Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс
Тягар чужих і своїх турбот настільки знеміг мене, що я навіть не помітив похмурого оточення. Перебуваючи на волі, людина мало цінує її, а у в'язниці все навмисно влаштовано так, щоб арештант відчував неволю і ні на мить не забував, що він приречений на загибель у цій велетенській клітці. Дерев'яна хвіртка у воротях відчинилася, і я опинився на квадратному кам'яному майданчику серед кам'яного громаддя будинків, дротяних решіток, довгих коридорів, потрісканих стін, вичовганого лінолеуму, тесаних столів і застоялого смороду тисячолітньої біди.
На Пепі все це нітрохи не позначилося: у неї був такий вигляд, наче вона щойно вийшла з ванни.
— Я навіть не знала, що замість мами прийдеш ти. Адже побачення дозволяють лише членам родини.
— А ти не заперечуєш?
— Ні, хочеться бачити хоч когось близького. Коли побачення кінчаються й тебе відводять назад, це просто жахливо... Ну, що там на білому світі?
— Багато дечого...
Ми зустрілись у просторій камері для побачень — приміщенні з високою стелею, брудними стінами, але добре вимитою цементною підлогою — і сіли на довгій лаві під рудою стіною. Біля дверей за сосновим столом сиділа наглядачка, перед якою стояла чашка без блюдечка і лежав стосик синіх жетонів. На поясі в наглядачки теліпався ланцюжок, ніби від унітаза, а на ньому висіла в'язка ключів. Пені виглядала досить кумедно у довгій в'язничній спідниці, хоч і почувала в ній себе зовсім вільно; мабуть, то тільки мені було незвично, бо я потрапив сюди із світу міні-спідниць: в'язнична мода відставала років на чотириста. Час тут плинув надто повільно.
Я спробував розповісти день за днем про все, що відбулося з моменту її ув'язнення, але Пепі набридло мене слухати, до того ж я забув, що вона бачилася з Кеті.
— Правда, що в Китаї відбирають дітей від батьків?— жартома спитала вона.
Я зауважив, що у в'язниці навряд чи варто цим цікавитись. Потім розповів, що Руперт подарував китайцям п'ять мільйонів.
— Він з глузду з'їхав!—обурилась Пепі.— Навіщо він це зробив?
А коли я пояснив, що він намагався вчинити з власними грішми і як усе закінчилося (не згадуючи, звичайно, про Бонні), вона заявила: "От наламав дров!" її обурювало не те, що він накоїв, а те, як він це зробив.
Я теж наламав дров. Можливо, я сподівався побачити Пені нещасною й ладною відразу ж кинутися мені на шию; проте в'язниця тільки загартувала її впертість.
— Годі про це,— обірвав я раптом її допитування про Руперта й Джо.—"Адже я прийшов просити твоєї руки...
Вона хоч не знущалася з мене, й на тому спасибі.
— Це добре, Джеку. Але чим ти думаєш зайнятися?
— Це залежить від твоєї відповіді.
Ми сиділи впритул на лаві, алё я не відчував колишнього хвилювання.
— Коли я скажу "так", чим ти Займешся? "Стережись,— думав я,— хто зна, що вона тобі відповість?" Але я чомусь почував себе таким нещасним, що ладен був на все, аби тільки вона сказала "так".
— У мене немає певних намірів,— тихо сказав я.— Доведеться тобі ризикнути...
— Ти хочеш, щоб я все вирішувала? — допитувалась вона, постукавши пальцем по моєму коліну.
— Ну тебе к бісу! — розсердився я. Наглядачка відірвалась від чашки й попередила!
— Лаятись заборонено!
Я відчув себе, ніби побитий собака.
— Бідний Джек!— засміялась Пепі.
Чи то оклик наглядачки мене так налякав, чи сміх Пепі, але мені чомусь захотілося втекти. Бажання женитися зникло, і навіть лячно стало, що вона раптом погодиться.
