Баламутка - Бальзак Оноре де

Добре вивчивши натуру Фаріо, Філіпп вирішив, що може довіритись такій людині. Їхня ненависть до Макса була така одностайна, що Фаріо віддав себе в розпорядження Філіппа й розповів йому все, що знав про "лицарів неробства". Філіпп пообіцяв Фаріо: якщо йому вдасться відібрати в Жіле владу над дядьком, він відшкодує іспанцеві всі втрати, і той став йому вірним джурою. Отож Максанс опинився перед грізним ворогом: за місцевим виразом, він тепер "мав з ким говорити". Зацікавлене цими балачками, місто Ісуден передчувало бій між особами, яких звела взаємна ненависть.

Під кінець листопада якось уранці на великій алеї до Фрапеля, перед полуднем, Філіпп, зустрівши там пана Ошона, сказав йому:

— Я відкрив, що ваші онуки Барюк і Франсуа близькі друзі Максанса Жіле. Ці шибеники ночами беруть участь у всіх витівках, що діються в місті. Крім того, Максанс від них знав усе, що говорилось у вас, коли тут були мій брат із матір'ю.

— А як ви доведете ці жахливі речі?

— Я сам чув, як вони про це говорили ввечері, виходячи з одного шиночка. Ваші онуки винні Максансові по тисячі екю. Той негідник доручив бідним хлопцям розкривати наші наміри, нагадавши їм, що це ви знайшли засіб переконати мого дядька устами священиків, він сказав їм, що це тільки ви здатні керувати мною, бо, на щастя, має мене за простого рубаку.

— Невже мої онуки...

— А ви простежте,— провадив Філіпп,— і побачите, що вони повертаються додому о другій-третій годині ночі, п'яні як чіп, у товаристві Максанса.

— То он чого ці шибеники так мало п'ють за обідом,— сказав пан Ошон.

— Фаріо дав мені докази їхніх нічних розваг,— вів далі Філіпп.— Без нього я б ні про що не здогадався. Мій дядько — під страшним гнітом, як судити з тих небагатьох слів, що їх іспанець підслухав у розмовах Макса з вашими онуками. Я підозрюю Макса й Баламутку, що вони склали план обскубти його на п'ятдесят тисяч франків ренти з державних паперів, а тоді побратися бозна-де, видерши в свого голубочка це крильце. І час уже дізнатися, що робиться в домі мого дядька, але я не знаю, що діяти.

— Я подумаю,— сказав старий.

Філіпп і пан Ошон попрощались, побачивши, що до них хтось підходить.

Ще ніколи, ні разу в житті Жан Жак не страждав так, як після першого візиту свого небожа Філіппа. Флора була налякана передчуттям небезпеки, що загрожувала Максансові. Хазяїн надокучив їй, вона боялася, що він геть зістаріє, бачила, що він довго опирається її злочинним заходам, і придумала дуже простий план — виїхати геть і побратися з Максансом у Парижі після того, як на неї перепишуть п'ятдесят тисяч ліврів ренти в державних паперах. Старий парубок, керований не стільки інтересом до спадкоємців чи власною скнарістю, скільки своєю пристрастю, відмовлявся переписати їх на Флору, мотивуючи тим, що вона й так єдина його спадкоємниця. Сердега знав, як дуже Флора любить Макса, і вже бачив себе покинутим, як тільки вона стане досить багатою, щоб одружитись. Коли Флора, вдавшись до найласкавіших умовлянь, нічого не домоглась, вона повернула на суворість: перестала розмовляти з хазяїном і полишила Веді обслуговувати його, і та вранці бачила, що в старого червоні очі: вночі він плакав. Через тиждень старий Руже снідав сам, і то бозна-як! Отож другого дня після розмови з паном Ошоном Філіпп, що надумав ще раз провідати дядька, застав його зовсім не таким. Флора була коло старого, кидала на нього ласкаві погляди, говорила з ним ніжно й так добре вдавала комедію, що Філіпп розгадав небезпечне становище по стількох турботах, демонстрованих у його присутності. Жіле, чия політика полягала в униканні будь-яких сутичок із Філіппом, не з'являвся зовсім. Подивившись на старого Руже й Флору проникливим оком, підполковник вирішив, що пора завдавати великий удар.

