Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс
Він сказав Руперту, що знайшов вихід і для себе, і для нього. Тепер вони покажуть тим нікчемам!
— Коли це знову якесь шахрайство, то я й слухати но хочу,— заявив Руперт,— Мені обридло.
Фредді ніби й не чув.
• — Я хочу, щоб ви поїхали до Китаю. Можете взяти 8 собою і Джека. Далекувато...
— Ось послухайте,— напирав Фредді.— Хоч ви й гадаєте, що А хочу позбутися вас, та це не так.
— Ну, ну, давайте,— кивнув Руперт, підозріливо дивлячись на нього.
— Сьогодні вранці я бачився з двома міністрами й експертом англійського банку Філом Баррі. Вони вважають мою ідею просто чудового. Пінк Бендіго намагається мене втопити, і Рендолф — теж. Отож я й хочу, щоб ви поїхали до Китаю.
— .Навіщо?
— Китайці повинні сплатити нам як компенсацію біля дванадцяти мільйонів фунтів. Цю суму вони хочуть зменшити До Чотирьох мільйонів. Мені потрібні ці гроші, і треба црдерїи все, що можна, на випадок, якщо мене притиснуть...
— А що мені там робити— — створити філію?
— Ні. Якось домовитися з китайцями й забрати гроші; тоді ми могли б почати з ними торгівлю. Мені сяйнуло це під час обіду, який ми давали на честь японської делегації; я подумав: які ми дурні, що відмовились торгувати з китайцями, рано чи пізно туіщ неодмінно влізуть японці. Ендрю Ротбарт уже два роїш веде переговори з китайцями про компенсацію; він літає туди з Гонконга. Правда, китайці твердять, що доки й ліхтери нашої фірми в Шанхаї і Кантоні варті не більше чотирьох мільйонів — тобто менше однієї третини. Отож треба з ними добре поторгуватись,-Вся біда в тому, що в принципі вони погодились, а платити не платять. Треба їх переконати... Ми взяли б і два з половиною мільйони, аби вони лиш заплатили.
— Все це дурниці, Фредді,— зауважив Руперт, смачно наминаючи пиріг з печінкою.— Навіщо їм платити, коли в цьому немає необхідності? Навряд чи ви їх примусите.
— Китайці хочуть з нами торгувати й не проти, щоб ми будували їм кораблі, хоча б у Гонконгу. їм вигідно також відродити традиційну торгівлю, яку вони вели завдяки нам із Південно-Східною Азією, і я й на це згоден, якщо моя витівка із злиттям провалиться.
— А чого б раптом вони нам заплатили, коли ухилялися так довго? *
— У них тепер посуха. Як свідчать наші експерти, вони хочуть завезти з Канади багато зерпа — щось близько чотирьох мільйонів бушелів. Для цього потрібні кораблі. Колись Ройси їх постачали. Отож китайцям тепер вигідно розрахуватися з нами, щоб мати можливість дешево фрахтувати наші зерновози. Тепер саме час видерти у них борг. Ну, як?
— Не знаю,— мовив Руперт, все ще не вірячи йому.
— А ви, Джеку?
— І я так само.
— Тоді ось що...
Переговори з китайцями ускладнювались тпм, що опис майна Ройсів у Китаї складав багато томів, і вони сперечалися за кожний пупкт. Крім того, потрібно було взяти з собою члена торговельної палати для виявлення вкладів інших англійських фірм.
Фредді висловив ще один доказ:
— Я скажу вам те, чого ніхто ще не знає. Коли Бендіго, Най і Рендолф скасують пашу угоду з ЮСО та "Фарбверке"... ми перетворимо на готівку... будівлі, склади, машини, процентні папери — тобто все, що тільки можливо. Тоді у нас буде чималий капітал для проникнення в хімічну промисловість, транспорт і розробку природного газу. Оті кілька мільйонів, колп б тільки вдалося видерти їх у китайців, нам дуже знадобилися б, Руперте. Та й добрі стосунки з ними потрібні, бо рано чи пізно торгівля відновиться, хоч би що там витворяли янкі.
