен прямує до візника.

— Ну як, приятель, — запитує він, — що ж нам робити, скажіть?

— А що будеш робити, коли немає ні коней, ні екіпажу?.. Чекати...

— Чекати, поки вони з'являться! — вигукує Пеншіна. — А якщо вони так і не з'являться...

— Треба їх роздобути, — зауважує Фрасколен, якому ніколи не змінює практичне спрямування його розуму.

— Де?.. — гарчить Себастьєн Цорн, бігаючи туди-сюди по дорозі.

— Там, де їх знайдете! — відповідає кучер.

— Е, послухайте-но, любий візник, — і голос віолончеліста помалу піднімається до верхніх регістрів, — це що за відповідь? Добра справа... по своїй незграбності ви

нас вивалюєте, ламаєте карету, калічите коней, а потім кажете: "маєте викручуватися, як знаєте!"

Захоплений потоком власних слів, Себастьєн Цорн починає виливатися в нескінченних і щонайменше непотрібних закидах, але його перериває Фрасколен:

— Дай-но я з ним поговорю, старина Цорн.

Потім він знову звертається до кучера:

— Де ми знаходимося, приятель?

— У п'яти милях від Фрескаля.

— Це залізнична станція?

— Ні... прибережне селище.

— А там знайдеться екіпаж?

— Екіпаж... навряд чи... візок, мабуть, знайдеться...

— Запряжений волами, як за часів меровінгських королів! — вигукує Пеншіна.

— Це неважливо! — говорить Фрасколен.

— Гаразд! — втручається знову Себастьєн Цорн. — Запитай-но у нього краще, чи є в цій дірі заїжджий двір... Набридло мені бовтатись по ночах...

— Друг мій, — запитує Фрасколен, — чи є в Фрескале який-небудь заїжджий двір?

— Так... Там ми повинні були міняти коней.

— І щоб добратися до цього селища, треба йти по дорозі?

— Прямо по дорозі.

— Пішли! — кричить віолончеліст.

— Але як бути з цим бідолахою? Жорстоко залишати його одного... в такому положенні, — зауважує Пеншіна. — Послухайте, приятель, а з нашою допомогою ви не могли б?..

— Неможливо, — відповідає кучер. — Так я сам краще залишуся тут... у карети... Вранці я вже второпаю, як звідси вибратися.

— Нам би тільки дістатися до Фрескаля, — продовжує Фрасколен, — а там ми могли б послати когось до вас на допомогу...

— Так... господар заїжджого двору мене добре знає — і не залишить в біді...

— Ну що ж, йдемо?.. — вигукує віолончеліст, беручись за футляр свого інструменту.

— Зараз, — відповідає Пеншіна, — але спершу допоможіть-но мені влаштувати нашого кучера на укосі.

Дійсно, його необхідно забрати з дороги, і оскільки він не в змозі користуватися своїми порядком-таки пошкодженими ногами, Пеншіна і Фрасколен піднімають його, переносять і саджають під великим деревом, нижні гілки якого спускаються зеленим пологом.

— Рушимо ми коли-небудь?.. — волає Себастьєн Цорн втретє. Тим часом за допомогою ременів він уже прилаштував футляр у себе за спиною.

— Готово, — говорить Фрасколен.

Потім він звертається до кучера:

— Отже, вирішено... Господар фрескальського заїжджого двору надішле за вами... А зараз вам нічого не потрібно, приятель ?..

— Так от, — відповідає кучер, — хотілося б ковтнути джину, якщо у вас у фляжках щось залишилося.

Фляжка Пеншіна ще повна, і "Його високість" охоче жертвує її.

— Ну, любий, — говорить він, — щоб не перемерзнути, вночі ви будете підігрівати себе... зсередини!

Черговий обурений вигук віолончеліста спонукає, нарешті, його товаришів рушити в дорогу. Добре ще, що їх речі залишилися в багажному вагоні поїзда і не були перенесені в карету. Якщо навіть речі і прибудуть в Сан-Дієго із запізненням, музикантам принаймні не доведеться тягнути їх на собі до Фрескаля. З них достатньо і скрипок, і навіть більше ніж достатньо футляра з віолончеллю. Правда, жоден музикант, гідний цього імені, ніколи не розлучається з інструментом, так само як солдат зі своєю рушницею або равлик зі своєю черепашкою.

2. МОГУТНІЙ ВПЛИВ КАКОФОНІЧНОЇ СОНАТИ

Йти вночі по незнайомій дорозі в пустельній місцевості, де зловмисники зазвичай зустрічаються частіше, ніж мирні мандрівники, — справа, що вселяє деякий неспокій. Саме в такому положенні і виявився квартет. Французи, зрозуміло, народ хоробрий, а вже у наших героїв хоробрості було хоч відбавляй. Але між хоробрістю і нерозважністю існує межа, переступати яку нерозсудливо. Зрештою, якби залізничний шлях не обірвався на рівнині, затопленої повінню, якби карета не перекинулася в п'яти милях від Фрескаля, нашим артистам не довелося б пускатися в нічну подорож по цій підозрілій дорозі. Втім, будемо сподіватися, що з ними нічого поганого не трапиться.

Було близько восьми годин, коли Себастьєн Цорн і його товариші рушили до узбережжя, в напрямку, вказаному кучером. Скрипалям гріх було б нарікати на свої шкіряні футляри з інструментами, легкі і не громіздкі. Вони й не скаржилися

— ні мудрий Фрасколен, ні веселий Пеншіна, ні мрійник Івернес. Але як було віолончелісту з його ящиком — ціла шафа на спині! Зрозуміло, при своєму характері він знаходив достатньо приводів для гніву. Звідси й бурчання і скарги, які виливалися потоками вигуків: ах! ох! уф!

Вже зовсім стемніло. Густі хмари мчать по небу, і часом у вузькі просвіти між ними глузливо визирає місячний серп. Невідомо чому, найімовірніше, просто тому, що він зараз сердитий і сварливий, Себастьєну Цорну не подобається світловолоса Феба. Він погрожує їй кулаком і кричить:

— Ну, а ти чого виставила свій дурнуватий профіль! Що може бути безглуздіше цієї скибки недостиглої дині, яка розгулює по небу!

— Було б краще, якби місяць повернулася до нас анфас, — говорить Фрасколен.

— Це чому ж?..