— Прощавайте, дядечку,— сказав він, підводячись ніби з наміром уже йти.

— Ох, не йди ще,— вигукнув старий, оживлений фальшивою ніжністю Флори.— Пообідай з нами, Філіппе!

— Гаразд, коли ви прогуляєтеся зі мною годинку.

— Пан Руже нездоровий,— заперечила Флора.— Він не хотів навіть в екіпажі виїздити,— додала вона, обертаючись до старого й дивлячись на нього пильним поглядом, яким приборкують божевільних.

Філіпп узяв Флору за руку, змусив її відвести погляд і сам уп'явся в неї очима так само пильно, як вона дивилась на свою жертву.

— Скажіть мені, мадмуазель,— промовив він,— може, моєму дядькові не вільно прогулятися зі мною?

— Чом же ні, добродію,— відповіла Флора, яка не могла придумати нічого кращого.

— Ну то ходімо, дядечку? Ну-бо, мадмуазель, подайте йому ціпочок і капелюх.

— Але він звичайно не виходить без мене, правда ж, пане Руже?

— Так, Філіппе, так, я завжди її потребую...

— Краще було б поїхати екіпажем,— докинула Флора.

— Так, їдьмо екіпажем! — вигукнув старий, прагнучи погодити між собою обох своїх тиранів.

— Дядечку, ви підете зі мною пішки або я більш ніколи не прийду, бо в Ісудені кажуть правду: ви під пантофлею в мадмуазель Флори Бразьє. Що мій дядько любить вас, це дуже добре! — провадив він, зупинивши на Флорі важкий погляд.— Що ви не любите мого дядька — це теж зрозуміла річ. Але нащо вам робити його нещасним, га? Коли хто хоче спадщини, треба її заробити. То ви йдете, дядечку?

Філіпп уже бачив тяжке вагання, що відбивалось на обличчі бідолашного недоумка, чиї очі бігали від Флори до небожа.

— Ах, значить, так,— знову заговорив підполковник.— Що ж, прощайте дядечку. А вам, мадмуазель, цілую ручку.

Вже коло дверей він швидко озирнувся й побачив, як Флора грізно посварилася на старого.

— Дядечку, коли хочете прогулятися зі мною, я чекатиму вас коло дверей, а поки що зайду на десять хвилин до пана Ошона. Коли ви не хочете пройтися зі мною, я знайду, з ким прогулюватися...

І Філіпп рушив через площу Сен-Жан до оселі Ошонів.

Неважко здогадатися, якою родинною сценою обернулося те, що сказав Філіпп панові Ошону про його онуків. О дев'ятій годині прийшов старий пан Ерон з пакою паперів; у вітальні горів камін — старий господар всупереч своїм звичкам наказав розпалити його. Пані Ошон, чомусь у таку пору вже одягнена по-вихідному, сиділа у своєму кріслі перед каміном. Двоє онуків, яких Адольфіна попередила про те, що над їхніми головами від учора збирається буря, дістали наказ нікуди не виходити. Гріта покликала їх, і вони прийшли почути, що приготували для них дідусь і бабуся, чий гнів і холодність уже цілу добу гнітили їх.

— Не захищайте їх,— сказав старий панові Еронові,— бо ви бачите двох поганців, не гідних прощення.

— Дідусю! — заволав Франсуа.

