Небезпечна гра (Підступна гра) - Олдрідж Джеймс

——І сьогодні ж,— наполіг адмірал.

— Гаразд, гаразд. Але все, що з ним трапилось,— діло ваших рук.

Я чекав категоричних заперечень, проте адмірал, глянувши мені у вічі, признався:

— Можливо, Джеку. Однак, знаючи ставлення Руперта до нашої установи, як би ви інакше вчинили?

— Я все одно довіряв би йому.

— Я теж довіряв, поки було можливо.

— Не досить. Ви загнали його у безвихідь.

Лілл стояв біля холодного каміна, стрункий, підтягнутий.

— Видно, ви мало знаєте Руперта. Це дуже рішуча й наполеглива людина. Коли вже щось зайде йому в голову, то цього нічим не виб'єш.

— Знаю. Але в наш час більшість людей не терплять, коли їм щось нав'язують.

— То що ж, по-вашому, я мав робити? Спокійно дивитись, як він стає на бік ворога? Може, я й допустився помилки, але змушений був користатися наявними засобами. На моєму ж боці не.було такої ідейної жінки! Наші Ідеї стали вже надто традиційними, звичними й не можуть бути зброєю в боротьбі. Руперт відкинув їх і тому став небезпечним.

Все це звучало переконливо, і'гі розумів, що Лілл по-своєму ма$ рацію. Коли Руперт повірив у правду противника, то буде обстоювати її до кінця. Ось чому адмірал так його боїтьсй. А оскільки це зачіпало інтереси Джо, то Лілл і вхопився за неї, мов за рятівну тріску.

— Може, він і погодиться,— сказав я,— але це вже його справа.

— А я й не вважав, що ваша,— кинув адмірал на прощання: він усе ж таки втратив терпіння.

* * *

Та Руперт не мав ніякої переваги. І коли я сказав, чого вимагає Лілл за мовчання щодо п'яти мільйонів, він і сам це зрозумів.

— Мені потрібен лише підпис матері^— заявив він,— а вона навмисне відлетіла сьогодні в Афіни. Вони з Ліллом не гаяли часу.

Ультиматум адмірала його не здивував. Я поцікавився, що він робив і як себе почуває, та Руперт відмовчувався. Він вечеряв сам за столиком, накритим склом, і, читаючи газету, гладив Фіджа, який простягся біля його ніг., В будинку було нестерпно тихо. Коли з'явилася Анджеліна, я попрохав приготувати мені яєчню. Італійка була заплакана, що зовсім не відповідало її калабрійському темпераменту, та, видно, всі тепер розуміли, що сталося непоправне.

— Що ви масте намір робити?— запитав я.

— А що мені лишається... Я, мабуть, програв.

— То ви не піддастеся Ліллу?

Коли він і вагався, я цього не помітив.

— Навряд...

— А що буде з Джо?

Він мовчав. Анджеліна принесла мені пляшку й келих.

— Містер і місіс Ройс — дуже дурні,— кинула вона й квапливо пішла з кімнати.

Руперт глянув їй услід, але промовчав. Я знову запитав, що буде з Джо, бо не збирався виявляти традиційної витримки.

— Не треба про це,— ухилився він.— Тепер уже нічим не зарадиш...

— Через Бонні?— спивав я.

— Звідки ви знаєте про Бонні?— не втримався він.

— Я здогадувався про це ще в Пекіні, коли ви роздавали оті п'ять мільйонів.

Він не розсердився і навіть не захищався.

— Ви б поїхали й привезли Джо...— порадив я.

— З якою умовою? Вона мені прощає чи я їй?

— .Обоє.

— Згоден.. Ну, а що потім? Причина нашого конфлікту не лише в цьому...

— І все ж треба спробувати... Він похитав головою.

— Ні. У нас надто глибокі розходження, Джеку, щоб починати все спочатку. Джо хоче, щоб я жив бездіяльним життям, як багатій, а я не можу.

Судячи з усього, він змирився з крахом сім'ї, до того ж не мав ані найменшого бажання знов заводитися з Джо.

