Вогонь - Барбюс Анрі

У неділю вранці я літав над лінією огню. Між нашими першими лініями та німецькими, між крайніми виступами, між торочками двох величезних армій, що стоять одна проти одної, дивляться одна на одну, і не бачать, і чекають — віддаль невелика; іноді сорок, іноді шістдесят метрів. А згори, з височини, мені здалося — один крок. І раптом бачу: і в бошів, і в наших, на тих рівнобіжних лініях, що ніби сходяться між собою, щось відбувається: там якась кваша, живе ядро, і навкруги щось схоже на чорні піщинки, розсипані по сірому тлу. Все це не рухається, завмерло, ‘ буцімто нема тривоги! Я знизився, щоб подивитись, у чому річ.

Я зрозумів: була неділя, і піді мною правили дві служби; я бачив вівтар, священиків й череду солдатів. Що більше я знижався, то ясніше бачив, що ці дві гурми однакові, / геть однакові, отож-бо усе здавалося безглуздям. Будь-яка з цих двох церемоній була відбитком іншої. Мені здавалося, ніби в мене в очах двоїться. Я знизився ще. В мене ніхто не стріляв. Чому? Не знаю. Я летів поволі. І ось я почув... Я почув рокіт, єдиний рокіт. Я розібрав, що то молитва, то був єдиний піснеспів; він здіймався в небо повз мене. Я літав сюди й туди, прислухаючись до цього невиразного хору, молитви лунали з обох сторін, але все-таки зливалися, змішувалися водно,— і що більше ці дві гурми хотіли перекричати одна одну, то більше голоси єдналися в небі.

Я летів дуже низько й розчув два вигуки, єдиний крик: "Cott mit uns!" * і "З нами бог". Ту ж мить у мій літак улучила шрапнель.

Поранений похитує перев'язаною головою. Його мордує цей спогад. Він докидає:

— В ту хвилину я подумав: "Я з'їхав з глузду!"

— Це життя з'їхало з глузду,— зауважив зуав.

В оповідача блищать очі; він наче марить: він намагається переповісти невідступну думку.

— Та як же це? Ви тільки уявіть собі: дві однакові7 сінькі гурми, обидві кричать однаковісінькі і все-таки протилежні слова — видають ворожі і воднораз однакові крики. Що має відповісти господь бог? Я знаю, що він знає все; проте навіть і знаючи все, він не знає, що робити.

— Оце-то історія! — скрикує'зуав. "

— Богові начхати на нас, не турбуйся!

— І тут нема нічого дивного! Рушниці теж розмовляють однаковою мовою, проте це не перешкоджає народам стріляти одне в одного, та ще й як!

— Так,— відказує пілот,— але бог тільки один. Я ще розумію, що люди моляться, але куди ці молитви доходять?

Балачка втихає.

• — Тут лежить безліч поранених,— звертається до мене чоловік зі споловілими очима.-гПросто дивом дивуєшся, так, дивом дивуєшся, як це їх перенесли вниз. Страшно подумати!

Ту хвилю проходять двоє худорлявих солдатів колоніального полку; вони підтримують один одного, ніби п'яні, наштовхують на нас, оступаються, шукаючи, де б лягти.

— Ех, лебедику,— хрипким голосом закінчує свою розповідь один із них,— у цій траншеї ми просиділи троє діб, нічого не ївши, троє діб ріски в роті не було. Та що ти хочеш! Ми пили свою сечу, але ж то не вода.

* 3 нами бог (нім.).

Другий у відповідь розказує про холеру:

— От кепська штука, скажу я тобі: лихоманка, блювота, кольки. Я від неї здихав.

— Ну як. же,— знову скрикує авіатор, настійливо намагаючись розгадати цю загадку.— Ну як же бог дозволяє людям вірити, що він з ними з усіма? Чому він дивиться? Чому він не допускає, що ми всі устами одними кричали, як урні, як пришелепуваті: "З нами бог!" Таж ні, ні, помиляєтесь, бог з нами!