— Мовчи! — урочисто наказав старий.— Я знаю про ваше нічне життя і про ваші взаємини з паном Максансом Жіле, але ви більш не сидітимете в Коньєтти до першої години ночі, бо не вийдете звідси обидва, поки я не визначу вашої дальшої долі. То ви зруйнували Фаріо? Таж ви вже по кілька разів заслужили стати перед судом. Мовчи! — гукнув він, побачивши, що Барюк розтуляє рота.— Ви обидва позичали гроші в пана Максанса, а він уже шість років дає вам гроші на гультяйство. Слухайте ж обидва звіт про моє опікунство, а потім поговоримо. По цих документах ви побачите, чи можна гратися мною, гратися всією родиною та її законами й виказувати родинні таємниці, доповідаючи панові Максансові Жіле про все, що робиться й говориться тут. За тисячу екю ви стали шпигунами; за десять тисяч, напевне, стали б і вбивцями? Та ви й так мало не вбили пані Брідо; адже пан Жіле дуже добре знав, що поранив його Фаріо, але звалив цей злочин на мого гостя, Жозефа Брідо. А коли той хвалько вчинив такий злочин, то лиш тому, що від вас дізнався, чому пані Брідо хоче лишитися тут. Ви, мої онуки, стали шпигунами такої людини! Ви стали мародерами! Хіба ви не знали, що ваш достойний проводир на початку своєї кар'єри, тисяча вісімсот шостого року, вже вбив одну нещасну дівчину? Я не хочу мати в своєму домі вбивць і злодіїв, збирайтеся і їдьте геть, хай вас повісять десь-інде!

Юнаки стояли бліді й нерухомі, мов гіпсові статуї.

— Ну-бо, пане Ерон,— звернувся скнара до нотаря.

Старий нотар прочитав звіт про опіку, з якого випливало, що чистий маєток двох молодих Борнішів становив сімдесят тисяч франків — таку суму становив посаг їхньої матері, але пан Ошон позичав дочці досить великі суми і як позикодавець мав право на частину маєтку онуків. Половина решти, яка припадала Барюкові, налічувала двадцять тисяч.

— Ти не бідняк,— сказав дід,— бери свої гроші й живи як знаєш! А я маю право віддати свої статки й статок пані Ошон, що в цю хвилину цілком згодна зі мною, нашій любій Адольфіні. Так, ми її одружимо з сином якогось пера Франції, коли захочемо, бо всі наші капітали дістануться їй.

— Чималенький статок! — підхопив пан Ерон.

— Пан Максанс Жіле відшкодує вас,— докинула пані Ошон.

— От і складай грошик до грошика для таких негідників! — вигукнув пан Ошон.

— Вибачте! — пробелькотів Барюк.

— Вибачайте, я більш не буду,— передражнив його дід голосом малої дитини.— Коли я вам вибачу, ви підете розкажете панові Максансу про те, що з вами сталось, і він вас візьме в свою гвардію... Ні, ні, паничики мої. Я маю спосіб дізнаватись, як ви поводитесь. Як ви до мене, так я до вас. Я про вас судитиму по добрій поведінці не за один день і не за місяць, а за кілька років. У мене добрі ноги, добрий зір, добре здоров'я. Я сподіваюся прожити ще досить довго, щоб дізнатись, якою стежкою ви підете в житті. І насамперед ви, пане капіталісте, поїдете до Парижа вчитись банківської справи в пана Монгено. І начувайтеся, коли не поводитиметесь як слід: за вами наглядатимуть. Ваші гроші будуть у панів Монгено й сина, ось вам чек на всю суму. А тепер підпишіть звіт про опікунство, що кінчається квитанцією, і йдіть собі,— сказав він, узявши звіт із рук пана Ерона й простягаючи Барюкові.— Що ж до вас, Франсуа Ошон, то ви мені віддасте свої гроші, щоб їх не витрачати,— сказав старий, дивлячись на другого онука.— Пане Ерон, прочитайте його звіт. Ясно... яснісінько.

Нотація тривала в глибокій тиші.

— Ви дістанете шістсот франків на рік і поїдете в Пуатьє вивчати право,— сказав дід, коли нотар скінчив.— Я вам приготував був добрий маєток, а тепер вам доведеться стати адвокатом, щоб заробляти на життя. Ох шибеники мої, ви мене водили за носа шість років? То знайте, що мені досить було години, аби вас викрити: я маю семимильні чоботи.

В ту хвилину, коли старий пан Ерон виходив, забравши підписані папери, Гріта доповіла, що прийшов пан підполковник Філіпп Брідо.