— Якщо ви зволікатимете, вона вам ніколи не простить,— зауважив я.

— А що мені їй казати?

— Ви ж винні більш, ніж вона.

— Я її не звинувачую. Але від минулого нічого не лишилося,^ певен.

Відрадити його було неможливо; я зрозумів, що він не поїде й не буде її вмовляти. Бонні надто міцно засів у нього в голові. Колишній образ Джо розбився на скалки, і Руперт не знав навіть тепер, як їх зібрати докупи.

. Розділ тридцять дев'ятий

Руперт не прийняв ультиматуму Лілла і полетів до матері в Афіни, щоб ще раз спробувати вплинути на неї. Поки він повернувся, Рендолф уже знав про п'ять мільйонів і мобілізував усе, щоб накласти секвестр на Рупертові акції. Фредді запекло опирався, і між ними відбулася жорстока сутичка, та Фредді навряд чи міг розраховувати, що іншим членам родини сподобаються його наміри. Таким чином, Руперт програв.

Хоч це був лише початок. Того вечора я відвідав Фредді, і, поки він розмовляв з якимсь американським юристом, Пеггі спитала мене, що чути в Руперта.

— Помчав до Афін. Ось і все, що я знаю.

— Ви чули, що Рендолф хоче встановити опіку над його акціями? Роланд і Тесе отримають їх, коли їм сповниться дгадцять один рік. На той* час капітал досягне трьох-чо-тпрьох мільйонів.

— Невже Рендолф у це вдасться?

— Вони ладні на все,— здвигнула плечима Пеггі.

Я ніколи ще не бачив її такою пригніченою. Поки ми їздили до Китаю, Пеггі призналася Фредді, що Пінк Бендіго її кохацець: вона думала, це І з'ясує їхні стосунки. Про? те Фредді не зронив ані слова: скандал з майбутнім партнером знову поламав би всі його, плани, тому він змовчав, а Пеггі була добита його черствістю і байдужістю.

Та мене більше турбувала Рупертова доля. Він тепер всіх уникав, але я домовився з Анджеліною, що вона, подзвонить або напише мені, як тільки він з'явиться.* Дома я побачив записку мішаною англо-італійською мовою і вранці відправився до Руперта;.того ж таки дня я збирався поїхати до в'язниці і освідчитися нарешті Пепі.

Руперта вдома не було.

— Він у лікарки Крейфорд,— сказала Анджеліна.

Я пішов задвір'ями і побачив їх біля малолітражки, яку Мерієн допомагала йому завести. Обоє мало розумілися в техніці. Я зняв накривку карбюратора, прочистив жиклер, і мотор запрацював.

— Дивіться! — вигукнула Мерієн.— От що то значить моряк.

Ми зайшли в дім вимити руки, і я довго не знав, як почати про "турботу" Рендолфа за його дітей. Виглядав Руперт непогано, в голосі не було вже гіркоти, проте цого звична стриманість перетворилася тепер на холодну байдужість, яку не могли розтопити ні Мерієн, ні я. Це мені не подобалось.

— Оскільки Рендолфу не вдалося урятувати вас, то він узявся за ваших дітей,— рішуче виклав я.— Гроші, що їх ви збиралися роздати, чекатимуть їхнього повноліття — до того часу сума збільшиться ще на кілька мільйонів.

— Ну, цього вже я не допущу,— рішуче відповів Руперт. Більш він нічого не сказав, але я зрозумів, що небезпека, яка загрожувала дітям, повернула його до життя.

Руперт відразу ж пішов, і мені навіть здалося, що моя присутність була йому неприємна. Я не став його тримати і не допитувався, куди він так поспішає.

— Потім побачимось,— кинув він на ходу.

Я дивився, як він простує мальовничими вуличками Хемпстеду,— вигляд у нього був такий, ніби він раптом опинився в скляному царстві, яке може розбитися від найменшого дотику.

— Добре, що ви йому сказали,— мовила Мерієн.

— Руперт прекрасний батько, а його дітей збираються віддати під опіку такого чудовиська, як Рендолф.