— А чому саме я маю цим займатися?
" Фредді знизав плечима. t
— Я почуваю себе винним перед вами,— недбало мовив він.— До того ж ви persona grata для комуністів, чи не так? рони рахуватимуться з вами.
— А Лілл? — запитав Руперт.— Що скаже він?
—* Мене це не обходить. А коли ви хочете показати йому, що вам на нього начхати,— ось вам чудова нагода.
— Ви ж з ним домовились,.і він не простить, якщо вй порушите обіцянку.
— Нашої домовленості це не стосується. Я наполіг, що ви підете з честю. До того ж ви вже не належите до правління, так? І російською нафтою не будете торгувати... па такій віддалі.
— Але ж він осатаніє, коли дізнається, що я їду в Китай.
. — Та ну його...— відмахнувся Фредді.— Він і так пошив мене в дурні... Якщо ви згодні, то беріться з Джеком за діло.
— Гаразд,— здався нарешті Руперт.
Я запитав Фредді про свою роль, і він здивовано відповів:
— Хіба ви не спрацювалися з Рупертом?
— Так, але цього, мабуть, не досить.
— Ви не хочете далі з ним працювати?
— Хочу,— відказав я.#
— Тоді й вирішуйте все з ним,— підняв Фредді свою чарку.— Ви будете йому потрібні. Удвох завжди легше, ніж одному. Та й хіба вам не краще побути в Китаї, поїш Пепі сидить у в'язниці?
Він мав рацію. Я в душі радів, коли хтось, навіть Кеті, говорив зі мною так, ніби у нас з Пепі уже все вирішено, хоч і знав, що це далеко не так.
* * *
Мені навіть не вірилось, що Рупертові вдасться умовити Джо відпустити його в Китай. Заклопотаний становищем Пені, я тепер мало бачився з ними, але Джо була зі мною така люб'язна, що я став знову коротати з ними вечори. Руперт і Джо більше не сварилися, ніби обоє зровуміли, як це небезпечно, коли подружнє щастя тримається на волосинці. Проте напади ніжності рідко розтоплювали кригу; здавалося, між нцми весь час точиться прихована боротьба, чого не в силі| витримати жоден шлюб.
Я не знаю, як Рупертові вдалося переконати її, бо хисткий мир одного разу розлетівся в прах через дорогий кашеміровий джемпер, який кудись поділа Тесе.
— Він упав у рівчак,— твердила мала.
Джо витягла його в неї з-під матраца: на ньому червоніли дві великі плями від акварельних фарб.
— Брехуха ти! — лютувала вона.
— У її віці не брешуть,— втрутився Руперт.— Діти просто вигадують.
— Брехня є бреіпя, велика вона чи мала!
— Ти перебільшуєш,— заперечив Руперт і зауважпв, що вона завжди зганяє злість на інших. Особливо на слабших за себе.— Це ж твоя дитина, а не ворог.
— Тоді виховуй її сам!
Сварка дедалі дужчала, вони почали говорити одне одному (за щирим зізнанням Руперта) те, чого не слід, і Джо, розлютившись, ударила Руперта по обличчю.
— Облудник і лицемір! — кричала вона в сльозах.— Ти брехав мені, завжди брехав!
Ляпас — річ серйозна. Лише дуже витримана людина може взятп себе в руки й знести його. Руперт напружив усі свої сили й стримався.
На своє виправдання Джо почала звинувачувати його у всіх смертних гріхах: він і брехун, і лицемір, і розпусник, і зарозумілий та пустий...
Руперт вийшов.
Він знав, що після цього Джо буде дутися та жаліти себе, і, хоч ненавидів усе, все ж таки за годину повернувся вгамувати її.
— Та годі вам уже! — почувся із спальні голос Роланда. Тепер ляпаса дістав він.
Сварка досягла апогея. Руперт знав, як шкодить, коли дитину б'ють по обличчю. Віп звелів Роландові й Тесе іти до себе нагору й причинив двері, щоб не чула Анджеліпа.