Ніби на відповідь з нош чується стогін* і з хвилину серед тиші лунає він один.

* * *

— Я, — кволим голосом говорить хтось,— не вірю в бога. Я знаю, що бога нема. А то чому ж ми страждаємо. Нас можуть частувати чим заманеться і вигадувати для нас усякі слівця, але щоб усі ці муки ні в чому не повинних людей були від милосердного бога? Та це бридня!

— А я,— каже другий вояк на тій самій лаві,— не вірю Б бога через холод. Я бачив, як з людей помалу робилися трупи тільки через холод. Аби існував милосердний бог, то холоду не було б. Тут годі сумніватися.

— Щоб вірити в бога, треба, щоб не існувало того, що існує. А до цього далеко.

Кілька покалічених людей, хоча вони й не бачать одне одного, кивають головою в знак згоди.

— Маєте рацію,— обзивається хтось,— маєте рацію!

Ці розбиті люди, подолані, самотні, зневірені, незважаючи на перемогу, починають прозрівати. У трагедії подій бувають хвилини, коли люди не тільки щирі, але й глибоко правдиві, і їм зринає істина.

— А я,— пристає ще хтось до розмови,— не вірю в бога, тому...

Ці слова уривають жахливі заводи кашлю. Нарешті солдат перестає кашляти, він посинів; на очах бринять сльози; він важко дихає. Його питають:

— Куди тебе поранено?

— Я не поранений, я хворий.

— А-а! — розчаровано гукають жовніри тоном, що означає: "Ну, брате, це нецікаво!"

Хворий розуміє і починає розписувати свою недугу:

— Моє діло пропаще. Я кашляю кров'ю. В мені більше нема сили. І, знаєш, коли сила виходить, назад вона вже не повертається.

— Хму,— невпевнено бурмочуть товариші, але все-таки вони переконані в-нікчемності "цивільних" хвороб проти завданих на війні ран.

Сухотник покірно схиляє голову й стиха приказує:

— Я не можу ходити! Куди ж мені подітись?

* * *

Прямовисне провалля, звужуючись, простягається від нош до нош кудись у далеч, скільки сягає око, до блідавого просвіту; в цьому підземеллі подекуди блимає жалюгідне червонясте лихоманкове полум'я свічок і часом кидаються тіні:' невідомо з якої причини здіймається метушня. Плутанина голів, рук і ніг починає рухатися; всюди, як невидимі привиди, виникають і ширяться зойки й скарги. Тіла, простягнуті на землі, ворушаться й ворочаються.

У цьому барлозі, серед полонеників, упосліджених, знівечених муками, з'являється кремезна постать: це санітар; його важкі плечі похитуються, немов пака, покладена упоперек снини, гучний голос лунко віддає на весь льох:

— Ти знов чіпав перев'язку! Теля! Вошивий! Так і бути, перев'яжу тебе ще раз, соколику, але коли ти доторкнешся до бинта, побачиш, що я тобі зррблю!

У сутінках він перев'язує голову малорослому воякові; в пораненого чуб закустраний, борода правцем; опустивши руки, він мовчки дає себе перев'язати.

Санітар відходить від нього, дивиться вниз і на ціле горло зіпає:

— А це що таке? Гей, лебедику, а ти часом не одбіг глузду? Це що за вигадка? Лягати на пораненого?!

Здоровецькою рукою він хапає й струшує якесь тіло і з-під нього, крекчучи й лаючись, витягає " інше, на якому перший розлігся, немов на сіннику, в той час, як перев'язаний карлик, як тільки йому дають спокій, підносить руки до голови і, не кажучи ні слова, знову намагається стягти пов'язку, що стискує йому череп.