— Власне,— поспіхом сказав я, закликаючи на допомогу всю свою волю,— я хочу виїхати в Сурабайю чи на французький острів Нумеа, аби лиш подалі звідси... #
Я знав, що це примусить її сказати "ні", і водночас зрозумів, звідки цей перелом у моїй душі.
Всьому виною була Пені. За кілька хвилин у в'язниці я раптом побачив, що вона собою являє. Деякі англійки не можуть не присвячувати себе якій-небудь справі і не служити їй до останку, але не з любові до справи, а з почуття протиріччя, щоб матп можливість весь час долати якийсь опір. Я завжди вважав ідеалом такого типу жінки Елізабет Фрей та Флоренс Найтінгел які вели жорстоку політичну боротьбу. Мабуть, до них належить і Пепі, тоді як Мерієн Крейфорд — звичайна жінка, яка мучиться від суспільних болячок і серце якої обливається кров'ю, як і в будь-кого з нас, особливо в Руперта.
Я уявив собі яскраве майбутнє Пепі, бачив, як вона кидає виклик численним супротивникам, втішається переслідуваннями і впивається ненавистю своїх ворогів.
До того ж їй байдуже, за що боротись: чи то проти вівісекції, чи, скажімо, за вирощування цитрусових на дні океану... Ясні очі й рожеві щоки цієї ув'язненої провіщали
їй долю мучениці, слава якої прогримить по всій країні; вона,_ звичайно, зробить людям багато добра і неодмінно розтринькає всі гроші Рендолфа на пацифістські витівки, одначе їй ніколи не збагнути й не відчути, що таке справжнє насильство, навіть коли на власній шкурі доведеться його спізнати. Рендолф не помилився: Пені зліплена з того самого тіста, що й він.
— Ти хочеш тікати?— запитала вона.— Це на тебе не схоже.
— Яке там тікати! Хочу нарешті зайнятися улюбленою справою. Грошей мені вистачить на кілька років.
— Але ж, Джеку, це нерозумно!
Вона здогадалась, що зі мною сталося за ці кілька хвилин: заглянувши в її холодну, мужню душу, я вирішив тікати світ за очі. Отож їй захотілося мене підкорити, примусити знову прохати її руки,, щоб заволодіти хоч тим, що лишиться після всього,— адже я вже тремтів з переляку..
— Знаю, що нерозумно,— невпевнено мовив я,— та мені необхідно на деякий час виїхати.
— Ти занапастиш собі життя. Тобі треба лишитися й працювати.
.— Якщо я залишуся, то з Фредді і Ройсами. — — Це краще, ніж безлюдний острів.
Я остовпів. Виходить, Пепі ладна визнати мене навіть як законного спадкоємця Рендолфа, чоловіка з грішми й суспільним становищем!
— Безлюдних островів давно не існує,— похмуро відповів я,— легше сховатися від людей в Пімліко 1, аніж у Тихому океані.
— Тоді в чому ж річ?
— Мабуть, я створений для моря,— пояснив я, відчуваючи себе нещасним, що доводиться звіряти їй свою мрію, яку досі приховував навіть від самого себе.— Нумеа, наприклад, чудове місце для моряка.
— Сентиментальна маячня.
— Можливо.
— І ти не передумаєш?
Це означало, що тоді вона буде моя. Я похитав головою.
— Ні. Не можу...
— Джеку!— вигукнула вона й торкнулася моєї руки, що мало не здолало мене: все в мені прагнуло її, але якась дивовижна сила стримувала мої почуття.
1 Район Лондона. 244
— Ні!— відрубав я. Голос мій лунко відбився від склепіння, якому Пепі збиралась віддати своє подвижницьке життя, свою незламну волю й дестримну жадобу боротьби.— Пробач,—підвівся я,—але це місце дратує мене. 1
— Ганчірка!— кинула вона.
— Можливо...
Я простяг руку, щоб доторкнутися до обличчя, яке так любив, та вона сердито відвернулась. Ми не зронили більше жодного слова. Я зачекав, поки наглядачка вивела її, і вийшов не оглядаючись. Бо досить мені було це зробити, як воля Пепі підкорила б мене назавжди.