— Я теж собі цього не уявляю. Але на нього звалилося стільки лиха. І головне, що він не розуміє жінок.

— Хіба вас розбереш...

— Жінка — завжди жертва, хоч би як вона повелася. І л йому так і сказала.

— Одначе йому буде важко переконати її,— похмуро мовпв я.

Мерієн готувала чай; я дивився, як стривожено й зажурено вона розставляє чайник, чашки та молочник, і думав про те, що вона, мабуть, невесело дивиться на життя. Маючи тонку, чутливу натуру, Мерієн перехопила мій погляд і відгадала мої думки.

— В наші дні нелегко жити в злагоді з власним сумлінням,— гірко сказала вона.— Але Руперт чинитиме тільки так, як йому підказує совість. Я багато в чому з ним не згодна, проте розумію, яка для цього потрібна душевна сила.— Вона прямо, хоч і трохи ніяковіючи, подивилася мені в очі.

— Тільки католики знають, як мало в наїйі дні залишилося від християнської моралі,—сумно додала Мерієн.

— А чи залишилось від неї взагалі хоч що-небудь? — цп-пічно запитав я.

— Хто зна, Джеку. Ось я, лікар, освічена людина, вірю в бога* тому що мені потрібні певні моральні норми, навіть якщо я сама не завжди можу їх дотримуватись. Я щиро вірю в десять заповідей і намагаюся їх виконувати, хоч те, що я бачу навколо, робить смішними і ті десять заповідей, і мене. Однак я не відмовлюсь від них. Не відмовлюсь лише через те, що ми загрузли в багні матеріальних інтересів. Руперт правий, людина повинна мати хоч що-небудь ва душею, інакше їй не піднестися над тупістю й жахом навколишнього життя. Так далі тривати не може...

— Очевидно, ви маєте рацію,— погодився я.— Але хто може змінити це життя? Ваша релігія? Погляньте, що вона накоїла протягом століть у Іспанії, Італії, Південній Америці...

— Тому, що в ній теж є хороше й погане,— пояснила вона.

Я розсміявся, але так, щоб її не образити.

— Мені цього не збагнути...

Я втратив цікавість до релігії, коли у п'ятнадцять років прочитав у Вольтера, оцо кожна людина має бути вільна в своєму духовному житті. Після того я не раз порівнював його раціональні й гуманні висновки 8 проповідями нашого пастора, який нещадно засуджував усі гріх?, крім найтяжчих і найстрашніших. Вольтер у мені переміг. Проте Мерієн теж мала рацію. Віра — п^е не. все, основне — кому вона служить. І дивно, ота її богомольність чимось ріднила цю жінку з Рупертом. Я глянув йа неї по-іншому, й вона, відчувши це, почервоніла.

— Дивно...— промовив я.

— Що?— злякано поцікавилась вона, вважаючи, що я глузую з неї.

— Ви мені дещо з'ясували.

— А-а-а...— протягла вона 8 надією".

— Ні, ні, в свою віру ви мене, не навернете,— засміявся я.

— Тоді що ж інше я вам пояснила?..

— Ви коли-небудь помічали, які ви з Рупертом схожі, незважаючи на цілковиту протилежність ваших поглядів?

— Вони не такі вже й різні.

— Різні,— наполіг я.— Хоч це не так важливо, бо сходитесь ви в основному. Ось я зрозумів, що тепер головне — матя совість.

— Так, у Руперта вона єі — захоплено мовила Мерієн.— І я, не роздумуючи, віддала б йому своє життя.

— Знаю,— погодився я.— Добре знаю.

— Він ніколи не піддасться злу. Ніколи! Я допив свій чай, хоч він уже охолов.

— Йому доведеться скрутно,— закінчив я.— Всі зараз проти нього.

— бін не піддасться,— рішуче повторила Мерієн, і я зрозумів, що вона знає не гірше за мене, яким могутнім силам кинув виклик Руперт.

Розділ сороковий

Я так більше й не бачив Руперта. Того ж дня я пішов до в'язниці на побачення з Пепі.