...Нараз тиснява, крики: вимальовуючись на освітленому тлі, в пітьмі цієї глибини бігають якісь дивні тіні. їх багато; осяяні свічкою, вони обступили пораненого і, кидаючись із боку в бік, ледве утримують його на ношах. У нього відтято ступні. Ноги туго перетягнуті, щоб затамувати кровотечу. Оцупки зійшли кров'ю, й'полотняні бинти здаються червоними штанями. В нього спітніле, темне, сатанинське лице; він марить. Його тримають за плечі й коліна, бо цей чоловік з поодрубуваними ногами силкується зірватися з нош і втекти.

— Пустіть мене! — кричить він хрипким і тремтячим із люті й задухи басом, у якому раптово Црохоплюються високі ноти, як у трубі, що нею пробують грати стиха.— Цур вам і пек! Пустіть мене, кажу я вам. Ху-у!.. Та ви що думаєте? Я залишуся тут, чи що? Ану, розійдись, або я вас усіх наб'ю.

Він корчиться й випробовується так шалено, що тягне за собою тих, хто наліг на нього всією своєю вагою; видно, як танцює свічка; її тримає, стоячи навколішках, жовнір; другою рукою він оперізує цього розшалілого каліку; каліка кричить так, що будить заснулих і сонних. Звідусіль обертаються, підводяться, прислухаються до його зойків і безладних скарг, але, кінець кінцем, усе стихає. У цю хвилину в іншому кутку двоє поранених, ніби розіп'яті на землі, починають сваритися, і, щоб припинити цю несамовиту суперечку, доводиться винести одного з них.

Я відходжу в куток, де світло дня просмикується між перехрещених брусів, немов крізь зруйновані гратки. Я переступаю через безконечні лави нош, що захаращують всю цю підземну галерею, де я задихаюся. В мерехтливому світлі поганеньких свічок людські постаті, простерті на ношах, уже майже не ворушаться, тільки притлумлено стогнуть і хриплять.

На край нош присів чоловік; він притулився до стіни; розірваний одяг розстебнутий, і видно білі запалі груди, груди мученика. Закинута назад голова схована в затінку, але видно, як калатає серце.

Денне світло краплями просмикується вдалині; воно пробилося після завалу: кілька гарматнів, що влучили в одне й те саме місце, просадили грубий шар землі над перев'язним пунктом.

На раменах і на фалдах блакитних шинелей біліють відсвіти. Щоб подихати свіжим повітрям, вирватися хоч на хвилину з цього кладовища, біля отвору товпляться напівсонні, напівмертві люди, паралізовані кволістю і мороком. На краю темряви цей куток здається оазою, тут можна постояти, не згинаючись, і відчути на собі янгольський доторк небесного світла.

— Тут гарматні випатрали кількох хлопаків,— каже мені вояк, який чекає своєї черги при світлі просмикнутого сюди вбогого променя.— Та й куліш заварився! Стривай, он піп збирає тельбухи, що вивалили з них!

Старший санітар-гладун у брунатній камізельці,' що надає йому подоби горили, знімає кишки й нутрощі, що оповили бруси зруйнованого зрубу. Він помагає собі рушницею з настромленим багнетом: не знайшлося досить довгої палиці. Голомозий, бородатий велетень пухкає і незграбно орудує рушницею. В нього добродушне, м'яке й жалюгідне обличчя. Намагаючись зачепити по кутках уривки кишок, він* ошелешено ойойкає. Його очей не видно під синіми окулярами; він голосно сопе; в нього маленька голова" і неомірно гладка шия стіжкуватої форми.

Він простромлює й намотує на багнет довгі бинти нутрощів і збирає шматки м'яса. Ногами він уперся в землю, між уламків, розкиданих у глибу цього сліпого закутка, повного стогону; можна подумати, що це різник робить якусь диявольську роботу.

Я гепнувся в куток, приплющив очі і зараз майже не бачу людей, котрі стогнуть, тремтять і падають круг мене.

До мене ледве долітають уривки розмов.