* * *
Коли вже визріло таке рішення, то треба було здійснити його негайно. Вантажне судно фірми "Нортон і К°" на 14 000 тонн відпливало за два дні до Пананга, і я з допомогою Фредді влаштувався туди другим капітаном. Я знав, що на Сінгапурі хтось обов'язково перевезе мене через Малаккську протоку, можливо, навіть судно Ройсів, зафрахтоване до Сурабайї, Нумеа, Суви, Порт-Морсбі чи Наугу, а то й до острова Гілберта.
Руперт гостював у Кеті, та мені ніколи було туди під'їхати: я оформляв папери на судно й вантаж, пакував речі й книжки, забирав гроші з банку, оформляв акредитиви тощо. Руперту я подзвонив перед самим відплиттям, і він сказав, що проведе мене.
—' Надовго їдете?— спитав він.
— Назавжди.
— Шкода... Проте знайте, Джеку, ми завжди будемо вам раді.
Мені не хотілося розпитувати його про Джо, але до телефону підійшла Кеті й тихенько повідомила, що вони досі не бачились.
— Ну, а як у вас із Пені?— спитала вона, здивована моїм від'їздом.
— Нічого не вийшло, Кеті,— ледве видушив я, але я знаю: вона мене зрозуміла.
— Жаль,— сумно сказала вона.
Я подзвонив Джо, та вона до телефону не підійшла. Залишалось попрощатися з Пеггі та Фредді — моя втеча їх нітрохи не здивувала,— а потім найняти таксі і їхати в порт, бо відходили ми на світанку.
З Пенанга я, звичайно, нікуди не поїхав. Так і лишився на цьому острові й живу на півдорозі до верхівки гори, що височить над Джорджтауном. Куди не глянь — скрізь цукор, кава, рис, перець, гвоздика, мускатний горіх, бетель,— все, задля чого Колумб вирушив у мандри, шукати Східну Індію; Захід зубами вчепився в ці скарби і не відпускав щелеп, поки не виявив олово, каучук, нафту, а потім затиснув ті щелепи ще дужче. Зовсім недавно віддала богові душу Ост-Індська компанія, ще не забуто угоди про боротьбу з піратами, японці щойно забралися геть, а нещасні індонезійці вже випробовують на своїй шкурі наш новий винахід під назвою М а л а й з і я, і американці вмирають у В'єтнамі. За що?
Я часто пишу Рупертові, а він відповів мені тільки раз, повідомивши, що книжка про нього нарешті вийшла з друку. Та як її зустріли, мовчить... Один раз мені написала Кеті, саме тоді, коли випустили Пепі. Кеті сповістила, що Руперт таки відвідав Уошберн, де бачився з дружиною й дітьми, проте у Джо психічна депресія, і вона не хоче бачити нікого, навіть Руперта,— мабуть, тому й не підійшла до телефону, коли я дзвонив. Руперт залишився в Кеті й чекає. А оскільки я знаю всю його епопею і чому він став таким, то навіть тут, серед цих вологих зелених пагорбів, далеко від чорно-білих англійських міст, вірю, що він чекає усміху долі. Чекає твердо й переконано, бо вперше в житті побачив перед собою ясну мету.
Ось чому я ніколи не набридаю своїми розпитами про нього, бо знаю, що він присвятив себе врятуванню власних дітей, своєї дружини, себе і свого народу; його постійно тривожить і доля всього людства, яке і далі йде до катастрофи, бо в його лавах ще не вистачає мужніх борців, які б припинили фатальний плин часу й подій.
Та рано чи пізно нам доведеться взятися за розум. Тоді нікого не залякають вигуки про те, що ми "продалися ворогові", ніхто не називатиме зрадниками тих, хто тверезо дивиться на світ і намагається хоч що-небудь зробити,— я вважаю гідним поваги того англійця, якому присвячено Цю книжку.