Місячна долина - Лондон Джек

Сексон притьмом опинилася коло дверей. На порозі стояв Біллі, але не той, з яким вона нещодавно попрощалася. Поруч був малий хлопчик, тримаючи в руках його капелюха. Обличчя Біллі щойно помили, чи, певніше, — обілляли водою, бо вся сорочка й плечі в нього були мокрі. Його світле вогке волосся прилипло до лоба і потемніло від крові, що запеклася на голові. Обидві руки нерушно звисали вздовж тіла. Проте лице його було спокійне, і він навіть усміхався.

— Все гаразд, — заспокоїв він Сексон. — Оце штука скоїлася! Трохи полатали боки, але не біда. Він обережно переступив поріг. — Заходьте, хлопці. Ми всі пошилися в дурні.

За ним увійшли хлопчик з капелюхом, Бад Строзере, ще один биндюжник, якого Сексон знала, і двоє незнайомців. То були кремезні високі хлопці; вони зніяковіло дивилися на Сексон, немов побоюючись її.

— Все гаразд, Сексон, — знову почав Біллі, але Бад урвав його:

— Перш за все треба покласти його в ліжко й розрізати одежу. Обидві руки в нього поламано, а оце й штукарі, що наробили лиха.

Він показав на двох незнайомців, які потупилися й ще зніяковіліше стали переступати з ноги на ногу.

Біллі сів на ліжко, і, поки Сексон тримала лампу, Бад з незнайомцями розрізали й зняли з нього піджака, верхню та спідню сорочку.

— Не схотів піти до приймального пункта, — озвався Бад до Сексон.

— Ні за що в світі,— підтвердив Біллі.— Я послав по доктора Гентлі, і він скоро буде. Мої руки — все моє багатство. Досі вони служили мені непогано. І я теж мушу про них подбати. Не хочу, щоб якісь студенти вчилися на моїй шкурі.

— Але як же це сталося? — запитала Сексон і перевела погляд з Біллі на незнайомців, ошелешена їхньою взаємною приязністю.

— О, вони молодці! — озвався Біллі.— Вони просто помилилися. Це биндюжники з Фріско, і вони прийшли нам на допомогу — чимало їх.

Почувши ці слова, обоє биндюжників начебто трохи повеселішали й кивнули головами.

— Еге ж, місіс, — хрипко промовив один з них. — їй-бо, це чиста помилка… лукавий збив з пантелику.

— У кожному разі — могорич за вами, — всміхнувся Біллі.

Сексон аніскілечки не гарячкувала й узагалі ледве чи була збуджена. Чого ж іншого можна було сподіватися від Окленда? Стільки вже ж лиха наробив він їй та її близьким! До того ж Біллі було поранено не дуже серйозно. Переломи на руках і побита голова загояться. Сексон принесла стільці й усіх посадовила.

— А тепер розкажіть мені, що трапилося, — попрохала вона. — Я ніяк не зрозумію, чому ці парубки перебивають моєму чоловікові руки, а тоді проводять його додому і ще воркують з ним!

— І справді,— погодився Бад Строзере. — Бачте, сталося це таким чином…

— Заткай рота, Баде! — перебив його Біллі.— Ти ж нічого не бачив.

Сексон глянула на сан-франціських биндюжників.

— Ми приїхали сюди на підмогу, бачивши, що оклендським товаришам непереливки, — почав один з них. — І декотрим страйколомам уже показали, що упряж — то ще не вся на світі робота. Отож ми з Джексоном видивлялися туди-сюди, де б його злапати такого голубка. А тут, як на гріх, саме ваш чоловік поспішає. І тільки він…

— Стривай, — урвав його Джексон, — не так! Бачте, своїх хлопців-биндюжників ми знаємо кожного в лице. Ну, а вашого чоловіка ні разу раніше не бачили, бо ж він…

— Як то кажуть, був тимчасово вилучений, — знову перебрав мову перший биндюжник. — Отож як ми побачили його, то подумали, що це, мабуть, страйколом тікає від нас завулком…

— Знаєш, той, що за бакалійнею Кембела, — докинув Біллі.