Джо хотіла вибігти із спальні, але Руперт її втримав. Коли дають волю нервам, вони дедалі більше розходяться; Джо остаточно втратила самовладання — вона вдарила Руперта ногою і. кинула в нього вазу з квітами. — Припини негайно! — закричав він.
Істерично ридаючи, із спотвореним від люті обличчям, вона ображала його, а потім вчепилась йому в лице. У Руперта пішла з носа кров, і він також ударив її.
— Ти ударив мене! Ти ударив мене! — заверещала Джо.— Я й хвилини не залишусь у цьому проклятому домі!
Джо ще довго шаленіла, і, здавалось, вона зазнавала від цього любосної втіхи. Рупертові було гидко — все це ніяк не вкладалося в його розуміння вихованої людини. "Ні,— думав він,— так більше не можна. Треба тікати звідси!" Але він знав, що ніколи цього не зробить. Хоч би що трапилось, він нікуди не піде.
Джо вбігла до спальні й так гримнула дверима, що одна 8 картин Мондріана брязнула додолу й скло розбилося.
Та все-таки вопи якось помирились, хоч ще довго соромилися самі себе; між ними відбулася болісна розмова, і Руперт заявив, що у всьому його вина.
в Але годі тобі вмовляти мене,— закінчив він.— Я нізащо не погоджусь стригти купони й нічого не робити. Хоч через це ми й сваримося з тобою...
Руперт вірив у силу розуму й творчої діяльності, а Джо — лише в гроші, сім'ю, друзів та безтурботне існування заради дітей. Вона ніяк не могла зрозуміти, що Руперту цього не досить.
Зате вона погодилась їхати з ним до Китаю.
— Можливо, це останнє, що я зроблю для фірми,— заявив він.
— Так я й знала! — знову спалахнула Джо.— У тебе завжди якісь темпі справи! Навіщо тобі їхати туди?
Він пояснив, що Фредді хоче забрати у китайців гроші.
— І я прошу тебе поїхати зі мною,— закінчив Руперт.
— Ото ще! Чого я там пе бачила?..
Вони лежали в темряві, і Руперт намагався її заспокоїти. Та Джо не вгавала, хоч і розуміла, що ще дужче роз'ятрює старі рани.
Він змальовував їй припади Китаю. А на кого кинути дітей? Мерієн і його мати доглянуть їх, та й поїздка триватиме недовго. Джо докоряла Рупертові навіть у тому, що, не діставши її згоди, він звернувся до Мерієн і своєї матері.
— А як же? — заперечив він.— Я ж знав, що ти турбуватимешся про дітей. Кеті обіцяла забирати Тесе, і Роланда до себе на вихідні,
— А як р08Ібмось у літаку, що тоді буде 8 дітьми?
— Чому обов'язково розіб'ємось? До того ж загинути можна й переходячи вулицю біл|я свого дому.
— Гаразд, я поїду, тільки ти пообіцяй, що не дозволиш їм водити себе за ніс,— наполягала вона, ніби знала, що його жде, й хотіла стати за нього горою, захищаючи останнє, що в них лишилося.— Поклянись!
— Так, але...
— Якщо ти дозволиш їм, як отій росіянці, обплутати себе, то знай — усьому кінець. Я не жартую. Я піду від тебе. Тобі потрібне одне, а мені — зовсім інше. Ось чому ми сваримось. Ти тепер не такий, як колись. Ти дуже змінився...
Руперт лише тяжко зітхнув.
— Гаразд,— мовив він.— Хоч я й не розумію, чого ти шаленієш.
— Через тебе! — обурилась вона.— Через твою безглузду впертість.
Джо не хотіла поступатись, і Рупертові було прикро, що подорож починається так невесело. Але все ж таки це краще, ніж їхати без Джо. Його вабило в Китай не лише задля справи, і тому хотілося, щоб дружина була поруч.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Розділ двадцять дев'ятий
Знегоди, що їх Руперт зазнав після повернення 8 Москви, безумовно, відбилися на ньому, але я певен, що головним винуватцем духовної кризи, яку він пережив у Китаї, був Лілл.
Тепер вони неодмінно стикалися й ніяк не могли розійтись.