— Еге ж, за бакалійнею, — провадив далі перший биндюжник. — Ми були певні, що він з тих телепнів, що їх найняли за посередництвом Мюрея та Реді, і що він хоче поза огорожами прошмигнути до стаєнь.

— Колись і ми з Біллі спіймали там одного, — вставив Бад.

— Отож ми гав не ловимо, — повів далі Джексон, звертаючись до Сексон. — Це-бо нам не первина, знаємо, як дошкулити цим капосникам. Ну, й так ми злапали вашого чоловіка в завулочку.

— Я шукав там Бада, — пояснив Біллі.— Хлопці сказали мені, що він десь у тому кінці завулка. Коли це підходить Джексон і просить у мене сірника.

— Отут я й узявся до роботи, — озвався перший биндюжник.

— Що за роботи? — не зрозуміла Сексон.

— А оцієї самої.— Робітник показав на Біллину покалічену голову. — Я приголомшив його. Він упав додолу, як підрізаний бик, а потім насилу підвівся на коліна, забубонів, — манджайте, мовляв, на своїх двоїх, поки вони ще цілі… Видко, памороки йому забило, чисто, як з перепою. І тоді ми й зробили це.

Чоловік замовк, вважаючи розповідь скінченою.

— Тоді перебили йому ломом обидві руки, — пояснив Бад.

— Допіру як кістки хруснули, я опам'ятався, — підтвердив Біллі.— А оці двоє стоять та й зуби шкірять. "Це тобі відіб'є охоту на часину", — приказує Джексон. А Енсон і собі: "Цікаво, як ти, небоже, правитимеш тепер кіньми". Тоді Джексон: "Треба йому дати ще на щастя"… — і трісь мені кулаком по зубах.

— Ні,— заперечив Енсон, — це я тебе тріснув.

— Ну, тут мені знов у голові замакітрилося, — зітхнув Біллі.— А коли опам'ятався — бачу, Бад, і Енсон, і Джексон обливають мене водою з колонки. А тоді ми всі втекли від репортера і разом пішли додому.

Бад Строзере показав свого кулака зі свіжою уразкою.

— Репортерові страх кортіло дізнатися, що до чого! — сказав він. І вдався до Біллі: — Ось чому я звернув на Дев'ятій і наздогнав вас аж на Шостій.

За кілька хвилин прибув лікар Гентлі й випровадив чоловіків з кімнати. Ті, дочекавшись, поки він скінчив перев'язування, і пересвідчившись, що Біллі почуває себе непогано, попрощалися й пішли. Лікар Гентлі мив на кухні руки і давав Сексон останні вказівки. Витираючись рушником, він повів носом і глянув на плиту, де щось булькало в горняткові.

— Скойки, — сказав він. — Де ви їх купили?

— Я їх не купувала, — відповіла Сексон. — Сама набрала.

— Невже на болоті? — запитав він, раптово зацікавившись.

— Атож.

— Викиньте їх! Викиньте швидше! В них згуба і смерть! Тиф. У мене було вже три випадки, і все через ці скойки з болота.

Коли лікар пішов, Сексон слухняно виконала його наказ. Ще один злочин Окленда, подумала вона, Окленд — пастка: кого не заморить голодом, того отруює.

— Ну, як тут не запити, — застогнав Біллі, коли Сексон вернулася до нього. — Чи ти чула коли таке? Скільки я боровся на рингу, — ніколи жодної переламаної кісточки, а тут — раз-два і обом рукам капець!

— О, могло бути ще гірше, — лагідно всміхнулася Сексон.

— Як то?

— Вони могли скрутити тобі в'язи.

— Хіба що. Ні, Сексон, ти мені скажи, що могло бути гірше?

— І скажу, — впевнено озвалася Сексон.

— То що?

— Хіба не гірше було б, якби ти залишився в Окленді, де таке може статися і вдруге, і втретє?

— Та який з мене буде фермер за плугом з двома киктями замість рук? — затявся Біллі.

— Доктор Гентлі запевняє, що вони зростуться і там, де перелом, стануть ще міцніші, як були. Та ти й сам знаєш, що так завжди, коли простий перелом. А тепер заплющ очі й засни! Ти так знемігся, — заспокойся і перестань думати.

Біллі слухняно заплющив очі, а Сексон лагідно просунула йому під потилицю прохолодну руку й так сиділа нерухомо.

— Як приємно, — прошепотів він, — ти така прохолодна, Сексон. Твоя рука і ти, вся ти. Бути біля тебе — однаково, що вийти на свіже нічне повітря після танців у задушній залі.

Перемовчавши кілька хвилин, Біллі нараз почав тихенько сміятись.

— Чого це ти? — здивувалася Сексон.

— Нічого, так. Я лише подумав, як ці бовдури мені наклали, мені, що дався взнаки стільком скебам!

Уранці Біллі прокинувся в кращому настрої. Пораючись на кухні, Сексон почула, як він натужно виводить якісь чудні фіоритури.

— Я навчився нової пісні — ти її зовсім не знаєш, — похвалився він, коли Сексон увійшла до спальні зі склянкою кави в руках. — Я запам'ятав тільки приспів. Старий батько дає науку наймитові, що хоче взяти його дочку. Цю пісню любила співати Мемі, за якою бігав Біллі Мерфі перед одруженням. Пісня страх як жалісна. Мемі й разу не могла доспівати її без сліз. Отут хор підхоплює — але пам'ятай, це примовляє старий батько.

І дуже врочисто — хоч не меншою мірою фальшиво — Біллі заспівав:

Дочку мою не бий, люби-и-й,

Шануй, як рідну матір.

Зате я відпишу тобі

По смерті ферму й хату,

Вівцю й коня, корову й плуг

І всіх курчат в садо-о-очку…

— Так мені припали до серця курчата в садочку, — пояснив Біллі.— Знаєш, оті вчорашні кури в кіно нагадали мені цю пісеньку. Колись і в нас у садочку бігатимуть курчата, еге ж, стара?

— І дочка, — додала Сексон.

— А я колись скажу, як і цей стариган, такі самі слова до наймита, — розмріявся Біллі.— Адже викохати дочку не довго, якщо не спішити.

Сексон добула з футляра давно забуте укулеле й настроїла його.

— У мене теж, Біллі, є пісня, якої ти ніколи не чув. її завжди наспівує Том. Йому аж жижки трусяться заорендувати клапоть державного грунту й завести господарство, тільки Сара не хоче й думати про це. Ну, то слухай, яка це пісня:

Буде в нас маленька ферма,

Кінь, кабанчик і корова.

В полі йтиму я за плугом,

Ти везтимеш возом дрова…

— Тільки за плугом, мабуть-таки, доведеться мені ходити, — всміхнувся Біллі.— А знаєш, Сексон, заспівай-но "Жнива". Це теж фермерська пісня.

Проспівавши, Сексон спохопилася, що кава захолоняє, і примусила чоловіка взятися до їжі. Біллі був зовсім безпорадний з перебитими руками, тож вона годувала його, як немовля, а годуючи, розмовляла з ним.

— Ось послухай-но мене, — промовив Біллі, переводячи дух між двома ковтками кави. — Коли ми отаборимося на селі, в тебе буде кінь, про якого ти мріяла ціле життя, — твій власний кінь. Ти їздитимеш верхи, запрягатимеш його; схочеш, продаси, — одне слово, твій, і край!

За хвильку він знову забалакав:

— Нам дуже стане у пригоді те, що я знаюся на конях, — на селі то, як знахідка. Я завжди зможу знайти собі роботу біля коней, хай навіть і не за спілчанським тарифом. А решту фермерської науки я швидко осягну… Пам'ятаєш той день, коли ти вперше сказала мені про своє бажання мати верхового коня?

Сексон таки пам'ятала той день і тепер насилу стримала сльози, що навертались їй на очі. Здавалося, знову наплинуло хвилею щастя, і вона багато що пригадала — усі ті райдужні сподіванки на життя з Біллі, ще до того, як настала скрута. І ось ці сподіванки знов ожили.